нічний туман. — Зазвичай цієї пори року дещо навідується до маяка...
— Зграї риб, про яких ти згадував?
— Ні, дещо інше. Я все ніяк не розповідав тобі про це, бо гадав, що ти вважатимеш мене
божевільним. Але більше тягнути не можна: якщо мої позначки на минулорічному календарі
правильні, то сьогодні воно прийде знову. Не вдаватимуся у подробиці — ти сам все
побачиш. Просто сиди тут. Як захочеш, зранку можеш зібрати усі свої речі, взяти катер,
переправитися на континент, забрати свою машину біля скель і їхати в якесь містечко; спати
вночі при світлі — жодних запитань, я тобі не дорікатиму. Це триває ось уже 3 роки, і
нарешті я тут не один – буде кому підтвердити мої слова. Почекай і ти все побачиш.
За наступні півгодини ми обмінялися лише парою слів пошепки. Коли ми стомилися чекати,
МакДанн почав розповідати мені про деякі зі своїх припущень. У нього була ціла теорія щодо
Туманного Горну.
— Якось, багато років тому, блукаючи, людина прийшла на холодний похмурий берег, довго
слухала гургіт хвиль, а потім сказала: «Нам потрібен голос, що кричав би через океан,
попереджаючи кораблі; я створю цей голос. Створю голос, котрий буде подібний до всіх часів
і туманів, що коли-небудь були; буде він як порожнє ліжко біля тебе довгої ночі, як порожній
дім, коли ти відчиняєш двері, як осінні дерева, позбавлені листя. Голос подібний до птахів,
що летять на північ, пронизуючи свій шлях криком, подібний листопадовому вітру, подібний
морю на важкому холодному узбережжі. Я створю настільки самотній голос, що його
неможливо буде оминути і кожен, хто чутиме його, плакатиме в душі, вогнища ставатимуть
теплішими і люди, слухаючи його в далеких містах, розумітимуть, як добре, що вони вдома.
Я створю голос та механізм і назву його: «Туманним Горном», і всяк, хто почує його, збагне
печаль вічності і минущість життя.
Туманний горн заревів.
