— Так, один із їхнього племені.
— Але ж вони всі вимерли!
— Ні, просто зникли у Безодні. Дуже глибоко, пішли у глибокі глибини Безодні. Хіба ж це не
те слово, Джоні, справжнє слово в якому сказано так багато — Безодня. В ньому весь холод,
вся темрява і вся глибина нашого світу.
— Що ми будемо робити?
— Робити? У нас є робота, ми не можемо піти. До того ж, тут безпечніше, ніж якби ми
намагалися доплисти до берега на човні. Ця істота розміром з есмінець і майже настільки ж
швидка.
— Але чому воно приходить сюди?
Наступної миті я отримав відповідь.
Туманний горн заревів.
І монстр відповів йому.
Цей крик прийшов крізь мільйони років води і туману. Він повнився таким болем і
самотністю, що луною відбився в моїй голові. Чудовисько кричало до башти. Туманний горн
ревів. Чудовисько закричало знову. Туманний горн ревів. Монстр розчахнув свою величезну
зубату пащу і звук, що вирвася з неї, як дві краплі води був схожий на голос Туманного Горну.
Самотній і безкінечно далекий. Звук одинокості, незримого моря, холодної ночі, покинутості.
Ось, яким був цей звук.
— Тепер, — зашепотів МакДанн. — ти розумієш,чому воно приходить сюди?
Я кивнув.
— Цілий рік, Джонні, цей нещасний монстр лежить ген-ген від берега, на глибині в 20 миль,
вслухаючись у тишу. Цьому самотньому чудовиську, напевно, з мільйон років. Уяви собі —
мільйон років. Ти зміг би стільки чекати? Можливо, воно останнє зі свого роду. Чомусь я так
