схожих на білих мурах людей.
Туманний горн заревів.
— Минулого року, — сказав МакДанн. — це створіння всю ніч плавало колами довкола мене.
Не наближалося, дивувалося, напевно. Можливо, воно боялося. І трохи злилося, адже ним
було подолало стільки миль. Та наступного дня туман несподівано розвіявся, визирнуло
яскраве сонце, небо стало синім, наче з картини. Монстр поплив геть від тепла і мовчання,
зник і вже не вертався. Гадаю, він весь рік сушив собі голову, думав...
Зараз монстр був за якихось сотню ярдів від нас, він кричав до Горна, а Горн кричав до нього
у відповідь. Коли промінь торкався ока монстра був вогонь — крига, вогонь — крига.
— Таке ось воно життя, — сказав МакДанн. — Хтось завжди чекає на того, хто ніколи не
повертається. Завжди любить сильніше, ніж можуть любити його. І настає мить, коли ти
хочеш знищити, те що любиш, аби тільки воно більше не мучило тебе.
Чудовисько понеслось до маяка.
Туманний Горн заревів.
— Погляньмо, що станеться, — прошепотів МакДанн.
Він вимкнув Туманний Горн.
Наступна хвилина налилася такою напругою, що ми чули, як гупають наші серця в скляному
просторі башти, чули повільні слизькі повороти ліхтаря.
Чудовисько спинилося, вклякло на місці. Його величезні очі-прожектори блимнули. Паща
роззявилась і забурчала, наче вулкан. Монстр крутив головою навсебіч, ніби шукав звук, що
тепер канув в тумані. Він поглянув на маяк. Знову забурчав. Потім його очі спалахнули
вогнем. Істота, загативши лапами об воду, піднялася і кинулася на башту, з очами налитими
болем і злобою.
— Ввімкни Горн, МакДанне! — закричав я.
