МакДанн схопився за рубильник. І як тільки він ввімкнув Горн, монстр знову став дибки. Я
мельком побачив його величезні лапи і блискучу павутину риб’ячої шкіри між
пальцеподібними кінцівками, що дряпали вежу. Гігантське око на правій частині його
спотвореної муками морди виблискувало переді мною, неначе котел, в який можна впасти,
захлинаючись криком. Башта задвигтіла. Заревів Туманний Горн, заревло й чудовисько.
Монстр обхопив вежу і заскреготав зубами по склу. Воно посипалося на нас.
МакДанн схопив мене за руку: «Давай вниз!».
Маяк захитався і врешті решт піддався. Туманний Горн і монстр ревли. Ми впали і
стрімголов полетіли сходами.
— Хутко!
Діставшись підніжжя башти, ми пірнули до маленького кам’яного підвалу, саме в ту мить,
коли маяк над нами почав розвалюватись. Усе двигтіло, сипалося каміння, Туманний Горн
різко вмовк. Чудовисько впало на башту. Та розвалилася. МакДанн і я мовчки стояли на
колінах, чуючи, як вибухає наш світ. Зрештою, все скінчилося. Не зосталося більш нічого,
окрім темряви та плюскоту морських хвиль об купу каміння.
Хіба що тільки іще один звук.
— Слухай, — прошепотів МакДанн. — Слухай.
Якусь хвилину ми просто чекали, і ось я почув його. Спершу гул набраного повітря, а за ним
тужлива пісня, розгубленість і самотність величезного монстра, котрий просочуючи повітря
нудотним смородом свого тіла, лежав на шарі каміння, яке відділяло нас від нього. Монстр
кричав, задихаючись.
Башта зникла. Світло зникло. Те, що кликало його крізь мільйони років зникло.
І чудовисько роззявивши пащу, виповнювало все стоголосим ревом. Знову і знову ревло
голосом Туманного Горну. І кораблі, що йшли тої ночі морем, не знаходили променів маяка,
але чуючи, звичний голос, думали: „А ось і він: самотній крик Горна в Лонсем-Бей. Все
