— Чому — «який-небудь шанс»? Він би точно її здолав. Дуже сильний хлопець, здібний, із залізною волею. Тонкі закони Королівства підкорилися б йому, він став би справжнім володарем-некромантом… Я тремтіла від пронизливого вітру, хоча сонце, підіймаючись дедалі вище, пекло немилосердно. — Ваша величносте, він відступив не з переляку. Я точно знаю. Він здолав свій страх перед мерцями. — Тоді чому відступив? Смолоскипи, як і раніше, горіли вздовж дороги. Нас помітили; від воріт замку бігли люди, шпурляли в небо шапки, берети, шоломи, й радісне, захоплене ревіння глушило шум вітру. — Ім’ям Оберона, — сказала я ледь чутно. Фіалк описав коло над дорогою, де донедавна ми втрьох стояли на смерть. Унизу волали від радості, стрибали, плакали, якийсь молодий ополченець пройшов колесом. Вони кричали: «Слава королю!», «Слава Оберону!», але ж іще добу тому вони його знати не знали… Максиміліана серед радісного натовпу не було. Хоч скільки я шукала його поглядом — усе марно. Фіалк опустився перед ґанком, і відразу навколо зімкнулася юрба. — Біжи, — шепнув мені король. — Знайди його, мерщій. Я зісковзнула з сідла, проштовхуючись крізь юрбу отетерілих від радості вояків, кинулася в замок.
Він був у великій залі — там, де загинув принц-деспот. Чорна підлога, вимита до блиску, здавалася величезною грифельною дошкою. Некромант, схожий на худого чорного павука, плазував по підлозі й креслив шматочком крейди одну безперервну лінію. На чорному камені білів малюнок, схожий на величезний відбиток пальця. Я вмить зрозуміла, що він робить. Відьмина печатка. Максиміліан відкривав прохід у світ, звідки сам утік ще хлопчиськом — моторошний світ, де не можна жити. — Стій, де стоїш, — пробурмотів він, не відриваючись від роботи. — Максе, послухай… — Я не збираюся говорити з королем. Я не збираюся дивитися йому у вічі. Нам тісно в одному світі. Краще піду я. — Там царює принц-чума! Ти що, забув?! — Чудове місце для некроманта. — Для некроманта, але не для тебе! Його рука сіпнулася. Довгі, нелюдські пальці, що так і не повернули колишнього вигляду, міцніше стисли крейду: — Не заважай мені… Не відволікай! — Я знаю, чому ти відпустив своїх мерців! Тому, що… Цієї миті він скінчив малювати, відкинув геть крейду та скочив на рівні. Я вже бачила, як працює Відьмина печатка. Максиміліан клацнув своїми моторошними пальцями, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У підлозі відкрилася чорна діра — ніби каналізаційний люк. — Максе, зачекай! Одну хвилину! Тільки хвилину, будь ласка! Стоячи на краю діри, він повернув голову. Його біле волосся поплуталося, не було більше таким гладеньким, очі запали, розпухли повіки. Він не спав увесь цей час, зрозуміла я. Не спав, думав, мучився. — Максе… Ти ж не забув Оберона. — Зате я посів його трон. — Але ти не забув його. — Зате підняв військо мерців! — Ти його пам’ятав! Коли його забули друзі, син, геть усі — ти його пам’ятав! Ти прийшов по мене, бо хотів повернути його, й не бреши мені! Він помотав важкою скуйовдженою головою: — Некроманта не переробиш. Я залишуся самим собою. За Печаткою на мене чекають робота, кар’єра… Йому хотілося здаватися спокійним і зухвалим. Чорний отвір здригнувся — і потроху почав стискатись, немов калюжка, що замерзає. — Я тебе згадуватиму, магу дороги, — промовив він крізь зуби, — Лінко. Друже. І заніс ногу над порожнечею.
Що я могла вдіяти? Відкинути його потоком вітру з посоха? Оглушити? Він би встиг, напевно, зреагувати: як маг не поступався мені, а, швидше за все, був дужчий. І от я стояла та просто дивилась, як він у останні секунди вагається на краю. Зараз він зробить крок, його нога провалиться в порожнечу,
