Зло не має влади

довше не забирав руки з мого плеча. — Мені важливо не відволікатися на стріли, — я чула його голос крізь свист вітру. — Це філігранна робота, розумієш, тут рука здригнеться — і все спочатку… Навіть гірше, ніж спочатку. Під нами відкрився замок, облитий Сараною, ніби чорним морем. Ланс розлився, місто опинилось під водою — видно було тільки вершечки дахів, на них відпочивали ворони. Я вперше побачила птахів так близько від Сарани й запізніло зрозуміла, що раніше, крім некроманта і його посильних, пернатих не бачила. Від початку навали птахів ніби хтось скасував. А тепер вони повернулися. Затоплено було порт і прибережні луки, Сарана підступила до самої води, але поки що не наважувалася форсувати річку. По воді йшли дрібні брижі — мені здалося, що бачу зусилля, з яким річка втримує оборону. Вода застоювалася, каламутилась, на поверхні плавало сміття… — Страшно? — запитав Оберон. Я мотнула головою. — Подивися на них, Ліно. Це міф. Чийсь ожилий переказ про військо, що йде, змітаючи все навколо. Кошмар багатьох людей відразу, кошмар непевного часу, Королівства, що вмирає… — Але ж Королівство не загине?! — Ні. Це річ дуже страшна, та насправді вже приречена. Ми просто легенько вколемо її, натякнемо тихенько, що король на місці й турбуватися не варто… Ми підіймались і далі. Від висоти перехоплювало подих. Я тепер тільки розгледіла, як скоротилося військо Сарани — вдвічі, а може, й учетверо. Згори вона була схожа на хмари, видимі з космосу, і в одному місці виразно проглядало «око тайфуну» — кілечко, завихрення, центр. — Це князь Саран? — Так. Тільки він не князь, а так… нервовий вузол. Якщо вбити його одним ударом — Сарана розсиплеться. — Якби ми знали раніше! — закричала я. — Ми б його вбили, і… — Відродився б новий, — тихо сказав Оберон. — Ну, тримай щита. Й сама тримайся міцніше. Фіалку, вниз. Летючий кінь притис крила до боків. У вухах засвистіло повітря. Ми падали. Назустріч летіло військо Сарани, вже можна було розрізнити окремих вершників. Фіалк валився, мов град, на їхні голови у кістяних шоломах. Мої нутрощі підстрибнули до горла, я стисла зуби й розгорнула щита, його відразу клюнули кілька стріл… Я побачила величезного, червоного стонога й квітку-намет у нього на спині, кругле, блискуче від сала, закинуте в небо обличчя. Хто такий був насправді князь Саран? Колишня людина? Чарівник? Тварина? Чи просто бойовий мішок із піском? Оберон витяг руку із затиснутим у ній чорним посохом: — Ще. Фіалку — ще. Білий кінь стриг повітря над самими головами Сарани. Стріли й списи встромлювалися в мій щит, прогинаючи його, ледь не пробиваючи. Оберон підвівся на стременах, нахилився праворуч і скерував чорний посох просто в чоло Сарана. Спалахнув білий промінь. Я замружилась, і одразу Фіалк рвонувся вгору, залишаючи внизу ревіння, лемент, виття рогів, метушню, тисняву… Тепер уже моє горло провалилося в живіт. Стемніло в очах, кров відринула від обличчя. Минуло не менше хвилини, перш ніж я змогла вирівняти подих; ми знову летіли під хмарами — я та Оберон верхи на Фіалку. — Ваша величносте… — Я не схибив, — відгукнувся Оберон із зачаєним самовдоволенням. — Він більше не відродиться? — Ні. — Виходить, ми перемогли?! Він якийсь час помовчав. Я навіть почала непокоїтися. — Ліно, ми перемогли раніше. — Коли ви порішили Мрячну Баберу? — Її неможливо порішити, можна тільки відігнати на якийсь час… Я інше маю на увазі. — А що? Він знову довго мовчав. — Загалом, це ваша перемога. Твоя. Гарольдова. Й цього дивного хлопця, некроманта. Я дотепер не можу зрозуміти, що там сталося. Фіалк описав широке коло над замком, над розбурханим морем Сарани, над водами Ланса. — Дивне відчуття… виявитися забуттям і повернутися, — тихо сказав король. Замок лишався позаду. Чорне кільце Сарани довкола нього хвилювалося, пузирилось, ніби густа кава на гарячій грубці. Я довго мовчала, підставляла обличчя вітру. — А що тепер буде з Сараною? — Вона повернеться туди, звідки прийшла. У страшні казки. У легенди. — Виходить, її нібито й не було? І дерева, які вона розтоптала, з’являться знову, а люди… Він стис моє плече. — Ні. Вона була. Усе доведеться відбудовувати. Наново вирощувати. Оплакувати загиблих. Фіалк спускався нижче, летів над витоптаною землею, над горами піску на місці лук і гаїв. Ми віддалялися від замку — до скель. — Куди ми… Я замовкла. Зрозуміла, куди. — Він мене турбує, — зізнався Оберон. — Він ніколи більше… — Я інше маю на увазі. Розкажи, як сталося, що некромант відмовився від свого війська? Мене пересмикнуло від цього спогаду. Мертве обличчя, поплямовані руки з гулюватими пальцями непомірної довжини. Жах у очах… Поки я розповідала, Фіалк здолав половину відстані до чорного замку. Оберон слухав, не знімаючи долоні з мого плеча. — Він зробив це з власної волі? — Що? А… так. — Якби ти не була свідком — я б не повірив. Бачиш, жоден із некромантів — ні з моїх знайомих, ні з описаних у книгах — не розпускав свого війська під час бою. Це проти їхньої природи. Це неможливо. — Але Макс так зробив! Ми вже летіли над скелями — понівечені, вони втратили половину своїх гордовитих піків. В ущелинах купами лежав брудний пісок — і жодного мертвого стонога. — Я вірю, що Макс це зробив… Думаю, дотепер жоден некромант не боявся свого війська так панічно. Вони перетворювалися на чудовиськ, однак були впевнені, що могутні й прекрасні, — у голосі короля пролунали крижані нотки. — Ваша величносте, він хотів як краще. — Я знаю. — Ми думали… — я затнулася. — Річ у тім, що ми зовсім заплутались, ми не знали, як вас повернути, а Сарана стояла вже біля порогу… — Розумію. — Тоді Макс… Це від розпачу. Щоб хоч якось порятувати Королівство. — Ну, звісно. Уже видно було ворота. Фіалк стишив хід. — Ваша величносте, а якби він не розпустив військо? Не здав би назад останньої секунди — в нього… був хоч який-небудь шанс здолати Сарану?