Зло не має влади

пам’ятала, як ми з королем вийшли з вивороту й ще кілька хвилин по тому — вогонь горів у каміні… Я ж тільки на хвилиночку заплющила очі! Пробився крізь грубі стіни неприємний надсадний звук. Що це? Роги Сарани?! Таж це вони мене й збудили! Я поквапливо злізла з ослона. На підлозі стояли рядком мої кросівки — та мої ж таки шкіряні чоботи; де вони їх відшукали?! Лежала акуратно складена хустка мага дороги — чорна зі сріблом… Я не вірила, що все це відбувається насправді. Знадвору било сонце. Від кожного вікна падали трикутники світла, плити підлоги під ними полум’яніли так, що боліли очі. Здавалося, замок освітлюють іззовні мільйоном величезних прожекторів. Я вибігла надвір: за стінами неначе рокотало море. Крізь цей гуркіт чулися нечасті, безладні удари об камінь — дощ?! — Ліно! Вони стояли в затінку великого намету — Гарольд, принц Олександр, Безлік, стражники. Усього з десятеро — маленька групка людей посеред широкого подвір’я. — Не йди нагору! Там стріляють… Я зрозуміла, який звук мене здивував. Це покльовували камінь наконечники стріл — Сарана про всяк випадок обстрілювала порожні стіни. — А де… Я замовкла. Мені раптом уявилося, що все вчорашнє було сном: Оберона немає. Він не повертався. У мене стемніло в очах посеред залитого сонцем подвір’я — і раптом я побачила Фіалка, що скромно стояв біля діжки з водою. Він був такий білий, що в ньому відбивалися небесна блакить, червонясті плитки вимощеного подвір’я та сонячні відблиски. Він стояв зі згорнутими крилами, так що вони були майже непомітні, та косував на мене оком — божевільним і веселим. На його довгих губах блищали краплинки води. — Його величність на розвідці, — дерев’яним голосом повідомив принц Олександр. — Він звелів нічого не робити до його повернення… Він замовк, але й далі дивитися на мене. Мені куди приємніше було б поговорити з Фіалком — але Олександр був рішуче налаштований. — Ліно… Можна поставити тобі одне запитання? — Звичайно. — Як вийшло, що ти не забу… що ти не піддалася чаклунству? Напевно, річ у тім, що ти… перебувала… у своєму світі? Він дивився на мене вимогливо, начебто я зобов’язана була підтвердити: так і є, ти ні в чому не винен, Олександре, а якби я була в Королівстві, коли Една задумала бажання, — піддалася б, як усі, й назавжди забула короля. — Я не знаю, як це вийшло, — промовила я повільно. — Але Максиміліан теж не забув. І принц-деспот. — Вони обидва з-за Відьминої печатки, — обличчя в принца проясніло. — Ну звісно: ти — людина іншого світу, а ті двоє теж не наші, ось на вас і не подіяли чари! Я не відповіла. Нехай і далі шукає собі виправдання. Гул Сарани за стінами підносився та опадав, неначе хвилі. Ворог нікуди не подівся, він так само обступав замок, губив ліси й поля — якщо досі не погубив ще всіх. А місто — страшно уявити, що там нині коїться. Уйма мовчки згріб мене за плечі. Пригорнув, але нічого не сказав. Гарольд стояв поряд, сивий і майже такий само білий, як Фіалк. — Король прийшов… з’явився, — сказав вусатий стражник з побожним трепетом. — Сталося диво… Він прийшов, наче відлучався зовсім ненадовго… І тоді ми все згадали й усе зрозуміли. І тоді… Голос у нього затремтів і перервався. Гарольд і Уйма мовчали. Нам не потрібно було розмовляти — вони просто були тут, і я розуміла без слів, про що вони думають і як гіркота в їхніх душах бореться з надією. Раптом на плити подвір’я впала тінь. Всі ми одночасно здригнулися. Тінь перетворилася на крапку. Безгучно, як паперова фігурка, із неба спланерував Оберон. Його чоботи доторкнулися до плит і здійняли хмаринку пилу. Корона горіла тьмяним золотом, жовтий обруч, як і вчора, було насунуто низько на чоло. Усі раптом почали рухатись. Олександр кинувся вперед, Уйма прокашлявся, заметушилися стражники. Гарольд поклав руку на моє плече — ніби шукав, на що спертися. — Ну що, — буденно почав Оберон, повертаючись у затінок намету, — становище в нас дуже цікаве. Ця тварюка ще більша, хоч і здорово пошарпана… щиро кажучи, не розумію, як вдалося вам, добродії маги, так її поранити. — Ця тварюка? — вирвалося в мене. — Сарана, — Оберон оббіг поглядом усе зібрання. Принц ще й досі стояв за його плечем, начебто бажав сказати щось і не зважувався. Похмурою горою височів Уйма. Гарольд опустив білу голову. — Ми здогадалися, — пробурмотіла я. — Але не відразу. — Ага. Це не люди, не тварини, не підняті мерці. Це навіть не величезна амеба, хоч вони в чомусь і схожі. Це страшна казка, породження хворого світу. Те, про що забули, перестає існувати, те, в що вірять — виникає з небуття. Якби ми могли зараз не вірити в Сарану… — Але чари дужчі за нас, — невлад сказав принц. — Неможливо опиратися тому, що сильніше! Оберон пильно глянув на нього. Принц зніяковів. — Якби ніхто не вірив зараз у Сарану, — провадив король, дивлячись на Олександра, — вона станула б сама по собі… — Як можна не вірити в стрілу, що стирчить у твоєму горлі? — пробурмотів Гарольд. Оберон посміхнувся. Уперше після повернення він посміхнувся; посмішка зовсім його змінила. Я впізнала його остаточно й тільки цієї миті — коли він посміхнувся — зрозуміла, що все закінчиться добре. — Можна. Але важко. Тому зараз ми зробимо ось що… Він на мить замислився. Подивився на Фіалка. Перевів погляд на Гарольда, потім на мене. — Добродії маги дорогі… Прошу вас на коротку нараду. Як тільки він це сказав, Уйма кивнув кошлатою головою та відійшов до ґанку. Там стояла, кутаючись у шкіру, принцеса Філумена — щохвилини ставало спекотніше, а вона все загорталася у витерте хутро, й Безліч ішов через усе подвір’я просто до неї. Стражники вклонились, відійшли до діжки, де блищав під сонцем Фіалк. Один тільки принц Олександр найдовше не міг зрозуміти, що йому час піти — й зрештою відійшов, спотикаючись і оглядаючись, мовби чекав, що його покличуть назад. Ми залишилися в затінку намету — я, Гарольд і Оберон. Рада магів. На мить у мене