головну — червону. Вона обплутувала Оберона, петлями захльостувала його шию, начебто хотіла задушити. Король недбало змахнув посохом — туман розійшовся, очистив простір навколо нас. — Як довго ти пробула на вивороті? — Не пам’ятаю. — Годину? Більше? — Більше. Він обережно пробіг пальцями по обірваних і цілих нитках, що висіли в мене на грудях — начебто я задля жарту намотала на себе уривків кольорової пряжі. Кивнув, начебто з чимось погоджуючись. — Прошу тебе, просто стій тут і нічого не роби. Поклади посох. Не займай! Добре? — Так, ваша величносте, — я слухняно залишила посох у кутку. Він знову кивнув, але не мені, а якимось своїм думкам. Намацав червону нитку в себе на шиї. Поморщився, начебто від болю чи досади, й рвонув нитку. Затріщало. Оберон смикнув ще й ще. Він відривав від себе нитки, як відривають від стовбура ліану-паразита. Нитка звивалася, мов жива, і барва з неї перетікала з червоного до чорного. Останнім сильним ривком Оберон звільнився. У його руках виявилася чорна, пружна, навіть якась блискуча нитка. І раптом захилитався туман по всій кімнаті. За спиною короля, за кілька кроків, із безформних клубів виткалася вже знайома мені постать. Діри замість очей, струменіє туманом тіло, величезний рот скривлений у в’їдливій посмішці. Королева Туману з’явилася власною персоною. І її поява зараз, коли все, здавалося, мало б скінчитися добре, здалася мені дивовижною несправедливістю. Я хотіла крикнути: «Ззаду!» Потяглася до посоха, забула свою обіцянку, та Оберон мене випередив. Мить тому він стояв спиною до Мрячної Бабери, накручуючи чорну нитку на кулак. А вже наступної розвернувся; чорна нитка метнулася через залу, свиснула в польоті й захльоснула грубу сіру шию Королеви Туману. — Зло не має влади, — сказав Оберон, і голос його дивно завібрував, у ньому почувся метал. Він рвонув нитку на себе. Королева розтеклася туманом, звільнилася, миттю зібралася знову — в іншому кутку зали. Оберон стьобнув чорною ниткою — вона вдарила, ніби важкий батіг. — Зло не має влади, — він підхопив свій посох лівою рукою. — Особливо на моїй землі. Мрячна Бабера почала рости, мов тісто на дріжджах. Її голова вперлася у високу закіптюжену стелю. Дивлячись на неї знизу вгору, Оберон знову стьобнув чорною ниткою — смоляний батіг раптом зробився страшенно довгим, витягся на всю залу й розсік мрячну постать навпіл. Бабера засичала, дві її половинки злилися докупи, мов дві кульки ртуті. Вона виросла ще, згорбилася під стелею, а Оберон ішов на неї, стискаючи батіг у правій руці й посох у лівій. Волосся піднялося на його голові, ніби наелектризоване. — Зло не має влади! Королева впала на нього всією своєю масою. Це було схоже на гірський обвал, тільки замість каміння сипалися на Оберона щільні мрячні брили. Вони гуркотіли, як валуни, під їхньою вагою тріскалися кам’яні плити. Я схопила свій посох, остаточно забуваючи наказ. — Зло не має влади! — мій власний голос пролунав тонким хрипкуватим відлунням лютого королівського рику. Звідки тільки сили взялись! Удар блискавки вирвався з червоно-зеленого навершя й розплющив похмуре обличчя Королеви, воно розійшлося туманом і відразу виникло знову — просто переді мною. На мене дихнуло затхлою вогкістю — й старим острахом. Ця Бабера вже перемагала мене колись, вона знущалася з мене, вона майже здолала мене… Королева простягла холодні липкі руки, й відразу ж задерев’яніло, стислося моє горло. Мрячна Бабера більше не гралася в котика й мишку — вона поквапливо душила мене. Я рвонулася — марно, не чула вже ні рук, ні ніг; випустила посох, гримнулася на плити й зрозуміла, що зараз провалюся в темряву… Туман, із якого складалося її важке тіло, був не дуже щільний — крізь іскри, що літали перед очами, я побачила, як Оберон зринає з сірого марева, як змахує батогом. Чорна нитка перехопила грубу шию — це було останнє, що я бачила. За хвилину, певне, отямилася, вже стоячи рачки, кашляючи та хапаючи ротом повітря. У протилежному кутку коливалася, мов холодець, Мрячна Бабера, Оберон же наступав на неї, бив і бив чорним батогом, поки Королева раптом не обсипалася, немов будиночок із карт. Вихор пройшов усією залою, розгорівся вогонь у печі, зник туман із найдальших кутків. Лише нитки, що висіли то там, то тут, нагадували, що ми ще на вивороті. — Не втрималася? — сухо запитав Оберон. Я мовчала. — Вибач, — він підняв мене з підлоги, поставив на ослін, як дитину. — Все має дві сторони. Згодна?
Білий промінь на обрії. Смолоскипи кочівників. Падає Гарольд… Я здригнулася й прокинулась. Я лежала на широкому ослоні, на шкірі бебрика, вкрита чиїмось добротним плащем. Кімната здалася незнайомою, але крізь зачинені віконниці пробивалося денне світло. Що трапилося, котра година?! Я
