— Дякую, з мене досить, — перервала нас Йолька. — Я бачу, що ви легковажите важливою церемонією.
— Зате ти надала цілій справі чавунної ваги.
— Прошу конкретики.
— Хочеш конкретики? Твоя мама похвалилася мені — хоч не знаю, чи це привід для пихи, — що на честь тієї важливої церемонії твої батьки взяли кредит на шістдесят тисяч злотих. Будуть сплачувати його десять років. Десять років! До того часу ти вже можеш розлучитися.
— Не розлучуся, — заявила Йолька.
— Звідки така впевненість?
— Бо я знаю Віктора. Уяви собі, Евко, що ти порядний амбітний чоловік із перспективами. Трохи важко, — дошкульно всміхнулася вона, — але для чого ж бурхлива фантазія?
— Гаразд, — прийняла виклик Евка, — я симпатичний брюнет із великим майбутнім. І що?
— Ти одружуєшся зі свідомою недурною дівчиною. Знаєш, що її батьки видерли із себе кишки, щоб перетворити весілля на справжню подію. їм доведеться впродовж десяти років затягати пасок. Ти пішла б? От бачиш!
— І тебе влаштовує, що чоловік не йде тільки тому, що має докори сумління через той кредит?
— Сподіваюся, що він буде зі мною і з інших причин, але варто підстрахуватися.
— Знаєш що? Мені щось перехотілося валандатися по крамницях.
— Ну і добре, — відказала Йолька ображеним тоном. — Я піду сама. Гарних мрій про принца на білому коні. Може, він колись до вас застукає.
І вийшла.
— Навіщо ти її дражнила? — обізвалась я по довгій хвилі.
— Я не можу бачити, як вона вляпується в лайно, — буркнула Евка, складаючи вежу із сірників.
— Так уже й вляпується! По-перше, вона знає, що робить. А по-друге, з Віктором усе гаразд.
— Інспектор Ґаджет. Усе найвищого ґатунку, аж по кінчики залакованого волосся. Сорочка від «Армані», на ногах Бразилія, а на задку «Кельвін Кляйн».
— Він доглянутий.
— А як на мене, це ходяча «ґаджетівщина». І він узагалі не матиме жодних докорів сумління.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю. Змінимо тему, гаразд?
— Гаразд. Що там у ректора? Ти ходила?
— Так, минулого понеділка.
— Придумав?
Вона кивнула.
— Розповіси мені?
— Нічого страшного. Маю підтягнути його сина з хімії та з англійської. Пацан ледве склав випускні в технікумі, а за місяць має вступні до універу. Досі він відкараскувався як тільки міг. Утікав з уроків, не ходив до репетиторів. Ректор гадає, що я добре на нього вплину. Ми вже мали перше заняття.
— І як воно?
— Він знає хімію краще від мене.
Що ж зробити? Сходити до Губки? Нині він не працює. Знаю, напишу на аркушиках прізвища знайомих і тягнутиму жереб. Кого витягну, до того зателефоную. Йолька. Ще раз. Знов Йолька. Ну гаразд, тягну останній раз. Йолька.
— Привіт, Йолю. Ти зайнята?
— Так, але коли я не була зайнята?
— Купила сукенку?
— Сьогодні вранці, і знаєш, кого я зустріла? Властиво, не знаю, чи повинна тобі казати…
— Тепер уже мусиш, бо непевність мене вб'є.
— Дівчину Рафала. Вона також міряла сукні. Мала на пальці твою обручку. Такий золотий перстеник із кількома перлинками?
— Так, це він. Рафал збирався повернути його ювеліру, принаймні він так казав. — Ну й халепа, я несподівано відчула жахливу втому. — Мабуть, на сьогодні з мене досить.
— Малино, не клади слухавку. Слухай, Рафал нібито вагається.
— Вони заручені.
— Ти теж колись була. Рафал якось уже намагався дати задній хід. Ця на нього тисне, є шанс, що це його відлякає. Ти мусиш почекати.
— Знаєш що, Йолю! Це триває вже майже півроку! Саме час сказати собі «досить». — Я поклала слухавку, не чекаючи Йольчиних добрих порад. А потім почовгала до кухні, де поглинула половину вмісту холодильника. Дракон повернувся!
— Не купуватиму чергових заколок, поки не відпущу волосся (принаймні до підборіддя).
— Не дозволю собі повестися на черговий диск із програмою з вивчення іноземних мов. Досить, що я маю вже шість: з угорської, есперанто, шведської, латини, арабської та японської.
— Не купуватиму чергові тренажери для моєї домашньої «качалки». Досить з мене велотренажера, бігової доріжки, еспандера й гантелей, вкритих сторічним порохом.
— Не купуватиму чергового лаку для нігтів кольору «neon green». Адже нема що малювати, все обгризене.
— Покину марити про Рафала.
— Не сидітиму в його улюблених кнайпах, чекаючи на чудо.
— Не купуватиму менший на розмір одяг.
— Викреслю зі свого словника такі вирази: «піца по телефону», «подвійний чізбурґер», «велика картопля», «булочки», «попкорн», «кола на винос». Починаю харчуватися вдома. Дешево, здорово й поживно.
— Обиратиму тільки потрібних людей (виняток — Евка).
Наразі досить. Коли розкручуся, напишу нові постанови. А тим часом візьмуся до порядкування. Почнемо з холодильника. Протухлі яйця до смітника. Зіпсутий кефір до мийки. Залишилося трохи овочів. Прив'ялі, але їстівні. Знаю, я зроблю з них весняне рагу. Настругала цілий казан і, щоб не гаяти часу, заглибилась у книжку «Управління організацією».
— Що це так смердить? — почула я раптом. Аж здригнулася. В коридорі стояла Евка.
— Як ти зайшла?
— Нормально, через двері, було прочинено. Що в тебе згоріло?
— Весняне рагу! — понеслась я до кухні. — От зараза! Добре, що ти вимкнула газ.
— Це не я. Що ти туди вкинула, похвались. — Евка зазирнула до баняка. — Морква, петрушка, помідор, цибуля, картопля, якийсь рис. А це що, галушки? І ще й крупа? Непогана мішанка.
— Я вирішила використати рештки, щоб було ощадніше. Може, вдасться з'їсти хоча б зверху.
— Я вилляла б це до смітника, туди, де йому і місце.
— Знову витрати. А я хочу жити ощадно.
— Шкода, що я раніше не знала, а то підкинула б тобі порадник, ще з тяжких вісімдесятих. «Зернятко до зернятка», так він називається. Кажу тобі, це забава, краща ніж «Троє в човні».
— І про що ця книжка? — запитала я без тіні ентузіазму.
— Коротко кажучи, про ефективне й творче використання залишків. Як спекти бабку з черствого чорного хліба й пиріг із самої моркви. Як урятувати зацвілий джем і спалену капусту. Що можна зробити із засохлого сиру, позеленілої ковбаси й підгнилої картоплі. Знаєш?
Я заперечила.
— Уланську запіканку. Просто, що скажеш?
— Ти перевіряла на практиці?
— Ні, тільки підчитую, щоб підняти настрій. Що це за аркуш? — зацікавилася вона моїм списком.
— А, таке різне, написала собі постанови. Я починаю нове життя, знаєш? — похвалилась я.
— Вкотре цього року? Це останнє теж ти писала?
— Покажи, — вхопила я аркуш. — «Замикатиму двері, принаймні на клямку».
— Чого ти так дивишся? Це не я.
— А газ?
— Я вже казала, що ні.
— Рафал. Це Рафал. Я впізнаю його почерк. Він урятував мені життя. Я мушу йому подякувати, — я роззирнулася по кімнаті. — Бляха, він знову кудись запропав.
— Хто?
— Телефон. Евулю, велике прохання. Ти не збігала б до автомата і не дзенькнула б до мене? Тоді я знайшла б ту кляту слухавку.
— Можу збігати, за умови, що ти даси собі спокій з тим Рафалом.
— Я тільки хочу йому подякувати.
— Якщо це він, то зателефонує. Не шаленій, хоч краплину самоповаги. Обіцяєш?
