— Малинко!
— Рафале! — «Погано, забагато ентузіазму. Адже чоловіки полюбляють лід. Лід і горілку». — Привіт.
Тепер краще, війнуло Сибіром.
— Я вирішив спитати, що там у тебе?
— Все гаразд. Здала маґістерку, чекаю на правки.
— Чудово. — «Невже легка заздрість?» — А я ще мушу дописати один розділ, але це, властиво, дрібничка.
— А поза тим, як життя? — «І ким є та дебела?»
— Потроху. Не нарікаю.
— Ти з кимось зустрічаєшся? — ніби знехотя запитала я. «Цікаво, чи він зізнається?»
— Важко сказати… — В його голосі я почула вагання. — Роблю спроби.
— Рафале, ти можеш бути відвертим. Я не заплачу. Адже ми друзі.
— Власне зустрічаюся, хоч і далі згадую тебе. — «Дурне серце, ну чого воно так калатається?»
— Я тебе теж іноді згадую, хоч останнім часом менше. — «Нехай не вимахується».
— Це добре, що ти про мене згадуєш. І я подумав, що, може, ми зустрілися б?
— З якою метою?
— Друзі повинні часом зустрічатися. — «Шкода, що він не пам'ятав про це кілька останніх місяців».
— Зараз гляну у свій графік… — «Старий трюк».
— Відколи це ти живеш за графіком? — здається, я почула іронію.
— З Нового року. Знаєш, Рафале, я дуже змінилась.
— Як у тебе завтра з часом?
— Не дуже.
— Шкода, тоді іншим разом.
— Є-є. Я помилилася, думала, що завтра вівторок.
— А що ти робиш по вівторках?
Я нічого не роблю, але для чого фантазія? Успадкована від татуся.
— Ходжу на «качалку» і в басейн. А деколи в солярій.
— Ти й справді змінилася, — визнав він, не приховуючи подиву. — Колись тебе було неможливо кудись витягнути. Розрив пішов тобі на користь.
— Колись ти не вживав слова «розрив».
— Я хотів, щоб ти менше переживала.
— Звісно, — збрехала я. — З мене спливло як з гуски. Може, це не було кохання?
— Але в новорічну ніч ти ревіла, — нагадав він.
— Я завжди плачу від шампанського. Ти не знав?
— На заручинах ти не плакала. — «Який спритний!»
— Певно, що ні. Я плачу тільки від підробок. А тоді ми пили справжнє, з Шампані.
— Батько привіз, так? Я чув, що він повернувся.
— Півроку тому. Вирішив відшкодувати нам за минулі роки.
— Він хоч має за що?
— Звісно: корабель золота, рахунки вздовж кордону й велика пенсія шпигуна, — пожартувала я. — А коли серйозно, то багато каяття, добрих намірів і пару марок. Зрештою, він працював там п'ятнадцять років. Доробився навіть до власної фірми. Тому мені й вистачає на всі ті сауни.
— Ти мені казала, що він голий.
— І що завжди тебе кохатиму, я теж казала, а ти вірив?
— Ти плутаєш поняття, Малино, — заявив він тоном мудрагеля. — Якщо хтось каже про щось таке летке, як почуття, йому важко повірити. Інша річ контакти, матеріальний стан.
— А хіба стан мого батька має тепер якесь значення? — холодно обірвала я його. — А якщо не має, то повернімося до теми. Ти хотів зустрітись.
— Не знаю, чи це має сенс. Стільки у твоєму голосі їді й нікому не потрібної злості…
— Який спритний! — не витримала Йолька. — Спочатку пропонує зустрітись, а потім дає задній хід, аби тобі дозолити. Правило Ромео та Джульєтти.
— Дай їй закінчити, — втрутилась Евка. — Що ти йому відповіла?
— Щоб зателефонував, коли буде певен.
— Прекрасно. Ти обернула правило Ромео проти нього. Тепер залишається чекати.
— Чого чекати? — скипіла Евка. — Що він милостиво витягне «мобілку» й зателефонує? Я сподіваюся, що ти кинеш слухавку.
— Знаєш, Малинко, я тоді мав важкий день. Щиро кажучи, сподівався, що ти мене втішиш як товаришка.
— Якби я знала… — «І навіщо я це кажу? Адже ми не є товаришами! Дурепа! Дурепа! Дурепа!»
— Може, все ж таки зустрінемось?
— Ти не боїшся, що я тебе вкушу?
— Ризикну. Тебе влаштовує наступна неділя?
— Зараз гляну в календар. Так, але ввечері.
— Гаразд, я буду по шостій. У такому разі до неділі.
Ми нарешті побачимось! Ну що це з тобою, Малино? Чому ти не тішишся?
— Ти правильно робиш, — визнала Йолька. — Жінка часом повинна поступитися. Наш сусіда закохався в одну бізнес-вумен, яка мала рибну крамницю. Навіть думав про розлучення, але все не міг зважитися. Врешті повернувся додому, сподіваючись, що дружина йому пробачить. А дружина? Вирішила відігратися за кожну занапащену хвилину. День у день влаштовувала йому скандали, урозмаїтнені соковитими прізвиськами й шпурлянням тарілок. Через місяць сусіда подав на розлучення. Потім одружився з бізнес-вумен, а наша сусідка шостий рік пиячить перед дзеркалом. Якби вона виявила хоч краплю розсудливості…
— Може, він все одно її залишив би. Це ніколи не відомо.
— У цьому випадку відомо, — упиралась Йолька. — Чувак не був певен і чекав, аби життя прийняло за нього рішення. Якби його дружина запхала свій гонор до кишені, вони й досі мешкали б разом.
— Велике щастя! — пирхнула Евка. — Він зі мною, бо так склалося. Не тому, що він так хотів або тужив. Як це романтично!
— А хто нині шукає романтизму? — скривилась Йолька. — Ви таких знаєте?
— Саме сидить перед вами й допиває «дрінк».
— Це не романтизм, а тільки дурість, — звернулася до мене Евка. — Ти ще маєш шанс дати задній хід, зберігши хоч тінь гідності.
— Мені не потрібна гідність, мені потрібні почуття, — пробелькотіла я, витягаючи носовичок. — Знаєш, що означає кохати?
— Так склалося, що знаю, вже цілий тиждень, — поінформувала нас Евка.
— Ти втріскалася? В кого? В того «коника»?
— Холодно.
— В ректора? — ризикнула Йолька.
— Я нічого не скажу.
— Хоч натякни, як його звуть, — діставала її я. — Або як він виглядає!
— І що робить, — додала Йолька.
— Скажу вам, коли все з'ясується, — відрубала Евка, — а наразі це моя солодка таємниця.
— Ти зовсім не вмієш себе рекламувати, Малино, — заявила вона, прочитавши мого листа до потенційних роботодавців. — Що це таке: «Сподіваюся вас не знудити»?
— Я хотіла викликати симпатію.
— Хіба жалість. Ти й справді хочеш знайти роботу? У мене таке дивне враження, що ні.
— Згода, я не хочу. Але мушу. За тиждень одержу останню стипендію. Бабуся буде мені підкидати тільки до кінця канікул. А з батьком ніколи нічого не відомо. Він з'являється і зникає.
— Ціле щастя, що ти маєш мене. Я принесу тобі пристойне резюме й заяву на роботу.
Чекаю. Йолька не сказала, коли його принесе. Я не тисну, бо вона літає, як поштовий голуб. Букети, аксесуари, залагодження формальностей, курси молодого подружжя. Чи чекає те саме на нас із Рафалом?
— Сподіваюся, що ні, — озвалась Евка.
— А я мала тебе за найліпшу подругу. Що ти маєш проти Рафала?
— По правді, нічого. Крім того, що він пролаза.
— Я ходила з ним понад рік, і ти мені тільки тепер про це говориш?
— Я завжди казала, що ти заслуговуєш на краще, — запротестувала вона. — Просто ти не слухаєш.
— На твою думку, кожна заслуговує на краще! Рафал — пролаза, Віктор — ґаджетівщина. Пйотр — кар'єрист. Ну, — гмикнула я, — тут я абсолютно згодна. Але чи можеш ти назвати
