бодай одного хлопця, з яким варто мати стосунки?
— Можу, — тихо відповіла вона.
— Я обернулася на одне велике вухо. І хто той принц?
— Син нашого ректора, — бовкнула Евка, запалюючи сиґарету. Третю в житті.
— Ти жартуєш? — Вона не відповіла. — Ага, не жартуєш. Як його звуть?
— Томек.
— Маєш його фотку?
— Я маю тільки оце. — Вона витягла з рюкзака пожмаканий папірець. — Це ксерокопія його карти з літнього табору. Трирічної давності. Він свиснув її зі школи, а я свиснула в нього, скопіювала й повернула.
— Покажи! — я розглянула папірець. — Я його знаю. Він був у моєму загоні. Саме три роки тому. Такий білявець в окулярах.
— Ти що, серйозно? — пожвавилась Евка.
— Ну. Глянь сама. Характеристика вихователя — мій почерк і підпис.
— Точно! — Вона стала читати: — «Томек є творчою натурою, обдарований багатою фантазією й акторським талантом. Його люблять товариші. Зичливий до старших і до тварин. Не було великих труднощів з вихованням». Він саме такий і є. Творчий і вразливий.
— Ти, мабуть, не знаєш, як заповнюються ті карти.
— Як?
— Угорі маєш характеристику класного керівника.
— Бачу, ну та й що?
— Ти береш усі карти, тасуєш їх і переписуєш шкільні характеристики з однієї карти на другу. Часом додаєш щось від себе. Приміром, фраза «Не було великих труднощів» означає, що хлопця прилапали з цигаркою чи те, що він вибив двері. Якщо хтось був чемним, ми писали: «Не завдавав вихователям ніякого клопоту».
— Триндиш.
— Ні, Евіто. Я навіть пам'ятаю, на чому він попікся. Показав угорцям задок, бо вони накидали йому через вікно яблук. Угорці вирішили, що він таким чином викликає їх на поєдинок, і до кінця зміни чигали на нього, готові до бою.
— І він дістав? — зажурилась Евка.
— На щастя, ні. Я наказала йому сидіти в корпусі, але де там. Він заявив, що впорається з ними.
— Який сміливий, — розчулилась Евка.
— Невигадливий, але сміливий. То були наркоділери, такі не жартують. Піку в бік і м'ясо в річку. Добре, що він потрапив у мій загін, бо Квятковська одразу повідомила б до школи.
— За голий задок?
— Ти що, не пам'ятаєш тієї каторги? Людям влітало й не за таке. Я мало не завалила іспит з математики, бо звернула увагу вчителя на те, що він не має права проводити дві контрольні на день.
— Розкажи щось про нього. Який він був?
— Що тут розповідати. Ти ж бачила. Товстий, червонопикий, мотузка замість паска. Жахливо заслинювався на вигляд дівчаток у мохерових светриках.
— Я питала про Томека.
— А, Томек. Я мало пам'ятаю. Це ж три роки минуло.
— Прошу, пригадай, — Евка зробила «чортеня». «Чортеня» слугує для того, щоб знайомі змилосердилися, і виглядає так: прикладаєш долоні до голови, робиш зі вказівних пальців ріжки, згинаєш їх і скорчуєш благальну міну. Діє.
— Спробую. Він носив сині джинси й червону сорочку з написом «Sexy boy», a на дискотеки зелену. Мав картаті плавки й кумедні шльопанці для басейну. На останню вечірку одягнувся лицарем. Змайстрував собі зброю зі шпильок.
— Ой-ой, Малино. Я мала на увазі характер, зацікавлення.
— Ага. Тоді так. Він мав пунктик на власних зубах і волоссі.
— Він і далі його має.
— Коли з'їдав шоколадку, одразу гнав до умивальної. Весь час питав мене, чи я бачу, як у нього відкладається зубний камінь і проріджуються проміжки між зубами. Що ще? Вважав, що затовстий.
— Зараз теж, — невідь-чого зраділа Евка.
— На нашому поверсі було дзеркало. Він безперервно в нього витріщався, втягав живіт, поправляв зачіску. І весь час мене мордував: «Скажіть мені відверто. Без омани. Я ж затовстий, правда?»
— А ти?
— Я йому кажу: «Томек, ти переймаєшся тим, як дівчина». А він на це: «Часи змінюються, пані Малино. Ми, хлопці, відчуваємо чимраз сильніший тиск. Ви читали Твістера?»
— Бідний Томек, — зворушилась Евка.
— Трохи зациклений на своїй зовнішності, але знаєш що? Мені зовсім не здавалося, що він марнославний чи примхливий, як Віктор.
— Бо він таким не є, — запевнила Евка. — Він уразливий та інтелігентний. Уміє прекрасно розповідати. Має чудове почуття гумору. Любить тварин і теж не їсть м'яса.
— Ходячий ідеал.
— На жаль, є один мінус.
— Який?
— Томеку тільки двадцять років. На сім менше, ніж мені.
— Я в житті не гляну на жодного чоловіка!
— Тобі буде важко. Половина людства — це чоловіки. — Евка простягла мені чергову хустинку.
— Ну то й гляну, але ніколи не закохаюся!
— Хотіла б я в це вірити.
— Ти говориш, як Полька.
— Може й так, але визнай це сама. Я пережила дванадцять твоїх любовних розчарувань. Чому б мала не пережити тринадцяте?
— Дуже дякую.
— Може, я не так висловилась, — перепросила Евка. — Я дванадцять разів чула з твоїх уст: «Він моя половинка». Чому б не почути це ще раз?
— Бо я вже не вірю в половинки, — гарикнула я. — Не вірю в кохання! Не вірю в людську безкорисливість!
— Я казала тобі туди не ходити.
— А я не шкодую. Принаймні знаю, якими є чоловіки. І взагалі люди. Тому віднині все зміниться. Годі наївності. Годі мрій. Я перетворююся на машину успіху. Тільки кар'єра, гроші й влада.
— Хто це говорить про кар'єру? Малина? Це неможливо, — почула я.
У коридорі стояла Йолька.
— Я стукала, — почала пояснювати вона. — Ви, певно, не чули.
— Через рев Малини. Вона у розпачі.
— Рафал одружується. — Це не пролунало як питання.
— Звідки ти знаєш?
— Від Віктора, його батько товаришує з батьком Рафалової нареченої. Вони ведуть якісь спільні справи. Ну чого ти так дивишся? Я дізналася про це тиждень тому.
— І цілий тиждень нічого мені не казала? Дозволила, щоб я туди пішла й робила із себе ідіотку? Навіщо ті балачки про роман сусіди і про краплю розсудливості?
— Ти, мабуть, мене не зрозуміла. — В голосі Йольки забринів холод. — Тиждень тому я довідалася про їхню дружбу. Про весілля Віктор сказав мені тільки сьогодні, і я одразу прибігла до тебе.
— Запізно!
— Вибач, але це не моя провина. Я розумію, що інформація дійшла до тебе надто пізно. Розумію, що ти переживаєш порожнечу через розпад зв'язків. Але ти не повинна вихлюпувати свою агресію на мене. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.
Замість відповіді я залилася слізьми.
— Коли вони одружуються? — запитала Евка.
— Наприкінці серпня. Батько Віктора одержав запрошення.
— Невже це правда? Тепер це вже остаточний кінець із чоловіками! — завила я.
Ми сиділи на кухні втрьох. Я марнувала чергову хусточку, а дівчата терпляче чекали. Нарешті за годину у мене вичерпався запас сліз.
— На твоєму місці я пішла б спати, — порадила Йолька. — Завтра тобі буде легше.
— Звідки ти знаєш? — буркнула я через розпухлий ніс. — Звідки ти можеш знати, як мені буде?
— Я припускаю. А якщо ні, то принесу тобі щось заспокійливе. Ну, мені пора. Поговоримо вранці, коли ти охолонеш.
Ми зостались удвох з Евкою.
— Може, спалимо його фотки, і тобі трохи полегшає? — запропонувала вона.
Я кивнула. Вона принесла сірники й коробку зі знімками. Евка знає мою квартиру краще від мене.
— Яка перша? О, на тій він виглядає як ідіот. Давай.
— Я запалю, — пожвавилась я. Тицьнула сірником у знімок. Спочатку зникла голова, потім шия, залишився шматочок сорочки. Тієї миті ожив дверний дзвоник. До кімнати ввалився Лешек.
— Палите Рафальчика? Як я розумію, дійшло до остаточного розриву?
— До остаточного розриву дійшло вже в новорічну ніч, — пояснила Евка. — Натомість сьогодні дійшло до остаточного усвідомлення цього похмурого факту.
— Я можу взяти участь у забаві?
