логотипом «Майкрософту». Поголені одноразовим станком (тим самим?). Найвищий буде для мене.
— Найвищий для мене, — Евка пускає до нього бісики і вдає, що втирає сльозу. Ніби такий жаль. Але зразу ховається за якусь парочку збоку. Якби Високий її побачив, я зосталась би без шансів. Поряд із нею кожен без шансів, бо Евка — це польська Сальма Гаєк. Смаглява шкіра, котячі очі з райдужками кольору гіркого шоколаду, невеличкі повні губи й водоспад чорного волосся. Це несправедливо, що один має стільки волосся, а інший витрачає весь маєток на тоніки з лопухом — і нічого! До того ж їй не треба худнути. Безсоромно наминає все, що хоче. А я? Я ледве розправилася з дракончиком дієти, але й надалі буваю в доктора Губки. Коли ми кудись ідемо з Евкою, я стаю невидимою. Я, виструнчена білявка з безневинним поглядом. Кожний витріщається на цю ставну дівчину з очима Сальми. На щастя, Евка дуже лояльна і не причаровує моїх хлопців. Тепер вона теж зникла з поля зору. Я наближаюся до Високого. Якихось метр дев'яносто, він повинен підійти. Кремезні плечі, напевно, десь качається. Шатен, блакитні очі. «Журнальна врода», — як каже Йолька. Зиркнув на мене, ще раз. Ну то контакт встановлено. Усміхнувся. Це носик так діє. Танцюємо разом. Він пригощає мене своїм пивом. Перерва. З мегафона летять ідіотські реклами. Женемо по пиво, бо зараз буде останній виконавець. Казик. Це на нього чекає більшість присутніх. Виступ Казика — це родзинка Дня студента, його сутність, його нерв і з'єднувальна тканина. Високий швидко виборов пиво, і ми помчали назад. Ще цілих п'ять хвилин. Моторний цей Високий. Тягну його на старе місце. Там мають чекати Евка з Йолькою. Вони вже стоять і цмулять пиво товаришів Високого. І нарешті є! Казик!!! Починається скакання верхи. Високий одразу дошолопав, що мені погано видно. Запропонував свої плечі. Раз-два — і я на ньому! «На голові її заквітчаний вінець, в руці вона трима зелений хмелик. Попереду тупцює баранець, над головою пурхає метелик!» — співаємо ми. Одне велике стадо співочих баранців із занесеними руками і з екстазом в очах. Голову заклала би, що в повітрі роїться від метеликів. Білянки, лимонниці, махаони, адмірали. Хтось подає мені запальничку, і я спалахую разом із іншими. Боже, заради таких миттєвостей варто жити! Варто палати. Даю Високому перепочити. Тепер моя улюблена «Леве, леве, леве, льоф, льоф, льоф». Я знов угорі. Довкола мене море голів і ліс рук. Ми розхитуємось у ритмі труб. А на сцені Казик із білявою чуприною і в червоній сорочці викидає свої колінця. «Казикова румба», — як каже Евка. Нехай ця мить триває. Нехай це ніколи не закінчується.
Бравий хлопець той Високий, а я навіть не знаю, як його звуть. Напевно, Пйотрек, або Мартін, або Міхал. Нехай собі відпочине на «Пісенці юних веслярів». Обіч нас кілька хлопців збилися в тісне коло, й воно вирує, тлумлячись по людях. Ми трохи відсуваємось убік, до Евки. Здається, це сон! Високий не звертає на неї уваги! Він заробляє у мене сто балів! Евка приклеїлася до якогось міцного білявця зі значком «Apple». Ми переморгуємося, гарні «коники» трапилися нам цього року. Обидві чекаємо на «Польщу». Є! «Досвітні зорі, досвітні зорі, коли іду у Сопоті над морем, брудна стежина до води веде мене. Балтика нафтою тхне». А коли ми разом із Казиком співаємо приспів: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу тут, тут, тут!», то забуваємо про користолюбних політиків і про чергову гнилу реформу, про сорок відсотків безробіття й про відсутність перспектив. Ми пишаємося, що живемо саме тут, у цій злиденній, зневіреній, засміченій країні десь між Німеччиною й великою Росією, тобто тим, що від неї зосталося.
— Не тепер, на «Целині», добре? — Він киває.
От і «Целина». Високий танцює, і я разом із ним над пульсуючим натовпом. «Долоні колишуться. Дві екзотичні квітки. Целина нага на балеті…» Сурмлять саксофони, а я вимахую курткою, вона знову стягнулася разом із блузкою. По чотирьох пивах складно намацати потрібні ґудзики, але без паніки, це ж не атомна станція. Вирують зірки, над сценою мигтять прожектори. Блакитні й зелені. Жовті. Що таке щастя? Це пісенька Казика. Море юних голів. Терпке травневе повітря. Вимахування курткою над спітнілим натовпом.
Уже по всьому. Високий мокрий від утоми. Я теж, добре, що принаймні не відчуваю холоду. А холодно, бо ми паруємо, як чайники. Я ще не відчуваю крепатури у стегнах від кількагодинного стрибання. Завтра буде важко рухатися. Але тільки завтра.
I от ми після Дня студента.
— Я підвелася вранці з ліжка й одразу беркицьнула на спину, — поінформувала нас Йолька. — Мабуть, старію. Ще торік я могла скакати півночі.
— Я теж зав'язую з тим Днем студента. Це не на мою печінку.
— І не на мою шкіру, — докинула я захриплим басом. Після вчорашніх співів наші голоси сіли на октаву. — А стільки викинула на косметичку перед забавою. Погляньте на моє чоло.
— Начеб ти забула змити суничну маску, — оцінила Йолька.
— Дуже дякую. Ти вмієш утішити.
— Мені ти і так подобаєшся. Особливо зліва, отой Вілліс.
— Нічого не розумію, — прохрипіла Йолька. — Який іще Вілліс?
— А це у нас такий шифр.
— Скажи краще, як ти дістатися додому? — поцікавилась Йолька.
— Я думала, це ви мене дотягли. Хіба ні?
Евка покрутила головою.
— Ми загубили тебе одразу перед виходом.
— У такому разі не знаю. Це таємниця.
Ми довго сиділи мовчки, вслуховуючись у пошум дощу.
— Мене, здається, попускає, — повідомила нам Йолька.
— А я й далі маю в голові розсипані «пазли», — прохрипіла Евка.
— До завтра вони складуться, — втішила я її.
— Мусять, бо в мене важлива зустріч.
— Із «коником»? — зацікавилась Йолька. — До речі, цікаво, як там наші коники?
— Вони, напевно, лікують опіки на шиї й мозолі на плечах. Принаймні мій. Він витримав п'ять пісень. А було що тримати, я додала три кілограми, — поплескала я себе по стегнах.
— Ти все одно важиш менше, ніж Евіта.
— Але Евку тримати, як надувне коло. Всюди м'ясце. А я, як парасолька з поламаними спицями. Шпичасті стегна, гострі лікті й місцями целюліт…
— Високий видавався дуже задоволеним. Ти залишила йому координати?
— Ні, я розчинилась у натовпі. Навіщо псувати гарний спогад? Ми зустрілися б при сонячному світлі, і все зникло б. А так я завжди пам'ятатиму про День студента, проведений із Симпатичним Незнайомцем.
— Не викручуйся, не викручуйся, — втрутилась Йолька. — Ти просто втікаєш від реальності. Варто появитися гарному хлопцеві, як ти зразу закладаєш ноги за пояс. Волієш здалеку зітхати, ідеалізувати.
— А нехай навіть і так?
— Потім не плач, що нікого не маєш. У тебе, Евко, теж застій? Чи ректор робить якісь кроки?
— Гм. Я маю бути в його кабінеті завтра об одинадцятій. Тому я так посилено працюю над укладанням «пазлів».
— Ти маєш бути в панчохах чи без?
— Без, зате в нашийнику і з батогом, — огризнулась Евка. — Чому ти така гидка?
— Я просто пожартувала, — скривджено відповіла Йолька. — Хотіла тільки тебе розрухати, поки це зробить твій ректор.
— Йолько! — крикнула я.
— О Боже, Малино, — Евка вхопилася за голову. — Мені аж у скронях затріщало. Ніде людина не має спокою. Мабуть, піду додому, хтось із вас має охоту мене доволокти?
— Ми теж з бодуна, але я можу поставити вам таксівку. Віктор знайшов мені роботу на вакації.
— Ти щаслива. А я навіть не починала шукати.
— Люба, якби я покладалася тільки на щастя, — прохрипіла Йолька. — Просто я вибираю потрібних людей.
— Дякую за зізнання, — озвалась Евка.
— Я мала на увазі Віктора та його знайомих, — пояснила Йолька. — А щодо вас? Товариство двох коників-стрибунців іще нікому не зашкодило.
— Походите зі мною по крамницях? — запропонувала Йолька. — Поможете вибрати сукню.
— Шлюбну? — зацікавилась Евка. — Гаразд, чому б і ні.
— Ти купуєш чи береш напрокат? — запитала я.
— Певно, що купує. В найкрутішому весільному салоні. Я вгадала? А до шлюбу поїде на тридцятиметровому «Лінкольні».
— Звідки ти знаєш?
— Твоя мама сказала мені по телефону. Що ніби дружки повинні мати однакові сукенки, а візажист приїде аж із Варшави, з телебачення.
— Це у нас стандарт, — пояснювала Йолька. — Щоб ти знала, які весілля роблять люди. Товариш Віктора одружувався в білому шовковому фраку з Китаю, вишитому вручну…
— …дев'ятирічними дівчатками, яким платять по долару за день, — перебила її Евка.
— Мене не цікавить, ким саме. Молода мала двадцяти-метрову вуаль. Вони їхали у справжній кареті, запряженій четвірнею. А наша сусідка мала аж вісім дружок, кожна в сукні з Парижа. Ну чого ти так дивишся? Хіба погано, що люди хочуть вирізнитися серед натовпу?
— Збільшуючи кількість дружок, метраж вуалі й діаметр криноліна? І ти називаєш це вирізнитися серед натовпу?
— А що, на твою думку, оригінально? Лантух із-під картоплі і дерев'яні сабо?
— Ти хочеш знати?
— Охоче послухаю. Тільки май на увазі кілька вступних умов. По-перше, ти береш шлюб у моєму містечку, подруге, хочеш справити на людей відповідне враження, а при тому маєш той, ну…
— …відповідний розмір гаманця, — допомогла я Йольці.
— Якщо я хотіла б увічнити свій шлюб у сірих клітинках аборигенів твого містечка, я зробила б так. — Евка на мить замислилася. — Молодий: біла перука в стилі Вальмонта. Чорний фрак, кришталеві ґудзики. Штани під коліньми застібаються на такі ж самі кришталеві ґудзики. А на ногах кришталеві черевики.
— Це відгонить Попелюшкою.
— Люди також люблять казки. Фалди фраку завдовжки кілька метрів, а кожен кінець тримає гном, зодягнений у копію костюма молодого. Такі самі черевички, перука, фрак із видовженими фалдами, які тримали б… приміром…
— … ще менші карлики, — підказала я.
— Не знаю, чи вдасться знайти ще менших. Але їх могли б тримати французькі бульдожки в маленьких перучках. Це у нас молодий. А молода виступила б у криноліні зі щедро задрапірованої фольги від шоколаду. До спини можна почепити десятки білих повітряних кульок, які підносили б її, як ангела. Наречений тримав би її на мотузочці, всіяній маленькими дзвіночками, які дзеленчали б при кожному русі. Проти вівтаря дружка в костюмі Ероса прострілив би всі кульки, молода лагідно опустилася б на рушничок. Під час церемонії молодята одягли б одне одному обручки на підмізинні пальці ніг. А після шлюбу віддалилися б…
— …у ношах, які несли б два десятки рославих пігмеїв, — докинула я. — Хоча це може значно підвищити витрати.
