— Розумію, — покивав Віктор.
— Ви чули про такий коктейль? — Лешек намагався змінити тему. — «Білий ведмедик»?
— Може, «white Russian»? — відгукнувся Пйотр. — Пам'ятаєш, бебі? Ми пили його на забаві у Рися.
— Не «Russian», a «bear», — заперечив Лешек. — А може, радше «teddy bear».
— Чому ведмідь одразу пов'язується з росіянином? — утрутився Діді.
— Той «білий ведмедик», — тягнув Лешек, — просто термоядерна штука. Нічого дивного, шампанське зі спиртом, б'є в голову, як постріл.
— О Боже, я собі уявляю, — сказала Анка. — Він повинен добре розвозити.
— Розвозить, — підтвердив Лешек. — Достатньо двох «дрінків», і ти літаєш, як у моєму сні. А потім западаєш у зимову сплячку.
— А в нас є спирт? — пожвавився Діді.
— Тільки медичний, — відповіла Евка. — Зате шампанське цілком пристойне. Робимо?
— Я не п'ю, — попередив Пйотр. — Мені в четвер треба о шостій бути на роботі.
— Тоді, мабуть, не пий, — погодився Діді. — Можеш не встигнути відійти. Решта, звісно, за?
Ми кивнули. Усі.
— Спирт відрізняється смаком від горілки, правда? — висловила я несміливу надію.
— У найгіршому випадку повернеш, — плеснув мене по спині Лешек.
— Які в нас плани на вечір? Граємо в кості чи в «макао»?
— Ти, Йолько, завжди мусиш складати графік?
— Ну, ми ж, напевно, не будемо тупо киряти? Мовчки.
— Чому одразу мовчки? — запротестував Лешек. — Ми можемо спілкуватися.
— На яку тему? — діставала Йолька.
— Не знаю, нехай це буде спонтанно.
— А може, викличемо духів? — запропонував Діді.
— Ти віриш у такі речі? — скривився Пйотр.
— Ні, але яке це має значення? То що? — звернувся він до Евки.
— Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх викликати?
— Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, — Діді взяв у мене помаду. — Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска означає «так», горизонтальна — «ні».
— Ми мусимо чекати до півночі? — запитала Йолька.
— Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?
— Я спершу щось з'їла б, — зізналась Анка.
— Я теж, — обізвався Віктор. — Удома я завжди їм гарячу їжу. А тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди сходити.
— Сходимо, коли повернемось, — почала втішати його Йолька. — Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде нарікати, правда?
— Якось витримаю, — відповів він голосом в'язня концтабору.
— Увага, наливаю, — закружляв Діді з тацею.
— Мені тільки трошки. На денце.
— Ти б уже не вимахувалася, Малино, — сказав Віктор.
— Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?
— Що таке, старий? — заступився за мене Лешек. — Дівчина вагається. Не хоче переводити добро.
— Власне, — підхопила я. — Я мушу спочатку зняти пробу.
— Зняти пробу? — здивувалась Анка. — Ти говориш, як якийсь дегустатор.
— Добре, у всіх налито? — крикнув Діді. — То в атаку!
— У-ух!
— Міцний!
— Фе!
— Але й спиртяга!
— А мені ще крапельку, — простягла я своє горнятко.
— Таки засмакувало? — посміхнувся Пйотр.
— То що, повторимо? — підохотив Діді. — Шкода тримати, бо випаровується.
— Може, ти дозволиш себе намовити на один ковток? — звернувся Лешек до Пйотра.
— А я знаю? В мене у четвер багато роботи. Сортування паприкашу. Це відповідальна праця… Добре. Один.
— Оце по-моєму! Мужнє чоловіче рішення.
— Увага! До старту готові? Гоп!!!
— У-ух!
— Але й сивуха!
— Міцний!
— Фе! Як я могла це випити, — здригнулась я.
— Треба прополоскати рота якимось пивом, еге ж? — запропонувала Анка. — І беремося до духів.
— Власне. А що там із тими духами? — втрутився Лешек. — Я хотів би знати, хто мене кохає.
— Ти не мусиш питати це в духів, — шепнув Діді.
— Я теж хотів би знати, хто мене кохає, — обізвався Пйотр.
— То зазирни у дзеркало, — порадила йому Анка.
— Бебі, я тебе не впізнаю.
— Я ненавиджу, коли ти називаєш мене бебі!
— Бебі!!! — Пйотр вибалушив очі.
— Білий ведмедик збирає перші жнива, — пояснив Лешек. — Я забув додати, що цей «дрінк» діє, як сироватка правди.
— О, дідько, — вирвалось у Віктора.
— Можеш пояснити, що ти мав на увазі? Вікторе! — грізно сказала Йолька.
— Як я це ненавиджу: бебі та бебі, — тягнула далі Анка. — Я не персонаж із комп'ютерної гри.
— Лешеку, як по правді, то я зустрічався тільки з Томеком, — почав звірятися Діді.
— А всі ті балачки про табуни хлопців?
— Я дуже хотів тобі сподобатися. Привернути до себе увагу. Бо я на тобі запав.
— А я запала на Рафалі, — розревілась я. — Але він на мене чхав.
— Чхав, — визнав Віктор, — нічого не вдієш.
— А я ні на кого не запала, — озвалася з-під ковдри Евка. — Я хотіла б урешті закохатися.
— Може, в мене? — запитав Віктор.
— Дуже дурний жарт. Ми збираємось одружитися, — нагадала йому Йолька.
— Я не жартував, — сказав Віктор. На щастя, тихо.
— А я мрію про когось сильного й владного, — сказав Лешек.
— А я часом послала б усіх під сто чортів, — буркнула Анка.
— Я також, — докинула Йолька. — О, о!
— То й пошлімо! Позбудьмося дурних упереджень і страхів. Почнемо зрештою жити й кохати насправжки! — гукнув Пйотр.
— То до діла! — підхопив Лешек.
А потім несподівано стало темно.
Я прокинулася з широчезним обручем на голові й великою каменюкою в ділянці печінки.
— Є там хтось? — вичавила я.
— Евка тут, — відповів мені слабий шепіт.
— Де?
— Біля дивана. Ти не знаєш, котра година?
— Зараз гляну.
— Тільки шоста, — відгукнувся хтось із-під столу. Здається, Йолька.
— Хіба не дивно? — прокоментував інший голос, що долітав із-за фортепіано. — Минуло лише вісім годин.
— Але мене щось і притиснуло, — простогнала Евка. — Нога Віктора.
— А решта? — злякалась Йолька.
— Решта поряд. Теж мені знайшов, де завалитися. Наче не вистачало диванів.
— Напевно, там було найвигідніше, — вирішила Анка. — Цікаво, де Пйотр?
— Боже, як у мене пульсує в чайнику, — зойкнув Діді.
— Шукаєш Пйотра? — обізвалась Йолька. — Він тут. Тільки не знаю, чи тебе потішить це відкриття.
— Що сталось? — Анка зірвалася на рівні. Я також. Сила цікавості.
