Ми наблизилися до столу. Тут-таки на подушках валялися Пйотр і Лешек. Обидва без сорочок, обнявшись. Лешек стискав у долоні круглу стільничку, а на білих грудях Пйотра відтиснулося яскраво-червоне нерівне коло з системою координат.
— Цікаво, чи вони когось викликали? — замислилась Евка.
— Уб'ю гада. Він відбив у мене хлопця, — зашипіла Анка.
— А мені зіпсував найкращу помаду.
— Що трапилось? — очуняв Пйотр. — Де моя сорочка?
Він став розглядатися непритомним поглядом. Зиркнув униз, на свій торс, і миттю зірвався на рівні. Ще швидше, ніж ми з Анкою.
— Бебі, все не так, як ти гадаєш, — пробелькотів він. — Це якийсь огидний жарт.
— Сподіваюся, воно було того варте, — гарикнула Анка.
— Облиш, бо я зблюю.
— Що тут відбувається? — опритомнів Лешек. — Нехай хтось стишить барабани.
— Та немає тут жодних барабанів, — заперечила Евка.
— Звичайний обмін фразами між закоханими, — додала я. — Анка лютиться, бо ти відбив у неї хлопця.
— Тільки не «відбив», — знетямився Пйотр.
— Ага, розумію, ініціатором був ти! А може, дійшло до ґвалту?
— Стривайте, хто тут кого зґвалтував? — зацікавився Віктор.
— Жодного ґвалтування не було, але зараз буде криваве вбивство, — гукнув Пйотр, — якщо ви не заберете від мене цю п'явку!
— Це я п'явка? — гукнула я ще голосніш, аж усі вхопилися за вуха. — А хто перший причепився? Через якісь там десять хвилин! Ти, педанте нещасний!
— Слухайте, — перервав нас Діді. — Ви знаєте, що зараз уже майже сьома ранку?
— Знаємо!!!
— Ну так-от, зараз сьома ранку, але середи.
Цього ми не знали.
Ми поверталися до міста в мертвій тиші. Білий ведмедик зробив свою справу.
— Привіт, Малино! Знаєш, що сталося?
— А ти як гадаєш? — відповіла я.
— Це було риторичне питання. Пйотр викинув Анку!
— Як це викинув? На смітник?
— Ти ж знаєш, що вона в нього мешкала. Вчора повертається з роботи, а на сходовій клітці її валізки. Вгадай, хто поселився на Анчиному місці?
— Лешек?
— У яблучко.
— А що з Анкою?
— Я прихистила її в себе.
— Сильно плаче?
— Ні. Стверджує, що не встигла звикнути.
— Хоч це добре.
— Але знаєш що? Вона страшенно нишпорить по шафках із харчами. Хряскає холодильником, шпортається в буфеті.
— Все нормально. Це вона пересвідчується, чи маєте ви щось їстівне. Пам'ять про голодні роки.
— Знаєш що, Малино? Люди мають жахливі дивацтва. Добре, що ми з Віктором такі нормальні.
— Ти теж будеш удавати, що ми незнайомі?
— А хто вдає?
— Йоля й Анка. Діді мені вибачив. Сказав, що, на щастя, не встиг звикнути.
— Ти щасливий із Пйотром?
— Щиро? Наразі я приголомшений.
— Ти мусив відбити його в Анки?
— Гадаєш, я міг би, коли він сам не захотів? Скажу тобі, Малино, одне. Пйотр першим до мене зателефонував. Через два дні потому, як ми повернулися. Запропонував зустрітися.
— Брешеш.
— Ні. Щоправда, він тільки хотів з'ясувати непорозуміння в Малій Касинці… Але по двох годинах розмови збагнув, що це кохання.
— А ти?
— Я так легко не складаю декларацій. Поживемо, побачимо.
І так каже людина, яка закохується в середньому раз на квартал.
— Трохи кефіру залишилося?
— А ти в стані щось узяти до рота?
— Я мушу поповнити рівень рідини. Знаєш, скільки я виблювала після тієї вашої горілки?
— Благаю, не вимовляй цього слова, бо мене зараз виверне, — Евка пожовкла, як лимон.
— Якого саме? — Йолька завжди мусить бути такою дріб'язковою. — «Виблювала» чи «горілки»?
— Вже однаково. — Евка витерла губи носовичком. — Ходімо звідси, бо зараз нас пообсідають мухи.
Ми дочовгали до наступної лавки. На щастя, помірно сухої, тільки раз протерти хусточкою. Бляха, дикий бузок. Теж знайшов, коли квітнути. Як треба, то його немає. Сидиш собі з коханим на лавці і чуєш асфальт, тютюновий дим, запах картоплі «фрі». А коли ти з похмілля, бузок знічев'я вилазить зі схованки.
— Ні, я так не можу, — проскрипіла я. — Це не на мою хвору голову. Треба пересісти.
— Але вчора було класно, правда? — обізвалась Евка.
— Так само, як рік тому, два і три. Рутина, — байдуже кинула Йолька.
Було чудово. Я обожнюю атмосферу Дня студента. Заради цього шаленого дня варто поступати до універу. Варто навіть терпіти жахливе похмілля.
Усе починається від забав у студентському містечку, але чільною подією є концерти на стадіоні. Краще заздалегідь придбати квитки, щоб не стовбичити в кілометровій черзі. Власне, про черги. Вони можуть трохи дістати. Бо це відбувається так. Спершу ти стоїш по квитки. Потім чемно займаєш чергу до входу. Минаєш одні ворота — тебе обмацують у пошуках алкоголю й зброї. Другі ворота — знов обмацують. Найдовше мордують Евку. Мене завжди пускали. Навіть по спині ніхто не плескав. Евка стверджує, що це завдяки безневинному вигляду й погляду лані, а я маю власну версію. Ніякої лані, а тільки ніс. О, наприклад, учора мене порядно шмонали. На жаль, жінка.
Як уже пройдеш троє воріт, зразу встаєш у чергу по жетони на пиво. Краще одразу взяти більше, щоб уже стільки не стояти. Відтак із жетонами в кишені б'єшся за пиво. А тлум страшний. Урешті з пивом стаєш у чергу до клозета. Спокійно встигаєш його випити й накопичити щось у сечовому міхурі. Хлопцям легше. Вони поливають липи на узбіччі, на одну чергу менше. Коли заходиш, сценарій змінюється. Вудсток. Парочки на ковдрах. Ніякої упряжі. Жодних локонів, шпильок, накладних вій, атласних торбинок. Я завжди маю залізний набір.
По-перше, штани, бо в спідниці незручно вилазити хлопцеві на плечі. І небезпечно, хлопці різні бувають. Тож штани, найліпше цупкі джинси. У мене є такі сіро-сині «стегнівки».
По-друге, черевики. Обов'язково на грубій підошві і з твердими носаками. Вони захистять пальці від розчавлен-ня, коли ти замішаєшся в натовп перед сценою і разом із іншими стрибатимеш у ритм.
Далі куртка, бо часто падатимеш. Моя з бордової шкіри і, як каже Евка, нагадує часи «Bee Gees». Вона сягає стегон, і нею легко вимахувати в повітрі, коли сидиш у хлопця на плечах. Під курткою сексуальна блузка. У мене є така, з рибами у психоделічних фіолетово-бордових зигзагах, вона пасує до куртки. Під блузку одягаю свій найліпший бюстгальтер, бордовий з кісточками. Так, про всяк випадок. Трапляється, що, вилазячи на хлопця, я стягаю й блузку. І вимахую нею.
Ансамбль доповнює індіанський нашийник із пір'я, погляд, темний від туші, і контур на губах. Йолька воліє блиск, на її думку, він сильніше притягає погляди. Я користуюся блиском, коли йду на дискотеку, але це інший стиль. Міні, люрекс, блискучий або шифоновий топ. Треба вміти одягатися відповідно до кожної нагоди. Інакше на іспит, інакше на прогулянку Ринком й інакше на День студента. Йолька нібито читає купу газет, а нічого не петрає. Зате Евка… Евці жодні штучки не потрібні. Їй годі розпустити волосся.
Повертаючись до Дня студента… Коли ти вже стоїш на стадіоні, одягнена, як хіпі, ти відчуваєш життя. Кожною клітинкою тіла. Єдина умова: ти мусиш бути з компанією, бо інакше відчуваєш самотність. Кожною клітинкою тіла. Ми були втрьох: Евка, Йолька і я. Спочатку ліквідували жетони. Ми з Евкою стали по пиво, а Йолька зайняла чергу до клозета.
Ледве почався концерт групи «Персо», а ми вже могли проштовхуватися до сцени. Літр у шлунку, півлітра у пластиковій склянці й порожнеча в міхурі. А в жилах майже шість літрів гарячої, пульсуючої ритмом крові. І два ряди мурашок уздовж хребта. Пробираємося глибше в натовп. Тіснява. Киваємо й витріщаємося навсібіч. Мусимо трохи притулцювати, бо лунає «Пиймо пиво всі». А на приспіві «У мене трохи бабок, у нього грубе пузо, і я, і ми пиймо пиво всі» скачемо з тлумом, а з нами скаче наше пиво у шлунках.
Самі парочки. Сунемо далі. Є. Вони просто створені для нас. Принаймні на цю єдину ніч. Приблизно третій-четвертий курс Гірничо-металургійної академії. Джинси, «адідаски», майки з
