— Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули? Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.
— Шкода, але якщо мусиш, — зітхнула мама.
Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.
— Нас не хотіли пускати через кордон, — пояснив батько. — Через номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.
— Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? — поцікавилася мама.
— Як завжди, забивав мені баки, — збрехала я. — Тільки даремно витратилася на квиток.
— Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам'ятаєте Марека?
— Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, — перебив її Ірек. — Скажіть краще, що з тим номерним знаком.
— Нічого особливого, — махнув рукою батько.
— Скажи, не будь таким, — діставав його Ірек.
— Просто, — почала мама, — ми неправильно запаркувались у місті. Що це було, Микулаш?
— Або Трстена.
— Микулаш.
— Можливо, хоча виглядало на Трстену.
— А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».
— Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній національний герой.
— Яносік? — обурилася мама. — Таж його грав Перепечко, поляк.
— Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.
— Якого єврея? — не вгавала мама.
— Ви можете закінчити про цей номерний знак? — обірвала я дискусію. — А потім повернетеся до Брунера.
— Ну гаразд, — виклав цілу справу тато. — Ми неправильно запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.
— Що, мовляв, повернуть його, коли ми сплатимо штраф. А в батька залишилося двадцять корон.
— І що?
— Ми купили в Пріорі чорний фломастер і намалювали номер на листі фанери. Доїхали до кордону. Вже майже його перетнули, а тут один, найпильніший, світить ліхтариком і питає, що воно таке. І завернув нас. То ми поїхали до Яблонки, зрештою нам пощастило в Хижному. Ну і ми тут.
— Але нехай ми й наїлися страху, це наше, — обізвалася мама, вже з кухні.
— Який там страх, — форкнув тато. — Страх я пережив, коли мене вперше вислали до Кореї. Але що ж поробиш, ніхто й не обіцяв, що життя шпигуна буде вистелене трояндами.
— Я знав, що так буде, — буркнув Ірек — пошепки, щоб не дратувати маму.
— Може, з ним щось трапилось? Потрапив в аварію чи втратив пам'ять, як у серіалі?
— Я швидше повірю, що він знову змагається з тією бельгійською мафією. Бідолашна мама, цікаво, як вона це переживе? Може, ми вкинули б їй до супу трохи твого антидепресанту?
— Почекаємо розвитку подій.
Його не було цілу суботу. У Великдень ми сіли за снідання в понурому настрої. Мама ні з ким не розмовляла. Втупившись у тарілку, безглуздо стукала обручкою по склянці.
— Може, з'їси журеку? — запропонувала бабуся. Тиша, яку переривало тільки сьорбання Ірека.
— А салат із пор? — не здавалася бабуся.
— З порею, — виправила мама. І далі тиша.
— Ну хоч шматочок свяченого. Це мусить тобі допомогти.
— У чому це мусить мені допомогти? Адже все в порядку.
— Не можна так переживати, Геню. Не варто.
— Не називай мене Геня! — верескнула мама. — Я Геле-на. Ге-ле-на! А не якась там Геня!
— Ну гаразд, гаразд.
— Не гаразд. Погано! Я сорок років благаю тебе називати мене Гелена — і що? Є якась реакція? Жодної! Ти завжди ігнорувала мої прохання. І бачиш, які наслідки? Мене ігнорує кожен чоловік, з яким я живу! А все це через тебе!
— Через мене? Ген… Геленко! — підвелася бабуся.
— Так, бо це ти привчила мене до ігнорування. Замість того щоб піти, я дозволяю їм сідати собі на голову. І тому ніхто мене не шанує! Навіть той пройда, мій чоловік! Хоч я й виховала йому двох дітей!
— Хто тут говорить про дітей? — почули ми з коридора. А там стояв тато, живий і здоровий, із кошиком у руці.
— Едек! — вигукнула мама. — Де ти подівся? Ми телефонували до поліції й до лікарні!
— Навіщо? Я тільки вийшов посвятити яйця.
— І мав за годину повернутись, — обізвалась я, накладаючи собі шинку, бурячки та гору маринованих грибочків. Мене, напевно, пообкидає.
— Знаю. Я трохи запізнився.
— Трохи? Двадцять три години і десять хвилин — це для тебе трохи?
— Як це двадцять три? — здивувався тато. — Котра година?
— Нині Пасха. Ти що, чогось наковтався? Чому я завжди маю трапити на наркомана?
— Нічого не розумію. Дорогою з костелу я завернув до парку, щоб трохи подихати киснем. Посидів з годинку і прийшов.
— У тебе є свідки? — крикнула мама.
— А що тут треба свідчити? Те, що я сидів у парку? Ти збожеволіла?
— Це ти збожеволів, якщо гадаєш, що я тобі повірю! Він пішов подихати повітрям! Певно, зустрів якусь лярву!
— Геню, тобто Геленко, я хочу нагадати тобі, що нині Пасха.
— Ви не жартуєте, — врешті дійшло до батька. — Слухайте, це якась дивна справа. В мене кудись поділися двадцять… скільки там було?
— Двадцять три, — допоміг йому Ірек.
— Дякую. Двадцять три години життя. Цікаво, куди?
— Я теж хотіла б довідатись. І краще, щоб ти згадав, або шукай собі інше житло.
— Далі сніданок тривав без сварок. Мама запекло мовчала, батько намагався її задобрити. А ми вдавали, що все в порядку, — закінчила я звіт. — Ви випишете мені новий рецепт, бо на свята я брала подвійну дозу?
— Я брав би потрійну, — втішив мене Губка, — вже виписую. Але розумієш, це не залагодить проблеми.
— Розумію, — буркнула я.
— У мене є ідея. — Губка куйовдив бороду. — Ти не намовила б свою маму прийти до мене?
— Ви жартуєте! Вона навіть не знає, що я беру якісь ліки. Вона померла б від сорому. Ви ж знаєте, хто в нас ходить до психіатрів? Алкоголіки, щоб зав'язати й підшитися.
— Чар провінції, — підсумував Губка. — Що ж, наразі я випишу тобі рецепт. А за тиждень поміркуємо, як знадити сюди твою маму. От, візьми і бувай, па-па.
Я приготувала причандалля й пінку для ванни. Глипнула на свої ноги. Гарно я їх запустила, п'ятки, як акуляча шкіра. Без паніки, зараз ми її усунемо. Гостра ця бритва, але зісковзує. Де ж та нога? Нічого не бачу. Подумати тільки, що колись я вміла закладати собі ногу за голову. Ну гаразд, спробуємо пошкрябати навпомацки. Зараза! Розтяла чи не до кістки. Сподіваюся, що встигну виповзти з ванни, поки втрачу всю кров. Так, поволеньки. Я вже на підлозі. Але я й знесиліла. Та гаряча вода й безсонна ніч, не згадуючи вже вигляду леза у п'ятці. Пошкутильгала до кухні, залишаючи за собою кривавий слід. Тепер ногу до мийки. Боже, скільки крові! Може, викликати «швидку»? А як вони визнають це за спробу самогубства і примусять платити? Або скажуть, що рана несерйозна і теж примусять платити? А якщо забинтувати? Де тут у мене аптечка? Я пустила струмінь крижаної води і лляла на ногу так довго, що аж кості заломило. Подивимось. І далі тече. Знову вода. Добре, трохи легше. Тепер йод, акуратна пов'язка. І до ліжка.
Мене розбудив сильний біль у стопі. Ага, це я робила педікюр. Котра ж година? Дев'ята вечора. Я змарнувала цілий день. Чим тепер можна зайнятися? Подивитися телевізор? Почитати? Розкласти пасьянс? Укотре вже? Може, трохи потренувати підсвідомість? Це ідея. Не треба ніде рухатися, що — зважаючи на стан моєї п'ятки — досить суттєво. Ну то вперед. Я вигідно лежу на спині, очі заплющені, тіло розслаблене. Спочатку треба звільнитися від негативних думок. Уяви собі, що вони відлітають крізь кінчики твоїх пальців. Усі заздрощі, жалі, смутки. Етап другий, найскладніший: треба звільнитись узагалі від будь-яких думок, щоб зробити місце для позитивних. Лежиш і вдаєш, що не думаєш. Торочиш: «порожнеча, порожнеча, порожнеча», — і раптом ловиш себе на думці про майбутню вечерю або на тому, що сказала тобі мати під час останньої телефонної розмови. «Треба купити колготи. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Цікаво, чи Рафал іще ходить із тією коровою? Порожнеча. Підла баба. Ні, це він свиня. Через місяць після розриву. Порожнеча, порожнеча. Як він міг зі мною так учинити! Хвилинку, я ж мала ні про що не думати. Розслабимось. Немає Рафала, немає проблем із бабками, немає корови. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. О, здається, вимкнулася пралька. Власне, для чого я прала, як калорифери вже не гріють. Тиждень буде киснути. Ні про що не думаю. Ну, власне. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Ну, нарешті ні про що не думаю. Як це? Адже я думаю, що не думаю, але думаю».
Я ж казала, що звільнитися від думок нелегко. Найліпше зразу перейти до третього етапу: прикликання позитивних думок. «Силою своєї підсвідомості наказую, вимагаю, жадаю, щоб…». Тут вставляєш побажання і повторюєш цю формулу щонайменше тричі. Авторка книжки застерігає уникати слів «благаю, прошу!» Ми, люди, маємо в собі елемент божественного. Ми маємо право наказувати, чаклувати, прагнути! Маємо право жадати. Так! Саме жадати! Тож я жадаю. Силою своєї підсвідомості жадаю, щоб хтось позбавив мене цієї нудоти. Нехай хтось мене провідає і зробить так, що час летітиме швидко. Нехай це буде Рафал! Благаю. Тобто жадаю, щоб це був Рафал. І тут дзвінок. Вийшло! Я пошкутильгала до дверей.
— Привіт, Малино. Ти спала? — Це всього-на-всього Евка. «Де я скоїла помилку? Певно, зашвидко перейшла до фази бажань».
— Я треную підсвідомість. Заходь.
