— То звідки можна починати?
— Ти наполягаєш?… — бабуся роззирнулася довкруги. — Хіба я знаю? Звідки хочеш.
— А де ти вже прибирала? Щоб ми не дублювали одна одну.
— Як би це сказати, — зашарілася бабуся. — Ще ніде. Тобто я збиралася, але зараз так чи йнак кавардак. У мене замала квартира.
— Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.
— Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо… Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.
— Тобі він допоміг?
— Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?
Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.
— Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? — Цієї миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. — Ну, бачиш? Антоній.
— Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.
— Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька використала сім кілограмів шнурка.
— Звідки ти знаєш? Від неї?
— Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не дивно?
— Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від інсульту.
— Слухай далі. Помер, а вона не могла цього переболіти. І найгірше, що взагалі не могла плакати. За тиждень після похорону присягнула висловити весь свій жаль через цю накидку. Кожна квіточка, кожне кружальце — це одна сльозинка. Щодня одинадцять сльозинок. Так вона його оплакувала. Закінчила накидку й за місяць померла.
— Чому ж її сестра продала накидку?
— Бо вона така сама, як ваша мати. Стіл, ліжко, два крісла й жодних пам'яток. Як на космічному кораблі. Щоправда, пояснює це тим, що не хоче дивитися на накидку, бо замість плетених квітів бачить 5016 сльозинок своєї сестри, але хто її знає?
— Багато взяла?
— Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», — пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій. Знаєш, щоб мене не страшило.
— І що?
— І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?
— Ну? — потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила латунний свічник і набір десертних ложечок.
— Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: «А який чоловік нині не п'є?» Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля. Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з неробою, котpa має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».
— Ціле щастя, що вона воліла її продати. — Я полірувала мідний кошичок для яєць. — А з іншого боку, це дивно, що такі гарні речі з'являються на честь якогось халамидника.
— Ну, — замислилася бабуся, — стільки пам'ятників, скульптур, палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти пам'ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на твори мистецтва.
— А як, на твою думку, треба це робити?
— Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка говорить про того п'яничку? Що він був добрий? Симпатичний? Працьовитий?
— Ну… — завагалась я, — мабуть, нічого не говорить.
— Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що цей п'яничка був цілим її життям.
— Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? — розмріялась я, стираючи пил з чергової облямівки.
— Ти мусиш знайти свою Марисю.
— Як це просто, — сказала я, не приховуючи іронії.
— Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?
— Та я щось не маю апетиту. — «Коли мені траплялося сказати, що я не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»
— Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони допомагають на все.
У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.
— А на що конкретно?
— На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі змащую у вусі і ліпше чую.
— Може, то святий Антоній?
— Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось іншого.
— А як там зі святим Юдою? — Півроку тому бабуся рекомендувала його всім. На всі випадки.
— Він не такий помічний. Я тимчасово відмовилася від його послуг.
— Щось завалив?
— Ні, нічого. Просто я знайшла дещо ліпше. І тобі, Малинко, теж раджу. Мені не подобається, що ти так нервово витираєш ту пилюку.
Ми ще з годинку побалакали, а потім я побігла на станцію.
На четвертий день я стала на ваги. На шість кіло менше!
— І на шість років більше, — ущипливо сказала Ева. — Глянь на своє обличчя. Очі бігають, як у хамелеона.
— Ти просто заздриш, що я влажу в «еску», — відрубала я, згинаючись перед дзеркалом і застібаючи блискавку на джинсах з першої спроби! — Малий «ес» як sophisticated, sexy і…
— …stupid. Ти під впливом «колес», тому я тобі вибачаю. Не треба мене перепрошувати.
— Я і не збиралася. Зате можу перекопати тобі ділянку. На честь примирення.
Пополудні я зголосилася до Губки. Цього разу не мусила нагадувати йому про історію свого випадку. Він — о диво! — зразу мене впізнав.
— Малинко! — вхопився за серце на мою появу.
— Доброго дня, я прийшла по наступну порцію пробників. Бо там, мабуть, трохи зосталося?
— Я вже не маю ані таблетки.
— Це пусте, можна ж виписати рецепт.
— Власне, що ні, — Губка заклопотано потер підборіддя. — Мить відвертості. Я дав тобі поганий пробник, Малинко. Пригадую, що мав кілька штук від представника фірми «Чорний Тигр». Він приніс ліки якийсь рік тому. Пробники спокійно лежали в шухляді. Позавчора читаю, що «Чорний Тигр» оголосив банкрутство. Викрито, що вони страх як махлювали при виготовленні ліків.
— Укидали до казана все, що було під рукою? — пожартувала я, але насправді було не до сміху. Останню таблетку я ковтнула неповних шість годин тому.
— Якби тільки це. Додавали наркотики, якісь таємничі порошки з межі чорної магії, одне слово, жах. А потім фальшували ліцензії. Ти навіть не уявляєш, як я непокоївся. Тепер із пробниками кінець. Найближчого року не кинуся на жодну новинку. Тому сьогодні ти дістанеш прамолан. Перевірений. Він тебе заспокоїть, зніме напругу, позбавить депресії.
Прамолан виявився пострілом у «вісімку». Може, навіть у «дев'ятку». Але ж і молодець той Губка. Ми й надалі працюємо над картиною.
— Ти купила б за ці гроші півтори тонни кухонної солі, — порахувала Евка.
Ми сиділи в моєї бабусі, милуючись її черговим надбанням. Різьблені з дерева свічники, просто із Сибіру.
— І такий самий ефект. А радше, відсутність ефекту. І смикнуло ж мене!
— Ти шукала мету в житті.
— Знов якась проблема? — обізвалася з кухні бабуся.
— Ви й справді стали ліпше чути.
— Бо щодня змащую вуха амолем. Діє на все. На целюліт, неврози, отруєння…
— І на мету в житті, — шепнула я до Евки.
— На мету в житті найліпше допомагає свята Кінґа, — відповіла бабуся. — Це ота, з рожевого кристалу солі, на столику під вікном. Досить щоденно проказати коротку молитву. Залізний ефект.
— Це ліпше ніж Фен-шуй, — визнала Евка. — І не потребує таких витрат.
— Не порівнюй святу Кінґу до якихось китайських штучок.
— Перепрошую. А ви нам поворожите?
— У суботу не збудеться. І то першого квітня? Нема шансів.
— Та хоч би заради забави. Всупереч усьому. Згляньтеся над двома спраглими кохання жінками, — просила Евка.
— На брак везіння ти, певно, не нарікаєш, так? — буркнула бабуся.
— А хто сказав, що везіння означає щастя в коханні? Що мені з усіх тих хлопців, якщо я почуваюся самотньою?
— На самотність помагають не карти, а тільки свята Кінґа. — Бабуся стала роздивлятися кімнатою. — Ну що з вами вдієш? Де ті карти? У мене все губиться.
— Найліпше попросити про допомогу святого Антонія, — порадила Евка.
— Зі святим Антонієм я не розмовляю вже з рік, — відрубала бабуся.
