— Я теж колись пробувала, але мені ніколи не вдається пройти другу фазу. Варто кілька разів повторити слово «порожнеча», як я засинаю. Що в тебе з ногою?
— Я робила педикюр, — пояснила я, торкаючись бинта.
— У тебе руки ростуть не з того місця. Це видно з пов'язки. Я думала, що ми завтра виберемося за місто. Тітка дала мені ключі від свого будиночка в Малій Касинці.
— Не знаю, чи зможу натягти черевики. Окрім того, не знаю, чи дошкандибаю до вокзалу.
— Віктор позичив у батька мікроавтобус, то ми заїхали б по тебе, під саму браму.
— А хто їде?
— Я, Йолька з Віктором, Анка зі своїм новим коханим і Лешек теж.
— Він знову поміняв хлопця?
— Ти ж знаєш Лешека, у нього що два місяці нове кохання. То як?
— Добре.
— То ми будемо в тебе о дев'ятій ранку. Біжу, бо мушу ще дещо купити.
— Слухай, Малино. Тебе ж так звуть, правда? Тобі хтось казав, що час — це гроші?
— Мені теж приємно познайомитися.
І ми рушили. Всю дорогу Пйотр не обзивався до мене й словом. Йолька сиділа, втупившись у Віктора, наче квочка. Віктор сидів, утупившись у дорогу, бо керував. Евка досипала, решта товариства поринула у власні думки. Тиша. Скільки можна так їхати? Першим не витримав Лешек.
— Де ти працюєш? — звернувся він до Пйотра.
— В гіпермаркеті. Я перший асистент другого менеджера у відділі консервів.
— Цікаво, — Лешек присунувся ближче. — Консерви.
— І що ти там робиш? Підкручуєш слоїки? — запитала Евка.
— Я перший асистент, — з натиском повторив Пйотр. — Це відповідальна робота. Скоро я стану другим менеджером. А за рік — хтозна — можу стати першим.
— Кар'єра, — підсумувала Евка.
— Можна сказати і так, — Пйотр не вловив іронії. — Через п'ять років стану заступником директора. Такі в мене плани.
— І будеш керувати, віддавати накази. Отим своїм владним басом, — розмріявся Лешек. — Чудово.
— І зовсім ні, — втрутився Лешеків хлопець, Діді. — Я ненавиджу гіпермаркети. Того космічного освітлення.
— Завдяки йому овочі й фрукти виглядають, як у рекламі, — пояснив нам Пйотр.
— Зате люди виглядають, як хворі риби.
— Це точно, — визнав Лешек, — видно кожен прищик і зайву волосинку. Кошмар.
— А крім того, — вів далі Діді, — та хтивість в очах покупців. Жахлива напруга, як на полюванні. Особливо перед святами.
— Еге ж, — сказала Евка. — Пам'ятаєш, Йолько? Якось я дозволила себе затягнути. Перед Пасхою. Тисячі людей із кошиками. Агресивні, неситі, гасають між полицями. Жах. Як можна працювати в таких умовах? Це не заняття для нормальної людини.
— Я не нарікаю, — сказав Пйотр.
— Це багато про що свідчить, — підсумувала я.
Він не зреагував.
Подальша дорога тривала в мовчанні. Коли ми висідали з мікроавтобуса, Пйотр безцеремонно випхався перед моїм носом. Я послала йому погляд василиска.
— Ви самі хотіли рівності, — витлумачив він із цинічною посмішкою й пішов по свої речі. Я навіть не встигла відгиркнутися. Довгу мить розмірковувала, чи варто взагалі виходити. Може, безпечніше для всіх буде зостатися всередині? Я зиркнула на Лешека, він теж зволікав.
— І що ти про нього думаєш? — кивнула я на Пйотра.
— Про нього? Він не виглядає на гетеросексуала. Але як це перевірити?
— Дерзай, маєш цілий вікенд.
Понеділок, свято трудящих. Валяємося на терасі. Кожен на лежаку, накритий пледом аж по запухлі повіки. Санаторій.
— Але й гарний сон я бачив, — почав Лешек.
— Ти літав? — занепокоївся Діді. Лешек завжди літає вві сні, коли переживає нове захоплення.
— Гм. Не знати чому. Мені снилося, що я плигаю з гілки на гілку, як білка-полетуха. Мої любі, яке це враження! А потім подумав, що можу отак собі злетіти. І знаєте що? Це дуже просто. Треба добряче розігнатися. Біжиш, біжиш, потім складаєш руки, як для стрибка у воду. Відштовхуєшся ногами й летиш.
— По-дитячому просто, — позіхнула Евка. — То хто перший?
Охочих не було. Валяємося собі далі.
— Може, виберемось у гори? — запропонувала Йолька. Активна, як і завжди. — Чи, може, зіграємо в карти?
Їй відповіло глухе ремство.
— А в «мафію»?
— Знову в «мафію»? — скривився Пйотр. — Ми грали вчора до третьої ночі й позавчора.
— То хоча б у кості, — не вгавала Йолька.
— Хіба б ти вела рахунок, — обізвалась Евка.
— Я завжди його веду, — нагадала нам Йолька.
— І кидати за нас кістку, тоді з радістю. Скажеш мені, якщо я виграю.
— А я охоче щось з'їла б, — повідомила Анка. — Зробити комусь канапку?
— Мені, будь ласка, кефір, — попросила я.
— Гаразд.
Вона вийшла, а ми й далі валялися на лежаках. Досипали. Не збігло й п'яти хвилин, як Анка пригнала з цілою тацею канапок. І наробила при тому стільки галасу, що про подальшу дрімоту не було й мови.
— Капець, стільки бутербродів, — сказав Діді. — А я планував трохи тут схуднути.
— Якщо щось залишиться, нагодуємо косуль.
— Та ти що, бебі, — скривився Пйотр. Уже всоте.
— Чому? — здивувалась Анка.
— Хто ж годує косуль хлібом із беконом?
— Ну, якщо така корова може їсти кісткове борошно…
— Не може. Мусить, — виправила Евка. — Не має вибору. Я, як бачу, теж ні.
— Соррі. Я забула, що ти не їси м'яса.
— Ти вегетаріанка? — зацікавився Пйотр. — Ти не схожа на вегетаріанок.
— А як, на твою думку, виглядає вегетаріанка?
— Щиро? Як Малина. Худюча — «О Боже! Він добачає в мені плюси», — бліда й злюща. Рибу ти теж не їси?
— А риба хіба не тварина?
— Це вегетаріанство страшенно нудне.
— Чому?
— Тільки соя, сочевиця й рис, — здригнувся Віктор. — Макарони нагадують рибальську жилку, а замочений рисовий папір — медузу.
— Ти плутаєш вегетаріанство з натуропатією, — сказала Евка.
— А це що за холера? — знову скривився Пйотр.
— Вегетаріанці не їдять м'яса жодних тварин, не залежить, хребетних чи безхребетних, — заходилася пояснювати я з міною мудрагеля. — Зате їдять молочне, яйця, мед. Натомість натуропати…
— Їдять тільки овочі та фрукти, — додала Йолька.
— Про що каже сама назва «натуропат». Він їсть тільки те, що дала природа. Бо «натура» — це природа…
— А «пат» означає патологію, — завершив Лешек.
Ми провалялися так до вечора. Сонце звільна скотилося за обрій. А від саду війнуло холодом. Треба складати лежаки.
— Хто розпалить у печі? — поцікавився Пйотр.
— Зазвичай це роблять чоловіки, — поінформувала його я, — але ти теж можеш спробувати.
— Я не хочу позбавляти тебе роботи, — відгиркнувся він.
— Це комплімент?
— Перестаньте обоє, — не витримала Йолька. — Ми приїхали сюди відпочивати.
Ми взялися розпалювати вогонь і готувати вечерю.
— Хліб є, бекон теж, ковбаса і жовтий сир, — перелічила Анка, — консервовані огірки, що ще?
— Пиво й оковита, — підказав Діді.
— Я хочу без оковитої. Терпіти не можу запаху горілки.
— Відколи? — поцікавилася Йолька.
— Від Нового року. У мене прикрі спогади, — пояснила я.
— Рафальчик? — здогадався Віктор. Який делікатний.
— Для тебе, може, й Рафальчик, а для мене тільки Рафал, — холодно спростувала я.
