— Геню, я тебе тільки спитала, — сказала бабуся. — Ти не мусиш одразу впадати в істерику.
— Але я хочу!!! — заверещала мама. Якби батько тепер її бачив… На жаль, він поїхав до Німеччини по свої речі. Я сиділа в Ірековій кімнаті. Ми слухали, як бабуся намагається розмовляти з мамою. їй теж була не до шмиги ідея його повернення.
— Ну гаразд, то поплач, — здалася бабуся.
— Дякую за дозвіл! — мама висякалась у хусточку.
— Бабуся не хоче, як гірше, — виглянув із кімнати Ірек. — Просто ми всі переживаємо. Батько уже раз залишив нас без копійки…
— І тепер має шанс мені за це відшкодувати! Ти хоч знаєш, що відчуває самотня жінка з двома дітьми?
— Не дуже, я ж не маю двох дітей, — відповів Ірек.
— Не знаєш, — гнула своєї мама, — ти навіть уявити собі не можеш. Боротьба за виживання, жодної допомоги, жодної опори. Мати, яка тебе не розуміє.
— Саме це я можу собі уявити, — буркнув мій брат і швидко втік до спальні. На щастя, мама, перейнята трагічною картиною свого самотнього життя, не звернула уваги на цей натяк.
— Я не була щаслива з чоловіками. Спочатку Марек. Науковець, а у вільні хвилини художник. — Слово «художник» вона вимовила зі зневагою. — І насамперед кобель. Щойно бачив спідницю, як одразу висолоплював язика. І заслинювався при цьому, як боксер. Та якби все закінчувалося слиною. Повертаюсь якось додому, а той із Кабатовою на кухні. Він у моєму фартуху, а та гладуха розкарячена на столі, в самих панчохах у сіточку, вся в борошні. Поряд качалка.
— Чи вона мусить розповідати такі речі? — пошепки обізвавсь Ірек.
— Тихо, — цитьнула я, — не заважай. Я майже не чую.
— Ти жартуєш. Кабатова? — не повірила бабуся.
— То запитай її про вареники, які вони з Мареком ліпили у сімдесят восьмому. Побачиш, як вона почервоніє. Тепер їй соромно. А тоді? Кабатова зразу втекла до себе нагору. Я в плач і верещу: «Ти, збоченцю!»
— А Марек?
— Марек натягнув штани, обтріпав із себе борошно і каже спокійним тоном: «Я тобі казав, що кожен митець є збоченцем». «Але не кожен збоченець є митцем», — відрізала я. «А ти мусиш одразу розігрувати виставу. Міщанко дріб'язкова». «Я розігрую виставу? Я?» — кричу я. А він: «Я нічого не можу з тим поробити, це природа. Тобі говорить про щось теорія егоїстичного гена?» — «І тому ти мусиш трахатися з Кабатовою? На моєму столі? Цього не виправдовує жодна теорія!» Вхопилася за качалку і як замахнуся! Він ледве встиг ускочити в черевики. Покинув мене саму, з дітьми. Егоїст.
— Ненадовго, бо у вісімдесят восьмому ти познайомилась у відпустці з Лешеком, — нагадала їй бабуся.
— З тим пердуном! — підскочила мама. — Скільки разів я благала його потерпіти до роботи. «Хіба ти вже не можеш почекати до сьомої, а не засмерджувати цілу хату?» — кажу йому вранці. А він дере горлянку, що не годен так мучитися. Він і півгодини не витримує. В концтаборах люди й не таке витримували. Якби йому загрожував розстріл, він витримав би й добу.
— Може, він і справді не міг, — озвалася бабуся, — бо мав розлад шлунку, наприклад…
— Він міг жерти рис! — крикнула мама. — На все є рада, варто тільки захотіти! Але він не хотів! Він волів піти!
— Вже вкотре фізіологія зборола кохання, — покивав головою Ірек.
— А потім Юзефат, — повернулася до своїх підрахувань мама. — Той комизливий. Я подаю йому обід, а він дзьобає виделкою і розглядає кожну зернинку. «Що це за рис? — стала вона передражнювати тонкий голосок Юзека. — А що за м'ясо? Свиняче? Я цього не їм. З якого кінчика ти чистила огірок? З темного? Тому він гіркий. А не можна було ще кривіше покраяти моркву?»
— Ти теж давала йому прикурити.
— Велике діло, стукнула його ложкою по голові. Я саме перемішувала яєшню, а той: «Чому ти кладеш стільки масла? Хіба не знаєш, що це холестерин?» Я не втрималась — і лусь його по лобі.
— Пам'ятаю, — всміхнувсь Ірек. — У нього на чолі залишився шматок яєшні. Юзек ходив із тим харчем цілий вечір, скривджений.
— Він думав, що я вибачуся, — тягнула мама. — Нахаба. Ще й на роботі мене обмовив, мовляв, я недбала. Я — недбала!
— Він, звичайно, фантазував! — визнала бабуся. — Може, він не бачив вашої присадибної ділянки?
— Але бачив кухню, лазничку, коридор і кімнати. На щастя, знайомі з роботи йому не повірили.
— Але зі Сташеком ви пасували ідеально. Він був наче багатофункціональний робот. Справжній метеор.
— На жаль, нашпигований «колесами», — зітхнула мама.
— Я бачив його півроку тому, — гукнув із кімнати Ірек.
— Ти диви, як він підслуховує. Викапаний дідусь, — Мама обернулася до бабусі. — І що? Як він виглядає?
— Уламок людини. Згорблений, очі напівзаплющені. Перестав фарбувати волосся. Ані сліду від колишнього Сташека. «Я на абстиненції, — каже. — Перші два місяці проспав. Тепер потроху оживаю. Як повернуся до форми, зателефоную». Сказав, що скучає.
— Мій любий! — розчулилася мама. — Він єдиний, хто мене розумів.
— А тато? — підхопив Ірек.
— Ваш тато кохає мене й хоче забезпечити нам комфортне життя.
— По п'ятнадцяти роках мовчання, — нагадала бабуся.
— Краще пізно, ніж ніколи.
Він з'явився через тиждень, й одразу сталася халепа. Мама на честь його приїзду пофарбувала лазничку, шафки, вішалку, унітаз і ванну.
— До вечора повинно висохнути, — повідомила вона нам, вибираючись до крамниці. — Як припече, то зробите свої справи навстоячки.
Батько прийшов о шостій. Поставив валізки в коридорі і зразу побіг до клозета. Я навіть не встигла його застерегти. Правду кажучи, я геть забула про ту фарбу. Минула година, може, дві.
— Що той старий там робить? — зацікавився Ірек під час рекламної паузи. — Може, він отруївся випарами?
— Ти був малий і не пам'ятаєш. Батько полюбляв по обіді подрімати на унітазі. Маленька сієста.
— Сподіваюся, що він висох, — згадав Ірек. Цієї миті до нас долетів страшний рев.
— Ви можете мені допомогти? — озвався з лазнички батько.
— Як? Ми не маємо розчинника! — відгукнулась я.
— То, може, хтось би мене вистриг?
— Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, — зізнавсь Ірек.
Вистригання тривало до опівночі.
— Колись ти не був таким волохатим, — дивувалася мама. — Ну, я ще розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?
— Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.
— І фантазії з Місяця, — пошепки додав Ірек.
— Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.
— Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!
— Я зараз зблюю, — повідомив мені Ірек.
— Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, — сказала мама. — Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти, хочете щось побачити?
— Ні, дякую, — Ірек завіявся до своєї кімнати.
Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що прилипло до фарби. Шуба.
— Ласкаво просимо додому, тату.
У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом», 1973 рік випуску. Старшим за мене.
— Але виглядає він краще, — буркнув тато.
— Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, — я стала шукати носовичок, — що мала вплив на свій генний набір?
— Що ти, Малинко, це був жарт, — поплескав він мене по плечі. Ти гарна дівчина… Аж не віриться.
— Чому?
— Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може, я погано запам'ятав. Стільки років минуло.
Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив, відчайдушно сигналячи. їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама також. По обіді перетнули словацький кордон. їдемо далі.
— От зараза, — згадав раптом батько, — я забув заправитися.
Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».
— Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? — запропонувала мама, наразі ще спокійно.
— У мене немає каністри.
— То що ти пропонуєш?
— Якби налляти в слоїк… або в пакет… — розмірковував тато.
— Може, повернемось «автостопом»? — висунув пропозицію Ірек. — Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не пустять. На тій таратайці.
— Ти маєш кращу? — обурився батько. — Я у твоєму віці ганяв на «Гарлеї», а через десять років…
— …став працювати на німецьку розвідку, — завершив за нього Ірек. — Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.
— До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?
— Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.
— Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!
— Я повертаюся «стопом», — вирішив Ірек. — Зле себе почуваю, мабуть, з'їв забагато родзинків.
— Родзинок, — виправила мама. — Як це повертаєшся?
— А я з ним. Мушу завтра бути в універі, — збрехала я. — Мене викликає науковий керівник.
— Хіба ви не на канікулах? — здивувався тато.
