— Я ще завернула в середмістя і йшла почерез лісок.
— Тоді все ясно. А чому ти так ішла? Адже в нас усе є.
— Я шукала подарунок для товаришки, — збрехала я.
— Це котрої? Може, я надибав би щось дешевше? Ще переплатиш.
— Це не я плачу, а вся група, — брехала я далі.
— Тим більш. Я придумав би щось елегантне. Ви ж знаєте, що я не люблю барахла.
— А ті халати з лікарні? — атакував його Ірек.
— Власне, — згадав Сташек. — Маю для тебе домашню вдяганку, Малинко. Сам ординатор приймав у ній пологи.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я позначив її міткою. Дивись, яка солідна тканина. Який зелений колір. Тепер модно.
— Тепер модний фіолетовий, — сказала я.
— Зелений теж. Я бачив учора вночі на каналі мод. Ну, поміряй. Ідеально. Ординатор невисокий, твого зросту, я від початку знав, що сидітиме як влитий.
— Сташеку, ну куди я піду в такому халаті? Ще й краденому на додачу.
— Ми тут усі ходимо. Надвечір кожен влазить…
— І виглядаємо, як команда із серіалу «Швидка допомога», — завершив Ірек.
А тут несподіваний розрив.
— Чому ти його вигнала? — запитала я ще раз.
— Бо шило нарешті вилізло з мішка.
— В нього була інша баба?
— Гірше, — ствердив мій брат. — Минулого тижня Сташек зомлів. Його забрала «швидка». Суцільне виснаження організму. Виявилося, що він ковтає якісь «колеса». І це так його накручувало.
— А я гадала, що кохання! — знову розридалася мама. — Чому в мене нічого не складається? Я не маю біля себе мужчини!
— О, дуже перепрошую, — образивсь Ірек.
— Ще й тобі, Малинко, не щастить. Ти сама, а твої товаришки вже давно мають чоловіків, дітей… — «Дуже дякую, що нагадала мені про це».
— Може, я не хочу мати чоловіка, — гостро обрізала я її.
— Ти так кажеш, бо нікого не маєш. Мовби така гонорова. — «Чи вона мусить копати по живому?»
— Краще такий гонор, ніж розпач через наркомана. — «Я теж умію копнути, чого ж там!»
— Принижуй матір, принижуй! За те, що народила вас у муках. Що виховувала сама, присвятила себе вам. Відмовилася від чоловіків.
— Мамо, не перебільшуй, — обірвав Ірек. — А дядько Лешек, а Сташек, а інші?
— Ти будеш мені нагадувати ті нечисленні миті щастя?
— Ні, я просто кажу, як було. Такими є автентичні факти.
— Не можна казати «автентичні факти»! — крикнула мама. — Факт завжди є автентичним. Чому вони навчають у тій школі? І подумати тільки, що за місяць у тебе випускні іспити.
— Гаразд. Такими є факти, — погодився Ірек, повертаючись до теми самотності. — У кожному разі, ти завжди мала біля себе якогось чувака.
— У кожному разі.
— Іреку, дай спокій, вступися… — обізвалась я.
— …дурнішому. Це ти хотіла додати? — перебила мене мама. Я не хотіла, але хто мені повірить? — Отакої я дочекалася подяки за свою працю! Мені зостається тільки самотня могила, бо тут я нікому не потрібна. Нікому! Але вже недовго! У мене вже коле серце вечорами. Аж поки зупиниться і ви нарешті мене позбудетесь!
Свята минули в подібній атмосфері. Нічого дивного, що я запрагнула візиту до Губки.
— Доброго дня. Прошу сідати. З чим у нас проблема?
— Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблема із засинанням, депресія, — байдужливо перерахувала я. — Почалося від вечірньої пажерливості, але ви визначили, що це лише вершечок айсберга. І ми повинні експериментувати. Дотепер були польдоксин, оксазепам і тіорідазин. Тепер я хочу щось на весняну хандру.
— Гм, зараз перевіримо в карточці. Так, згоден. І що з вами трапилося, пані…
— Малина.
— Апетитне ім'я, — сказали ми хором. Губка всміхнувся.
— Проблеми в родині. Маму покинув бойфренд, брат від десяти років переживає складний період дозрівання. А я знов їм. Моя товаришка вважає, що я хочу оточити себе безпечною стіною жиру. Це все через брак опертя.
— Цікава концепція, мусимо її опрацювати. Наприкінці тижня, бо нині в мене жахлива карусель. Поговоримо про причини твоєї хандри. А тим часом я маю дещо екстра… — він почав порпатися серед паперів на полиці. — Є. Я одержав це від представника фірми «Чорний Тигр». О, — придивився він до пробника, — це видно навіть на таблетці: тигр у стрибку. Суцільна енергія. Схоже, ті ліки спричинять революцію на фармацевтичному ринку. Підвищує настрій і снагу до праці. Акурат на весняну депресію. То до п'ятниці.
Дорогою я забігла до Евки.
— Я повертаюся до себе. Губка дав мені нові ліки, і завтра я починаю курс.
— Я щось не довіряю тому Губці. Заскочу до тебе завтра перед обідом, гаразд?
У цьому вся Евка. А я часом скимлю, що про мене ніхто не дбає.
Я спакувала торбу — і в дорогу. Надвечір перша доза. За годину я відчула неспокій, який усе наростав. Не страх, не смуток, тільки напруга, трохи як після кави. Я щось зробила б. Може, витерти пил? Тоді вже заодно вимию підлоги й вишурую лазничку. Власне, я ще не робила весняного прибирання. Може, сьогодні й почну, коли вже маю такий запал? Завершила мити вікно в кухні. Але мене й несе! Може, позамітати на сходовій клітці? Так, котра година? Уже дванадцята, буду товктися як примара. Знаю, попересаджую квіти. Ні, це надто спокійна робота. Найохочіше я порубала б дрова чи скопала б город. О, є — вичищу плиту й занехаяні баняки. їх можна завзято шкребти, полірувати, дряпати йоржиком. До ранку я вишурувала все начиння, пательні й столові прибори. Обійшлося майже без утрат: одна тарілка й кавова ложечка. В шалі чищення я зігнула держачок. Коли прийшла Евка, я закінчила прасувати постільну білизну (чи не вперше в житті).
— І як ти почуваєшся? — розглянулася вона кімнатою. — Нічого собі, ну й вилизано. Ти, певно, залучила команду гномів?
— Ні, я випила магічний еліксир. Досить однієї таблетки, а ефект сама бачиш.
— Бачу. Ти спала хоч десять хвилин?
— Ні, і взагалі не хочу. Я щось зробила б, сходила б до тренажерного залу чи в басейн.
Упродовж чотирьох діб я мала стільки сили, як середніх розмірів атомна електростанція. Спочатку поприбирала в Евки і в Йольки, потім іще раз у себе. На другий день вимела цілу сходову клітку в нашому будинку й полізла на горище. На третій день схопилась на ноги о п'ятій ранку по чотирьох годинах сну. Але й запал. Я мушу щось зробити, бо мене розірве. Іду порядкувати у квартирі своєї бабусі. Нарешті виклик, гідний моєї енергії.
Другий чоловік, Антоній, залишив їй у спадок прекрасні стометрові апартаменти у стильній довоєнній кам'яниці. Коли бабуся переїхала сюди перед самим одруженням, помешкання було щойно після ремонту. Пахло фарбою, а голос відбивався луною від порожніх стін. Через п'ятнадцять років воно нагадувало суміш антикварної крамнички, художнього салону, фірми «Гербаполь» і гуртовні східних товарів.
— Я мушу чимось заповнити порожняву по Антонію, — пояснювала бабуся мамі.
Вони прожили разом три чудових роки. Я не бачила більш закоханої пари. Замиловані одне в одному, ревниві до кожної усмішки. Світ міг би для них не існувати. Пара осінніх підлітків. Аж якогось дня серце Антонія не витримало такої порції вражень і спинилося, відсилаючи його високо, ген у хмари. Бабуся зосталася сама.
— Ви мусите переїхати до мене, — зателефонувала вона до нас через кілька днів після похорону. — Я не витримаю цієї тиші.
— Мамо, ти ж знаєш, що це неможливо. Ми пересварилися б уже за тиждень. У мене мусить бути чисто, як…
— В операційній, — закінчила бабуся. — Ти мала б широке поле діяльності. Дарую тобі сто метрів підлоги, які ти можеш шурувати, плекати й дезінфікувати.
— Ти чудово знаєш, що йдеться не тільки про дезінфекцію. Я терпіти не можу всі ті картини, килими, каплички. — Мама завжди була прихильницею лаконічного стилю від фірми «iKeja». — Терпіти не можу того складу мотлоху й тисячі дурничок.
Розмова відбулася дванадцять років тому. Відтоді кількість дурничок зросла кількаразово. На кожній стіні десятки картин і фотографій у декоративних облямівках. На всіх меблях свічники, лампи, срібні цукернички й ціле море фігурок святих. Кожна дрібничка з іншої опери, а все якимось дивом пасує. Козубок на ягоди, плетений із лика, й бордові вітражі
— Малинко? — зраділа бабуся на мою появу. — Заходь, я саме печу маківник. Покажу тобі нову накидку. Тільки май на увазі той столик біля вікна.
— Я тільки на один день. Подумала, що допоможу тобі зробити весняне прибирання.
— У чому допоможеш? Чому ти така неспокійна? Проблеми вдома?
— Вдома, на роботі і довкола. Як завжди, — махнула я рукою.
— Я маю для тебе вихід. Ти вже чула про святого Антонія?
Бабуся завжди трохи перебільшує. Тосек був гарною людиною, але щоб святим?
— Щось чула. Його беатифікували?
— А! Ти думаєш про мого Антонія? Ні. Я маю на увазі святого. Насправді його звали Фернандо, він жив у Іспанії й тепер вершить чудеса.
— Це той, що допомагає в безнадійних справах?
— Не тільки. Він допомагає в усьому: знайти роботу, добре скласти іспити.
— Шкода, що я не знала про це в лютому. Ухопила дві «четвірки».
— Нічого страшного. Адже в тебе в червні наступна сесія. Ну і він допомагає знайти нареченого. Ідеальний святий для тебе.
— Звідки ти знаєш, що я не маю хлопця?
— Бо в такий день ти цілувалася 6 з ним у парку замість лякати бабусю прибиранням. Я жартую, Малинко. Насправді я тішуся, що ти тут.
