в довгу весільну подорож. А в жовтні серйозно беремося до роботи. Віктор уже накручує мені стаж у консалтинговій фірмі. Як добре піде, за три роки купимо квартиру. Потім — перерва на народження дитини. Перед тридцяткою почнемо будуватися за містом.
— І що далі? — знудженим голосом запитала Евка.
— Як це що?
— До сороківки ви вже здобудете все, до чого можна доробитися в тому бардаку. Тому й питаю: що далі? Ще більший будинок? Ще одна дитина? Ще одна тачка?
— Чого ж ти хочеш? — скипіла Йолька. — Хіба це погано, що я планую своє життя, що хочу мати гарну сім'ю?
— Смішно, що ти говориш про сім'ю. Службовий ріст, дім, вілла, Вікторова контора, машина. Прекрасні слова для означення родинного тепла. Ти, шалена, — звернулася вона до мене, — теж мрієш про таку ідилію?
— Не знаю.
— Зате Ева знає, як повинно виглядати щастя. Жодної яхти, білих суконь і шампанського, бо це банально, тільки отакий сценарій. Ти обмиваєш диплом. Ідеш на гулянку. Там знайомишся із симпатичним плейбоєм. Із місяць позустрічаєтесь. Ти залітаєш. Мешкаєте в кутку його родичів. Свекруха критикує тебе на кожному кроці. То вареники не такі, а то макіяж заяскравий. Але добре. Товчетеся одне в одного на голові, без планів і мрій. Потім симпатичний плейбой втрачає роботу і, пригнічений, залягає напроти телевізора.
Але депресія не перешкоджає йому вклепати тобі чергову дитину. До тридцятки у вас буде четверо «щастячок», обдерта кімната та власна шафка на кухні. Плейбой (уже несимпатичний) рахуватиме борги та втрачені шанси, а ти синці й рештки волосся, які ще не видерла собі від розпачу…
— Ви добре знаєте, дівчата, чого я хочу. Ти, Йолько, не повинна змальовувати таку драму. Будь собі щаслива. Тільки пам'ятай: життя — це не «мильна опера».
— Зроблю все, щоб моє саме таким і було, — виклично відповіла Йолька.
Йолька тільки так говорить. Вона впевнено стоїть на землі. Жодних там казочок, усе залагоджено. Кожна частинка мозаїки на своєму місці. Повний контроль. Тому її так налякав мій шал схуднення. Я забула додати, що Йолька теж намагалася мені тоді допомогти. У свій холодний, діловий спосіб.
— Малино, мене непокоїть твій апетит, — зізналася Йолька якогось вечора. Вона несподівано завітала на початку канікул і прихопила мене за смаженням млинців. Вода, мука, сіль, розкалатати — і на олію.
— Все під контролем. Я тільки бавлюся пательнею, щоб обдурити мозок. Потім викидаю до смітника.
— Хотіла б я в це вірити, — покрутила вона головою. — Мені здається, тобі потрібна допомога спеціаліста.
— Ти маєш на увазі себе? — я підкинула млинець аж до самісінької стелі.
— Ні, я тільки на третьому курсі. Окрім того, мене не цікавить клінічна психологія. Але я домовлюся тобі про зустріч із групою людей, які мають подібні проблеми.
— Тільки не з групою. Ти ж знаєш, яка я недовірлива. Анка казала, що вони це все розігрують і потім деруть лаха.
— Вони — це хто?
— Не тримай мене за ідіотку. Ти добре знаєш, що вони — це не «Чужі-3», а тільки студенти на стажуванні.
— На стажування не беруть студентів, — мордувала мене Йолька.
— Ну то дипломники, стажери, практиканти. Все одно. Вони. Я не буду зустрічатися з жодною групою.
— Чому?
— Я ж тобі казала. Окрім того, я не вважаю, що маю проблеми.
— Так говорить кожен узалежнений.
— Якщо ти не припиниш, зі мною справді щось трапиться.
— Вже трапилось. Обіцяй тільки, що поговориш зі спеціалістом.
— Із ким?
— Є один такий, приятель нашої родини та психіатр.
— Я не хочу жодних знайомих! Він потім прийде до вас на чаювання й наплете твоїй мамі, що друзі її доньки жеруть сирий рис і п'ють воду з унітаза.
— Ти й справді недовірлива, — визнала Йолька. — Здаюся, не буду ні з ким домовлятися. Ти маєш піти сама.
— Куди?
— До психіатра з університетської поліклініки. Обіцяєш?
Я кивнула.
Йолька зітхнула.
— Тобі, Малино, страшенно важко допомогти.
Упродовж наступного тижня я робила підходи до поліклініки. Ні, не сьогодні. Ще трохи згодом. Завтра. Ні, я сама дам тому раду. Що я йому, зрештою, скажу? А якщо хтось мене побачить? Проте я зважилася, за два дні до переселення до Евки. Ми пішли разом. І я опинилася віч на-віч із університетським психіатром.
— Доброго дня. Прошу сідати.
Я розглянулася кабінетом. Низька лава, два фотелі гірчичного кольору й кушетка. Ота славетна кушетка психоаналітика! Тут, мабуть, лежать пацієнти і дозволяють себе патрати.
— Я повинна лягти?
— Ні, це тільки бутафорія, щоб було професіональніше, — пояснив стишеним голосом доктор Губка. Він мав коротку сивувату борідку, дротяні окуляри та стомлені очі п'ятдесятирічного чоловіка. Класичний психіатр.
— Прошу, це моя карточка.
— Малина, — прочитав він. — Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми, Малинко?
— Власне з апетитом. Я вбираю, як пилосос. Двадцять чотири години на добу мрію про те, щоб їсти, кусати, жерти, хлистати, наминати…
— Гм, — покивав головою доктор Губка. — Справді? І що?
— І їм. — Я голосно глитнула слину.
— Цікаво, — він зняв окуляри й заходився потирати повіки. Відтак заслонив обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Зиркнув на мене крізь розчепірені пальці. Мені стало смішно. Що я тут роблю? Вивертаю нутро перед змученим дядьком, який удає зацікавлення.
— Це зовсім не цікаво. Це огидно. Я зриваюся вночі і смажу, а потім жеру, як вовкулака, й дихаю. Але варто їдлу трохи просунутися стравоходом, як я знову відчиняю холодильник і пакую, що тільки можна.
— Коли ти починаєш оце «пакування»?
— Близько восьмої вечора. Вранці ще вірю, що втримаюсь.
— І що ти тоді їси?
— Майже нічого, бо починаю боротьбу, але надвечір у мене падає рівень мотивації.
— Може, він не падав би, якби ти з'їла нормальний сніданок?
— Кожна нормальна трапеза — це для мене вступ до ненажерливості. Тому я відтягаю її, скільки можу. Якби я починала зі сніданку, то вже давно не влізала б у сукенки, у яких ходила моя вагітна мама.
— Тебе це дуже засмучувало б?
— А вас ні?
— Те, що я не влізаю в сукенки, у яких ходила моя вагітна мама? Дитинко, глянь-но, як я виглядаю. Якщо я і пройшов би який кастинґ, то хіба до мультфільму, і мене це зовсім не засмучує. За п'ятдесят років можна звикнути.
— Але мені ще немає п'ятдесяти! — вибухнула я. — Зате у мене є проблема, і я шукаю допомоги.
— І ти прийшла саме туди, куди слід. Я випишу тобі ліки, бо справи трохи вийшли з-під контролю. От тільки сама проблема криється глибше. Апетит — це тільки вершечок айсберга. Ти не надто злякалася?
— Ще не знаю. У мене завжди загальмована реакція.
— І дуже добре, завтра ти вже заспокоїшся. Ти чимось переймаєшся?
— Ще й як. Змалечку. У дитячому садочку переймалася тим, що незабаром до школи. У першому класі терзалася тим, що буде з моїми ляльками, коли я виросту. Я весь час чимось переймаюся.
— Більше сумуєш чи нервуєш?
— Коли як. Часом я пригнічена, а часом нерви не дають мені заснути.
— І тоді ти їси.
— Тоді я їм винятково багато. Але найбільше впаковую, коли мені сумно. Так, як тепер.
— Ну, то ми вже маємо певний нарис. І спробуємо його доповнити. Для початку польдоксин. — Він поліз до шухляди стола по печатку. — За тиждень з'явишся до мене. І побачимо, чи я поцілив.
— А якщо ви не поцілили?
— Може бути й таке. — Доктор знехотя пошкрябав себе по голові. — Зрештою, ми маємо тільки ескіз випадку. Якщо ліки не подіють, зайдеш післязавтра і працюватимемо далі над повною картиною. Тоді я випишу тобі щось інше. Гаразд, тепер рецепт, то як там тебе звуть?
Як завжди, пам'ятає тільки Лешек. Тому я й ненавиджу жіноче свято. Бо що це за свято, яке приносить стільки зневіри?
— От ти вже й маєш мету на всеньке життя, — підсумувала Евка.
