вважає Йолька, і все на щось чекаєш. На чудо.
— Мета — це тільки половина успіху, — докинула вона, підсідаючи до нас з Евкою. Ми вже годину сиділи в кнайпі, чекаючи на чудо. — Я чула ваш белькіт уже при вході.
— Ніякий це не белькіт, а серйозні міркування, — заперечила я.
— Нехай будуть міркування, — погодилась Йолька. — Але повертаючись до теми… Вибір шляху такий же важливий, як і спосіб досягнення мети.
— Іншими словами — стиль життя? — обізвалась Евка.
— Можна сказати і так, — знову погодилась Йолька. — Але мені розходиться не у визначенні.
— Hi? — здивувалися ми з Евкою. — Відколи ж це?
— Я люблю добирати визначення і не соромлюся цього. Саме це і є асертивна позиція. Я знаю це від Йольки.
— Гаразд, закінчи про той шлях, — поквапила Евка.
— Мені розходиться в тому, що важливий увесь шлях, а не тільки останні метри. Тому мене так дратують карамельні фінали в американських фільмах із серії «Правдиві історії». Герой гнобив дружину, збиткувався з дітей, копав єдиного пса. Несподівано в нього відкривається десята стадія раку. «Вам залишилося два тижні і три дні життя», — несхибно вираховує доктор Джон Експерт.
— Як це вони зазвичай уміють, — утрутилась Евка, — ті серіальні ескулапи. Та повернімося до головного героя…
— Той, почувши вирок, — вела далі Йолька, — цілковито змінюється. Перепрошує всіх, включно з батьківщиною й президентом. Уперше в житті набуває лагідного виразу обличчя й снує глибокі рефлексії. А родина не може його не пожаліти. Дружина, ще синя по останній «дискусії», пробачає йому. Син із загіпсованою рукою ремствує: «І love you». На похороні всі захоплюються тим, що він так гарно відійшов. Шістдесят років життя не важливі, важливі оті кілька тижнів, і тільки тому, що вони випали наприкінці.
— Може, він тільки перед смертю зрозумів, що помилявся?
— Ево, його життя не стало б кращим лише тому, що за п'ять до дванадцятої він упав на коліна.
— Краще пізно, ніж ніколи, — визнала я. По кількох пивах я люблю зронити якусь глибоку сентенцію. — А тим часом цікаво, чому воно так є?
— Що? — відповіла питанням Йолька.
— Чому люди дивляться на кінцівку, а не на все вкупі? Бо уявіть собі подружжя. Щасливе. Чувак вірний як лебідь і раптом раз у житті скакає в гречку. Дістає інфаркт і конає в ліжку іншої. Що робить класична дружина? Дивиться на це крізь пальці?
— Еге ж, іще чого, — іронічно ствердила Евка.
— А тепер інша пара. Чувак не ночував удома і двох ночей. Не їздив із дружиною у відпустку. Не водив її ні в кіно, ні на забави. Утікав з іншими. Коротше, відсутній. І так прожив сімдесят років. Урешті його трапив інсульт, — параліч та інвалідний візок. Шаленства закінчилися. «Добре, що я вибрав тебе». «Яке щастя, що ти зосталася зі мною». А дружина? Крадькома втираючи сльозу, вона доходить висновку, що варто було чекати. Відчуваєте атмосферу? Вона півсторіччя мучилась — і щаслива.
— А ти воліла б, аби вона була нещаслива? — обізвалася звідкись із-за гальби Евка.
— Ясно, що ні. Тільки та, що мала й справді гарне життя, розпачає. Чому люди дивляться тільки на кінцівку?
— Є чимало причин, — Йолька вигідно відкинулася на кріслі. Зараз розпочнеться лекція. — Захисні механізми, які не припускають думки, що наші муки були непотрібними, а важке життя — безсенсовним. Ми можемо це спостерігати у випадку дружини Плейбоя. Поза тим, ефект контрасту, егоцентризм чи самозапрогнозоване пророцтво.
— Як у випадку пані Лебідь? — запитала я.
— Це можливо, зокрема, в поєднанні з депресією, — притакнула Йолька, — хоч, звісно, тут могли діяти й інші чинники.
— А мені здається, — втрутилась Евка, — що кінцівка така важлива саме тому, що стається в кінці. Ну чого ви смієтесь?
— Ми, та де? — запротестували ми. — Це в нас просто такий вираз обличчя, бо весна надходить.
— То вислухайте мене і виправте, якщо я не маю рації. Ми все життя переживаємо якісь чвари, миті щастя, маленькі й великі драми.
— Не без цього. — Йолька потягнулася по солону соломку.
— Припустімо, що ти щойно закохалася зі взаємністю. Відчуваєш легке ошелешення, ейфорію й таке інше. Тоді ти не думаєш про давні поразки й невдалі романи.
— Я думаю. Сказала б навіть, що переймаюся.
— Ти, Малино, будеш перейматися навіть у раю, — рокувала Йолька. — Мені здається, що в тебе невроз нав'язливого стану. Хоча не можна виключати маніакально-депресивного психозу.
— Я можу закінчити? — нагадала нам про себе Евка. — Тож коли ми щось переживаємо, то переживаємо саме це, а не старезні історії сторічної давності. Може, нам і сяйне якась думка, острах чи надія, але пережиття зостанеться пережиттям. «Я нещаслива зараз, — думає пані Лебідь, — і мене не обходить те, що було колись». «Я нарешті щаслива», — думає пані Плейбой, гладячи чоловіка по паралізованій нозі.
Евка на мить замовкла.
— Аж урешті, — загриміла вона, — одне з пережиттів стає тим останнім. Нас нічого більше не спіткає, принаймні тут, на землі. Може, тому ми й переоцінюємо його вартість. І, може, тому погоджуємось на те, щоб наше життя нагадувало холодний рідкий кисіль, за умови, що на самому вершечку того місива нас чекає маленька вишенька в шоколаді. І що, ми мусимо тішитись? Чи я не маю рації?
— На жаль, почасти маєш, — визнала Йолька.
— Чому «на жаль»?
— Бо твоя сентенція доводить, як небагато людей ладно визначити собі мету в житті. Вони животіють від однієї події до іншої. Пливуть як колоди, дозволяючи життю тягти їх за ногу. Не хочу вас пригнічувати, але ви робите ту ж помилку.
— А ти?
— Я, на відміну від вас, узяла кермо в свої руки. Визначила собі мету й простую до неї.
— Може, це тобі так тільки здається, а насправді ти пливеш разом із іншими колодами?
— Ево, я знаю, чого хочу, — боронилась Йолька. — А ви знаєте? Якщо ні, то ви змарнували черговий день.
Я з'явилася пунктуально через два дні після першого візиту. Ледве допленталася, так мене загальмувало. Першу таблетку ковтнула надвечір і спала до пів на другу дня. Непритомна, заповзла до лазнички. Скинула оком у дзеркало. Фе. А кажуть, що сон — це найліпша косметика.
— Губка явно не поцілив, — Евка глянула на мене поверх книжки, — скільки ти маєш ковтати того свинства?
— Три таблетки на день. Уранці я пропустила, то, може, в обід візьму дві?
— Може, я зразу викличу «швидку»?
— Без паніки. Це, певно, перша реакція. Організм не призвичаївся…
— Ти хочеш сказати, не узалежнився? Я пішла б до Губки по щось інше.
— Піду завтра, а нині спробую ще. Тільки раніш, аби не спати до другої.
Я взяла таблетку і збігала до крамниці. Очуняла, коли дійшла до каси. Поки розраховувалася, виявила, що не маю проїзного. А, дрібниці, поїду «на халяву». І трапила на контролера. Жодного стресу.
— Тридцять злотих штрафу плюс пакет із покупками, забутий у трамваї, — закінчила звітувати Евці. — Внесу це у кошт лікування. А тепер бай-бай, бо падаю з ніг.
На другий день я з'явилась у Губки.
— Доброго дня. Прошу сідати.
— Пане доктор, я була тут позавчора…
— Справді? — наставив він вуха. — У чому проблема?
— У тому, що я їм, наминаю, жеру.
— Ну і? — ті самі стомлені очі, що виглядають крізь пальці.
— Ну і одержала польдоксин, але він валить мене з ніг. Я непритомна, сплю по чотирнадцять годин. Оце прийшла по щось інше… Ви обіцяли, що ми будемо експериментувати.
Губка весь час кивав головою й казав, що апетит — це ледь чи вершечок айсберга… Я змовкнула. Губка зиркнув до моєї карточки.
— Гм. Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблеми із засинанням, — поволі прочитав він. — Переймається. Це важливо. То чим ти так переймаєшся?
— Як я вже казала, усім. Непевним майбутнім. Минулим, яке неможливо змінити. Колись я боялася, що не вступлю до університету, а тепер боюся кожної сесії. Непокоюся про маму і про те, що вона непокоїться за мене.
— Ну то вже маємо якийсь нарис.
— Нарис? Адже ви мали нарис уже два дні тому.
— То був фальшивий слід. Цього разу спробуємо оксазепам. Він легко тебе заспокоїть…
— Але я не падатиму?
— Ні, тільки трохи вгамуєшся. Польдоксин має антидепресивну дію, але в деяких випадках присипляє. Зате оксазепам діє дуже м'яко.
Я вслуховувалась у його спокійний голос. Мені вже легше. Він мусить записувати касети, на яких розповідатиме про ліки.
— А за тиждень покажешся мені і будемо працювати далі. Як тебе звуть?
Я появилася на тиждень пізніше.
— Доброго дня. Прошу сідати. Що нас сюди привело?
— Я мала прийти на контрольний візит.
— Справді? А як тебе звуть? Малинка? Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми?
«Зі склерозом», — подумала я.
— З надмірним апетитом. Ви пам'ятаєте? їм, напихаюся, жеру. Окрім того, дуже переймаюсь і деколи не сплю ночами.
— Так, так. Зараз гляну в карту. Ясно. Переймається всім. Ну і як той польдоксин?
— Він валив мене з ніг, і тепер я п'ю оксазепам.
— А, я забув записати. І як ти чуєшся?
