— Ти пропонуєш мені дружбу, — я зібгала кулаки, щоб не розревітися. Це не подіяло б.
— Найпрекрасніше почуття, що пов'язує жінку й чоловіка.
— Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!
— Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття — це дружба…
— А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу, повільний танець?
— Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в нашій ситуації. Що ти на це?
— І що ти на це? — діловим тоном запитала мене Евка. Вона примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.
— Я сказала йому, що мушу подумати.
— Гарно.
— Що гарно, що гарно?! — верескнула я. — Я хотіла зберегти лице.
— Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.
— І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому це я завіялася. Висувають версії.
— Це, ясна річ, найбільша проблема, — пирхнула Евка. — Версії.
— Ні, найбільша проблема — це розрив із Рафалом. Через тебе, — зайшлася я плачем.
— Малино, це був тест. Він пішов, бо не кохає тебе. Рафал. Не тест, звичайно.
— Але я його кохаю! У мене болить серце, пече в шлунку, у мене трясуться руки!
— Скільки ти вихилила кав? — запитала Евка.
— П'ять. І три чаї. Ти зараз будеш мене розпитувати про меню?
— Ніяке це не кохання, а тільки кава. Можливо, страх перед порожнечею, як сказала б Йолька.
— Мене не обходить, як це називається! Я відчуваю, що кохаю його й помру, якщо він зі мною не одружиться!
— Ти сама мала сумніви, чи виходити за нього, а тепер раптом цей розпач.
— Може, до мене тільки тепер дійшло, що це Він!
— Якби це був Він, його не злякав би порожній рахунок твого батька.
— Він анітрохи не злякався. Адже коли він мені освідчувався, то не сподівався на жодні рахунки, бо ще не знав мого батька.
— Певно, боїться, що твій старий маячить.
— А хіба він не маячить? — крикнула я. — Хіба твій батько розповідає про кораблі, повні золота?
— Ні, бо він знає тільки п'ять фраз: «Коли обід?», «Коли вечеря?», «Де газета?», «Звільни туалет» і «Переключи на новини».
— Він принаймні передбачуваний. Не руйнує тобі особистого життя.
— Мені ні, щонайбільше — так це моїй мамі. Малино, не плач. Може, Рафал повернеться. Може, він тоді забагато випив.
— Він майже нічого не пив.
— Або замало. Ще не все втрачене. Бо люди не розривають заручини руба. Ти мусиш зачекати.
Я витримала три дні. Потім зателефонувала: мовляв, хочу повернути обручку.
— Я саме збирався до тебе дзвонити, Малинко. Запитати, як ти себе почуваєш.
— Нормально, — видушила я, зворушена його добротою.
— Це чудово. Ти все обдумала?
— А ти?
— Я? — здивувався він. — Я обдумав усе раніш. І хотів би до тебе зайти.
— Гаразд, коли? — «Ми спокійно поговоримо, може, він збагне, яку помилку скоїв».
— Завтра. Уявляєш, я можу повернути ту обручку, і з мене відрахують тільки п'ятнадцять відсотків.
— Супер… — «Чому це звучало так жалібно?»
— Ти справжній товариш. Інша торгувалася б, може, навіть мстилася б.
— Дай спокій, Рафале, за що тут мститися? За розрив заручин, і то в саму новорічну ніч?
— Ти знаєш, які є дівчата. Тому людина мусить щось розігрувати. А я з тобою не мушу.
Ще мить, і я щось йому заподію.
— То заходь завтра, бо потім я ненадовго поїду.
Він зайшов, забрав обручку й пішов. А я вирішила щось зробити зі своїм життям. Почала з носа. Нині я покажу його світові й Рафалові. Рафал. Побачивши мене, він почує ангельські дзвони.
Евка, як завжди, мала рацію. Ніхто не помітив носа. Кожен тепер пильнує свій власний. Люди думають про захист, про роботу та гроші. Я теж повинна почати про це думати, бо інакше мені пересунуть термін захисту. Візьмуся від понеділка. А Рафалая маю глибоко в носі. Боже, знову той ніс.
— Замало конкретики, — прирекла Йолька, та, що з рогаликами з варенням. — Ти мусиш чітко визначити, що саме тебе ощасливить. Екстравагантність чи прості радощі? Кар'єра? Кохання? Гроші? Все одразу?
Звідки я можу знати? Йолька гадає, що саме час. У серпні мені стукнуло чверть віку, а лічильник клацає собі далі. Чимраз швидше. Не озирнусь, як мине сороківка. Боже, сорок років! Ще недавно, в ліцеї, я була певна, що не доживу до тридцятки. Нехай хтось зупинить той клятий годинник!
— Алло! Є там хтось? — почула я Йольку. — Тож чого саме хочеш ти, двадцятирічна жінко?
— Кожен день добрий, коли шукаєш виправдання для власних лінощів.
— Яких іще лінощів? — налетіла я на Йольку. — Це серйозні роздуми над метою життя.
— І що? Ти дійшла до якоїсь конкретики? Знаєш уже, що для тебе головне?
Чого саме я хочу? У хвилини надлому — Рафала. А поза тим? Коли мені було сімнадцять, здавалося, що я врятую світ. Винайду щеплення від раку, полечу на Марс чи стану славетною зіркою. Я відчувала, що можу все, що в мене вийде. Наївна дівчинка з головою у хмарах і крильми ангела. Кожна невдача позбавляла мене кількох пір'їнок, а перші роки в універі цілковито опустили на землю.
Спершу я вступала на мистецтвознавство. «І що ти потім з цього матимеш?» — запитували знайомі бульбини. Для інформації, бульбини (термін Евки) — це ті,хто бачить тільки прозу життя. Сама приземленість. Замість мрій — плани, конкретні й бульбацькі: заробити на телевізор, купити більше авто, обрати добрий факультет.
А я вибрала мистецтвознавство. «Засную галерею, де будуть тільки справжні твори, — мріяла я. — Жодної халтури. Тільки Мистецтво, з великої «М». Оточу себе митцями, відмежуюся від бруду світу. Куритиму сиґари і згори поглядатиму на дріб'язкові проблеми бульбин». На щастя, я познайомилася з Анкою. Анка закінчила малярство з відзнакою, а тепер «штампує» солдатиків до комп'ютерної гри «Fire, fire, fire!». Спочатку вона малювала тло, потім деталі мундирів, а тепер цілі фігурки: снайперів, богатирів, мутантів. Прогресує.
Коли ми познайомилися, вона вже місяць сиділа без роботи, як і більшість товаришів з її курсу. Спроби продавати карикатури на Ринку завершилися погрозами з боку конкурентів, тож Анка вирішила пошукати чогось іншого. Тим часом через брак коштів жила «на халяву», вештаючись по знайомих і поїдаючи все, що тільки вдасться. Якось вона з'явилась і в мене.
— Привіт, Малино. Пам'ятаєш мене з вечірки у Еви? Я проходила мимо й вирішила зайти. Ой, як щось пахне!
— Залазь. Я печу шарлотку. Скуштуєш?
— Не відмовлюся.
— Зараз покраю, а ти заходь до кімнати.
— Знаєш, я краще побуду на кухні. Якось приємніше. Може, маєш щось пити?
Ми посиділи біля бісквіта. Я розповіла їй про своє навчання. До мрій про галерею перейти не встигла.
— Якщо хочеш через кілька років кувати біду, тягни це далі, — байдуже порадила вона, розглядаючись по полицях. — О, сухий йогуртовий крем. Це смачно?
Голодні Анчині очі та її байдужливість до мистецтва змусили мене замислитись. Але остаточного рішення я дійшла у другому семестрі. У нас почався новий предмет — «Бібліографія». Ми мали визудити списки підручників за всі п'ять років. Автор, назва, видавництво, рік видання. Тоді я дала собі спокій. Не тому, що це було понад можливості моїх звивин. Просто якщо на порозі XXI сторіччя студенти поважного навчального закладу мусять забивати пам'ять назвами застарілих книжок, то щось тут не так. І я покинула. Тепер закінчую управління. Теж дурість.
— Виглядає обнадійливо, але я хотів би побачити хоч піврозділу.
— Я не встигла роздрукувати, але маю все в комп'ютері. — «Брехня, знову брехня».
— Усі так кажуть, — усміхнувся керівник. — Майбутнє перед нами, так?
Отож сиджу. Днями поспіль читаю мудрі книжки і клацаю по клавіатурі. Захист у червні, якщо встигну. А потім? Справжня дорослість. Знайду роботу й мету в житті.
Настане перше липня. Я, довгонога, з легкою засмагою, у білому бікіні. Відпочиваю після захисту на яхті. Поряд Рафал, мускулястий, визолочений сонцем. Подає мені повний келих і недбало запитує: «Може, ми все ж таки одружимось?» А я спершу спокійно роблю ковток шампанського й недбало відповідаю: «А чому б і ні?» Вдавано байдужі, але закохані. За тиждень весілля і…
— Далі, як у рекламі маргарину.
— Нема з чого глузувати, Ево, — озвалась Йолька. — Наприклад, ми з Віктором вирішили, що одружимось у вересні, після мого захисту та його адвокатського іспиту. Потім вирушаємо
