Добре, що прийшов Віктор, і я мусила залишити закоханих. Примудрилася змолотити чотири рогалики. 800 калорій, 80 відсотків моєї денної норми. Якимось дивом я протрималась. Але наступного ранку ум'яла 300. От халепа, перевищила норму на 100 калорій. Як уже падати, то до дна. До дев'ятої я відвідала цукерню, китайську кнайпку та супермаркет. Завершила плиткою шоколаду. Потім усе порахувала: разом 5840 калорій. Як дроворуб.
У подальші дні я напихала кишки всім, що траплялося мені попід руку. Змішувала, як алхімік. Батон, запитий пивом, кисла капуста, полита маслянкою, локшина з майонезом. На самий лише спогад мені спухає печінка. Коли проциндрила половину стипендії, твердо сказала собі: час на третю спробу. Старт — дев'ятнадцятого січня. Це, для різноманітності, ні з чим не пов'язане. Зважаючи на жалюгідний фінансовий стан, обрала грушкову дієту. Консерви з грушок — це єдине, що зосталося на кухні після подій останніх днів. Накидала план дієти. Вранці — півслоїка грушкового пюре. Ланч — слоїк компоту. Обід — тареля грушок у сиропі. Підвечірок — знову компот. Вечеря — маленький слоїчок грушкового мармеладу на втіху. Живилася тими грушками цілий тиждень. Зосередившись на навчанні й заліках, якось давала собі раду. Двадцять шостого січня склала останній іспит. Наступного ранку витягла шістдесят четвертий слоїк грушкового пюре. Не встигла його відкоркувати. Зблювала на сам лише вигляд жовто-брунатного місива, нашпигованого гвоздикою. І то був кінець дієти. Ще до полудня я витратила всі заощаджені кошти. Легко здогадатися, на що.
Я ввійшла в раж. Саме почалася сесія. А що я примудрилася все поскладати, то мала вихідні. Виходила тільки по харчі і щоб викинути сміття. Наприкінці канікул до мене заглянула Евка.
— О Господи, ти виглядаєш, як жертва насильства в родині, — заломила вона руки на мій вигляд. Факт, я трохи себе запустила. Масне волосся, поплямлений спортивний костюм, синці й жовтий писок. Довкілля також виглядало не найліпше. Стоси посуду в мийці. Припалена пательня, плита загиджена тим, що в мене википіло. А кипіло багато, бо останні дні я тільки смажила, пекла й варила.
— Малино, вилазь зі «спортивки». Маєш п'ятнадцять хвилин, аби щось на себе накинути й зібрати найпотрібніші речі.
— Навіщо?
— Ти переїжджаєш до мене.
Я заколола волосся, почистила зуби, згребла до торби все, що навинулося попід руку. Евка весь той час нотувала щось на аркушику.
— Що ти там шкрябаєш?
— Розпорядок перебування в моїй клініці. Прочитаєш дорогою. Готова? То давай ключі. Бо ж мусить хтось поливати квіти.
У трамваї Евка вручила мені аркуш. Капець. Самі заборони. Заборона заходити до кухні й харчитися на місці перебування.
Заборона під'їдати у милосердних товаришок.
Заборона говорити про дієту й переглядати кулінарні книжки.
Заборона переводити все в калорії.
Заборона їсти перед дзеркалом.
Заборона купувати затісну одіж (мовляв, я вже скоро схудну).
Заборона ставати на ваги до кінця перебування.
Я мешкала в Евки понад два місяці і тільки завдяки їй нині не важу тонни.
— Ну, кажи нарешті. Що з тим носом? — випитувала я.
— Горбок зник. Коли ти всміхаєшся, кінчик носа зліва заломлюється, і тоді ти скидаєшся на Брюса Вілліса.
— Чорт забирай, Ево!
— Справді. Але ж Брюс симпатяга, хіба ні? Справа класно. Цілком незлий цей твій ніс, майже як по лінійці. Хоча… — замислилася вона по хвилі.
— Що «хоча»?
— Я все думаю, а чи не можна було б якось доречніше витратити ті п'ятсот марок від твого батька?
— І що?
— Відповіси сама.
«Що таке щастя? Це прямий ніс завдовжки від чотирьох до п'яти сантиметрів, не ширший ніж дюйм», — так починається мій щоденник майже десятирічної давності. Сьогодні я витягла кравецький метр. Виміри збіглися. А де щастя?
— Ні.
Ні то ні. Переживу. На думку Евки, нічого не помітно. Я знову чіпляюся за міліметри.
А проте врода — це питання міліметрів. Узяти, приміром, губи. Якихось три міліметри, і ти вже обертаєшся на вулкан сексу. Власне, про губи… Коли я нині отак стовбичила проти дзеркала, то зауважила, що вони могли б бути більшими.
— Я цього не робила б, — порадила Евка. — Ніхто навіть не помітить. От побачиш.
Уже не можу дочекатися. Там має бути купа хлопців. І Рафал. Ми не бачилися з Нового року, коли він поставив питання про зміну характеру наших стосунків.
Зміна характеру наших стосунків
— Коли ти йому скажеш? — запитала Евка перед самим Новим роком.
— Що я маю йому сказати?
— Що твій батько все вигадав. Що він не має жодних рахунків і не збурював Берлінської стіни.
— Гадаєш, я повинна це зробити?
— А як довго ти збираєшся це приховувати?
— Не знаю. Скільки вдасться.
— І сподіваєшся, що ваш шлюб буде вдалим?
— Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, — розпсихувалась я. — Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…
— Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?
— Гаразд. Скажу йому завтра.
— Ти не мусиш, Малино.
— Не мушу, але скажу. Ми сиділи в мене на кухні.
— Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде на твоїй совісті.
— Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.
Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку «Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два «малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір'ї, перед моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.
— У корабель я не повірив, — озвався він по довгій паузі. — Хто тепер возить золото кораблем?
— Напевно, що не мій батько.
— Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п'ятнадцять років просидів у Німеччині.
— Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.
— Слушно. Світ через це не завалиться.
— А що буде з нами?
— Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, — тепло всміхнувся він.
Ура! Все буде класно.
Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене привітати.
— Всього найліпшого, Малинко, — ми цокнулися келихами. — Щоб нас завжди пов'язувала дружба.
— За дружбу, Рафале, і за кохання.
— Кохання приходить і минає, а дружба триває.
— Чого це ти про цю дружбу?
— Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам новий вимір. Ти була щира зі мною.
— Це погано?
— Ні, абсолютно, — запевнив мене Рафал. — Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.
— Що ти пропонуєш? — розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.
— Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?
— Невдале одруження, — промимрила я.
— Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.
— Ти хочеш розійтися?
— Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної дівчини з почуттям гумору. Тому…
