Не дарував мені ти квіти
Не дарував мені ти квіти,
Не замовляв мені пісень.
«Тебе не можна не любити» -
Я чую майже кожен день.
І я тобі, дурненька, вірю,
На все заплющуючи очі,
Хоч вдвох з безсонням шаленію
Тобою майже усі ночі.
Все як завжди. Нічого не вирішив час
Все як завжди. Нічого не вирішив час.
Не єднає він нас. Не розлучить він нас.
Кожен – інша планета, орбіта своя.
Та струмить поміж нас почуттів течія.
Серед Холоду Космосу Зірки Вогонь,
Та тепла не відчуєш у молитві долонь.
Я розчинилась у повітрі
Я розчинилась у повітрі,
Мене не стало,
Так хмара, що у рвучкім вітрі
Маревом стала,
Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.
Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.
Я розчинилась у повітрі?
У снах й безсонні,
У поговірках, у повір‘ї,
В твоїй долоні.
Я ніби йшла і зупинилась.
Ніхто не знає.
Я розчинилась! Розчинилась!
Мене немає.
А ти живеш. Тобі не дивно?
Скажи на милість.
Тобі не боляче? Не зимно? -
– Я розчинилась.
Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.
Ніхто твоєї вже любові не потребує.
Ти забув і совість і стид
Ти забув і совість і стид.
Ти забув як тебе кохаю.
Ти забув як мені болить,
Коли довго тебе не стрічаю.
Всупереч всім своїм словам,
Та вже мабуть так мало бути,
Ти забув, що забути мав
І забув, що не мав забути.
Ти забув тихий мій поріг.
Та я все надію плекаю,
Що невдовзі тебе пострічаю,
Як забудеш, що досі не зміг.
До болю, до муки, до жару в крові
До болю, до муки, до жару в крові
Пригадую руки кохані твої.
Та хай обривається кров‘ю життя,
Минуле вертається без вороття.
Душа виливалась назовні віршами
Душа виливалась назовні віршами.
Шукала, в спорідненні спраги, Душі.
Та все відбувалось немов би не з нами,
Як в прорви безодню летіли вірші.
А світ коливався, звивався, струмився
Навколо і ніби в чужому житті…
І вірш мій з оточенням світу не злився,
А жив, як і я, серед всіх в самоті.
Он понесли вже пристрасті коні
Он понесли вже пристрасті коні,
Зупинити їх сили нема.
Хто для тебе я? Сонце в долоні?
