Але через три дні нам пощастило відкопати справді неймовірну знахідку. Ми натрапили на ту саму темницю, в якій мучився Уранід!
Це була глибока, метрів на три яма, обкладена необтесаним камінням. Дах її завалився під час пожежі від ваги покрівлі храму, яка рухнула тоді на нього.
Ви розумієте, з яким трепетом я розкопував цю стародавню тюрму, де кінчив свої дні Син Неба. Так, він загинув саме тут, сумнівів тепер не було!
Ми знайшли два скелети. Один лежав біля самого порога, все ще стискаючи в давно зотлілому кулаці ручку заіржавілого меча. Другий скелет лежав у кутку — і навколо нього все ще гадюкою обвивався міцний, важкий ланцюг, що приковував його до стіни.
Це був, без сумніву, Син Неба. Але чиї ж останки ми знайшли в печері? Отже, дріт не має до Ураніда ніякого відношення?
Яка драма розігралася в цьому підземеллі тієї далекої ночі, коли місто гинуло в полум'ї й вулицями його мчали войовничі скіфи? Хто ж був цей загадковий Син Неба?
Чи дізнаємось ми колись про це?
Я не знав, що й думати, і хотів уже скоріше розповісти про цю знахідку Михайлові докладно в листі. Та раптом від нього надійшла дивна, незрозуміла телеграма-«блискавка»:
«Вилітай негайно Москву мені сняться дивні сни вилітай негайно!..»
— Москва? Званцев? З вами говоритимуть…
— Алло! Мишко? Слухай, кинь ти свої ідіотські жарти! Які сни тобі сняться?
— Здоровий будь, старина! Я сподівався, що ти вже летиш у Москву…
— Можеш ти мені пояснити до ладу, навіщо я тобі?
— Ну ось… Знову лайка замість вдячності…
— Годі випендрюватись, ти й так мені угробив цілий день. В чім справа?
— Кидай свої лопати й клізмочки та поспішай до Москви. Поздоровляю з найвидатнішим відкриттям в історії людства!
— Слухай, я покладу трубку!
— Стривай, стривай, не кип'ятись. Знаєш, ти просто геній! Він справді прилітав, Син Неба. І записав на дроті свій звіт про те, що бачив. Розумієш?
— Як записав?
— Прочитати тобі лекцію? Але це дорого коштуватиме по телефону. Прилітай сюди і все побачиш на власні очі. Розумієш: побачиш сам своїх стародавніх греків!
— Годі мене розігрувати!
— Я не жартую. Колосальне відкриття. Називаю на літери: кумир, осел, літає, Ольга, сорока…
— Роз'єдную, ваш час кінчився.
— Вилітай негайно!
Розповідає Олекса Скорчинський
Невже це можливо?
Невже ми й справді випадково наткнулися на слід відвідин нашої планети гістьми з космосу?! І хоч я інтуїтивно чекав, що відгадку Сина Неба принесе саме цей дріт, який ми знайшли в печері, все одно Михайлова розповідь про його складні досліди та несподіване відкриття зовсім приголомшила мене.
Дріт лежав на білому лабораторному столі, й я не міг відвести від нього погляду. Невже на цій тонкій металевій нитці справді записаний звіт про те, що побачив Син Неба, закинутий з волі фортуни дві тисячі років тому в маленьке грецьке містечко на Кримському березі? І невже я зараз сам зазирну в той далекий світ, побачу все його очима?!
Мені кортіло подивитись, і я погано слухав пояснення Михайла про техніку розшифровки відеозапису на дроті, про те, як він добирав найкращий режим, які використав прилади, — але він, на подив, здається, не образився за мою неуважність. Потім почав клясти себе, що під час експериментів над дротом розмагнітив частину запису.
— І яку частину! Самий початок! Там, мабуть, було зафіксовано приземлення космічного корабля. А тепер ми не дізнаємось, як це відбувалося. І надала ж мені лиха година перевірити його електропровідність!
— Гаразд, зараз цього вже не виправиш. Показуй швидше, що є! — благав я.
Та він немов навмисне зволікав і вирішив обставити перегляд магнітного запису не менш таємниче та урочисто, ніж той жрець свої пророкування в храмі Асклепія. Посадив мене в глибоке крісло в лабораторії перед овальним екраном, наказав спертися вільно на спинку, розслабити м'язи й ні про що не думати.
— Просто дивись, що за картини почнуть виникати. І запам'ятовуй усі деталі, щоб опісля точніше записати.
Потім він пригасив світло в кімнаті, лишивши тільки лампочку низької напруги біля приладів, з якими дуже нудно й довго порався, щось налагоджував.
— Та скоро ти? — не витримав я і тут же замовк на півслові, бо побачив те, що сталося на кримській землі дві тисячі років тому…
Зображення було розпливчасте, неясне, нерізке, мов знімок, зроблений недосвідченим фотографом, без будь-якого наведення на різкість. Часом воно зовсім зникало, потім з'являлося знову. Але моє досвідчене око археолога доповнювало деталі, яких не вистачало, а багато що просто вгадувало.
Переді мною, без сумніву, була головна міська площа — агора, вимощена черепками битого посуду та заповнена строкатим натовпом. Особливо виразно виднівся один її куток, обгороджений дерев'яними жердинами, — мабуть, спеціально для торгівлі рабами. Про це згадувалось в деяких працях.
Біля підніжжя мармурової статуї, на п'єдесталі якої написано: «Народ поставив статую Агасікла, сина Ктесії, який запропонував декрет про гарнізон і влаштував його…», прилягла на каміння зовсім байдужа і отупіла зморшкувата стара жінка, схожа на купу брудних ганчірок. Поряд з нею лежать два скіфи: один з рудою кіскою, що стримить з-під драної гостроверхої шкіряної шапки, й в куртці з грубих баранячих шкур, другий майже зовсім голий, голова скуйовджена. Руки й ноги їхні заковані в ланцюги…
…Тінистий мармуровий портик якогось, мабуть, громадського будинку. За низеньким столом з сувоями папірусу сидять троє літніх греків і уважно, але досить байдуже спостерігають, як плечистий, роздягнений до пояса кат з поголеною головою прив'язує до великого катувального колеса переляканого раба, ще зовсім підлітка.
Все це в якомусь дивному ракурсі — немовби побачене людиною, яка сидить навпочіпки.
…Ніч. Заснулим морем поволі й безшумно пливе невеликий човен. На носі його прикріплена довга палиця, яка закінчується смолоскипом, що виступає далеко вперед. Полум'я відбивається в чорній воді, кидає в неї шиплячі іскри, вихоплює з темряви навислі над морем скелі.
На носі човна стоїть юнак з набедреною пов'язкою, з тризубцем у занесеній над головою руці й вдивляється у воду при тьмяному світлі смолоскипа…
Картини давноминулого життя виникали перед моїми очима. Вони були уривчасті, незв'язні: промайне — і зникла. Так допитливий турист, потрапивши в незнайоме місто, безцільно клацає направо й наліво своїм нерозлучним фотоапаратом, не даючи йому ні відпочинку, ні спокою. Тому й переказати ці коротенькі вуличні сценки, строкатий калейдоскоп облич міщан, воїнів, цікавих жінок, замурзаних хлопчаків — до ладу переказати все це просто неможливо. Та ще й, як я вже казав, зображення часом були дуже невиразні, ледь видні, до того ж збивали з пантелику несподівані ракурси.
То промайне хлопчик, що повис на вуздечці впертого віслюка й марно намагається зрушити його з місця… То атлет з побілілим від напруги обличчям. Він захекався і важко дихає, з щоки зчищає стригалем, схожим на серп, налиплу грязь, а вдалині видніється куточок стадіону…
На похилому кам'яному майданчику з жолобками раби чавлять босими ногами виноград. Один з них так пританцьовує, що бризки розлітаються далеко на всі боки.
А на сусідньому майданчику застосовано вже примітивну «механізацію», яка, мабуть, зацікавила небесного гостя. Тут виноград чавлять пресом, накладаючи на нього кам'яні плити — тарпани. Зверху ягоди накривають дошкою й притискають її довгим важелем, на кінці якого, дригаючи ногами, повисають двоє здорових рабів.
Син Неба заглянув у ливарну майстерню — і ось перед нами майстер у шкіряному фартусі, прикриваючи долонею очі від полум'я, обережно зливає в форму розплавлену бронзу, що пашить жаром…
А ось гончар формує на дерев'яному рухомому крузі, який втомлено крутить худенький хлопчик, гостродонну амфору.
Ми бачимо, як дорослі, вмостившись під тінню великої сосни, захоплено грають в щось схоже на шашки, пересуваючи по розлінованій дошці круглі кістяні пластинки. А поруч, тут же, хлопчик і дівчинка садовлять глиняну ляльку в малесенький візочок з непомірно великими колесами.
З'являються на мить вуличні музиканти: підліток, надувши щоки, старанно награє на сопілці — сірінге, а боса дівчинка пританцьовує, вдаряючи у тамбурин…
Кладовище на схилі гори за містом. Молода жінка, прикривши обличчя краєм білого траурного пеплоса, плаче біля мармурової плити.
Частина міської стіни. Із сторожки біля воріт визирає воїн з кучерявою руденькою бородою, а на стіні видно напис, який раптом звучить на диво по-сучасному: «За рішенням міської ради забороняється тут звалювати гній і пасти кіз…» Кінця напису, на жаль, не видно.
Знову галасливий базар на міській агорі. Впадає у вічі, що на ньому майже немає жінок. Продають і купують самі чоловіки.
Все цікавить космічного гостя: він уважно роздивляється риб, які жадібно роззявляють роти й підскакують на мокрому гранітному прилавку. Миготять зображення чайок, гусей, качок, різних рослин…
Із цих розрізнених сценок, немовби із шматочків мозаїки, виникає безцінна жива картина буденного життя старогрецького міста, яку досі археологам доводилось з величезними труднощами відтворювати за випадковими знахідками та розрізненими черепками битого посуду. Як багато це дає для науки!
Побачили ми на власні очі жерця, чий рукопис завдав нам стільки клопоту. Йому вже, мабуть, за шістдесят. Чисто виголена голова, одутле зморшкувате обличчя й дуже проникливі, чіпкі чорні очі.
На ньому простий сірий гіматій, накинутий поверх білосніжного хітона. На ногах сандалії з темної шкіри. Посувається він плавно, велично, рухи повільні, але іноді різкий поворот голови та гостре примруження очей видають незламну волю й енергію, яка поки що ховається, немов у стиснутій пружині.
Жрець готується ворожити на кільці. Для цього застосовують, як виявляється, досить складну споруду. На невисокій металевій тринозі закріплено квадратну бронзову плитку у вигляді рівностороннього трикутника, прикрашену постатями богів і якимись загадковими значками, що мають, очевидно, магічне значення. Із центра трикутника стирчить вісь з круглим диском з якогось тьмяного металу. Диск обертається, він розкреслений на сектори з літерами грецького алфавіту. Звідкілясь зверху на тонкій нитці звисає важке дуте кільце, мабуть золоте.
Все обставлялось дуже урочисто. Кільце висіло, немов дамоклів меч, полум'я двох світильників, що стояли на високих канделябрах, неясно відбивалось на бронзі…
Знову замигтіли, немов кадри кінохроніки, уривчасті картини: напівголі раби, надсаджуючись, підтягують до якоїсь будівлі, що зводиться на агорі, важенні брили каміння. Необережність — і камінь падає набік просто на ногу одного з рабів.
Як уже згадувалось, люди на екрані були нерухомі, завмерлі, наче на примітивному фотовідбитку. Але їх було «схоплено» слушної миті, тому кожен кадр був сповнений життя й експресії. Уява доповнювала те, що бачило око, й, коли розповідаєш про це, весь час мимоволі вживаєш дієслова: рухаються, пливуть, линуть — навіть ніби починаєш чути голоси, які давно відлунали.
…Дорогою в хмарах пилюки поволі котиться дивний віз із величезними колесами, запряжений биком…
У гавань входить трієра. Немов живі машини, раби монотонно розгойдуються на широких лавках, рівномірно змахуючи важкими веслами…
Два стратеги обходять фронт важкоозброєних гоплітів у дворі фортеці. Сонце гаряче жахтить на залізних панцирах, засліплює очі, відбиваючись від шоломів. Шоломи воїнів різної форми: в одних вони закривають усе обличчя вилицюватими нащічниками, тільки крізь вузькі прорізи блищать очі. В інших нащічники рухомі, вони зараз відкинуті, і це дає змогу роздивитися
