червоні спітнілі обличчя й бороди, які стирчать з-під шоломів.
Щити в гоплітів теж неоднакової форми — то овальні, то круглі, й оббито їх в кого листовою бляхою, а в кого просто бичачою шкірою. Кожний воїн має довгий, до двох метрів, дерев'яний спис із залізним наконечником, меч на перекинутій через праве плече перев'язі, а ноги закриті до колін бронзовими поножами. З досить-таки сумного вигляду воїнів, їхніх втомлених, розморених спекою облич можна зробити висновок, що нелегко, мабуть, тягати на собі всю цю масу металу. Та гопліти призначаються для ближнього оборонного бою, їм не доведеться багато ходити. Вони стоятимуть стіною, наїжачившись проти ворожої кінноти вістрями списів.
На горі роздають добровільцям легшу зброю: дротики, луки зі стрілами, невеликі щити — пельти. У цих рухливіших воїнів-пельтастів і панцири вже не металеві, а шкіряні чи навіть просто з грубого рядна.
Певно, йде підготовка до бою з таврами, про який згадується в рукописі жерця.
Вершники підтягують попруги коням, які дико хропуть і стають дибки. На фортечних мурах лаштують біля бійниць катапульти для метання важких дротиків і незграбні онагри — вони валитимуть на голови ворогів кам'яні ядра, витесані з вапняку, чи просто кругляки. Біля кожної катапульти вже заготовлено велику купу каміння, а раби все підносять і підносять…
А коло воріт напоготові вишикувалися гопліти, прислухаються. Два воїни завмерли біля величезного засува, який замикає ворота, щоб розчинити їх за першим сигналом. Ворота подвійні, їх зроблено так, щоб між зовнішнім та внутрішнім мурами утворився невеликий майданчик з двома баштами по кутках. Отже, ворог, навіть ввірвавшись у перші, зовнішні ворота, неодмінно застряне перед внутрішніми й опиниться під ударом з усіх боків.
Згодом швидко промайнуло кілька сценок бою. Нещадний і страшний, цей бій в нічній темряві тільки де-не-де освітлюється неясним, хитким світлом смолоскипів. Миготять спотворені болем і гнівом обличчя, кінські морди з піною на вуздечках…
В саму гущу тих, хто б'ється, не розбираючи своїх і чужих, падають кам'яні ядра і дротики, обвиті палаючим клоччям.
Молодому грецькому воїну стріла стромляється просто в горло, і він конвульсивно хапає її руками, намагається витягти, але тут-таки падає під ноги коней.
…А потім сяючий сонячний день, стадіон, заповнений тріумфуючим натовпом.
З усіх боків летять букетики яскравих квітів, вінки…
Мабуть, це вшановують Сина Неба й жерця після перемоги над таврами. Ось я знаходжу в натовпі вже знайоме обличчя жерця. А де ж Уранід? Може, він з'являвся і в інших сценках. Та як впізнати його?
Чи апарат для запису був завжди при ньому й ми так і не побачимо, який вигляд мав небесний гість: адже ми дивимось його очима?..
На арені стадіону похмурим натовпом чвалають заковані в ланцюги полонені.
Попереду гопліти женуть високого патлатого юнака-тавра, впираючись гострими списами йому в спину. Він у драному одязі з вовчих шкур, обшитому білим хутром: мабуть, той самий син вождя племені, що потрапив у полон. Про нього згадувалось у рукописі жерця.
Втомлено крокують по квітах босі, зранені ноги полонених.
І раптом темрява. Все обірвалось. Я не відразу розумію, що сиджу в лабораторії перед погаслим екраном,
— Ну як? — питає Михайло.
— Спочатку. Крути все спочатку! — хрипко кажу я.
— Почекай, — посміхається він. — Ану спершу підіб'ємо підсумки.
Я дивлюсь на нього й не розумію.
— І надав же тобі нечистий розмагнітити початковий шматок запису! Звичайно, там були сцени прибуття космічного корабля на землю, а може, навіть і якісь картини іншої планети, з якої він прилетів.
— Хто прилетів?
— Ну, Син Неба, Уранід.
— Який Син Неба?
— Слухай, Мишко, ти знову починаєш пендритися…
— Не розумію тебе. Про що ти говориш? Ніхто нізвідки не прилітав.
— Як?! А запис на дроті?
— І запису ніякого не було. Ось він, твій дріт. Нічого в ньому нема загадкового. Звичайнісінький дріт, тільки трохи заіржавів у підземеллі. Можеш повернути його в міліцію…
— Та я ж сам бачив, на власні очі! — зарепетував він, коли знову йому повернуло мову. — Що ж я бачив?! Знову твої ідіотські жарти?
Ефект, який я так старанно готував і давно відчував смак, здається, перевершив усі мої сподівання. Я навіть злякався трохи: чого доброго, мій кращий друг у мене на очах збожеволіє. І я поспішив, трохи зібгавши художню частину, швидше перейти до наукової.
— Заспокойся, заспокойся, ти справді бачив стародавніх греків! Тільки космічні гості й записи на дроті тут ні до чого.
— Що-о?!.
— Просто, поки ти копався в своїх гробницях та підземеллях, я зробив невелике відкриття, яке й продемонстрував тобі зараз.
— Яке?
— Ну, як тобі висловити точніше?.. Я знайшов спосіб воскрешати зображення, які відбилися на поверхні деяких предметів. Розумієш? Гаразд, не завжди ж тобі мучити мене своїми лекціями. Послухай і мою одну невеличку. Висловлюватимусь коротко, зважаючи на твій низький технічний рівень та хворобливий стан в даний час…
— Про так званий ефект залишкового намагнічування навіть ти, здається, маєш досить приблизне уявлення. Полягає він в тому, що деякі гірські породи й будівельні матеріали, що містять в собі магнетит чи гематит, мають цікаву властивість: коли їх дуже нагріти, вони набувають під дією магнітного поля Землі слабку постійну намагніченість. При наступному охолодженні в них начебто «замерзає» згусток магнітного поля давніх історичних епох, і спеціальні прилади можуть відновити його параметри…
— Ти мені ще розкажи, як цей метод палеомагнетизму застосовується в археології для встановлення віку стародавніх гончарних виробів, — перебив я його. — Годі молоти! Не бачу ніякого зв'язку між залишковою намагніченістю й твоїм нібито «відкриттям».
— Це ще раз підтверджує, як погано ти розумієшся на фізиці та як повільно мислиш. Що таке світло, як не особливий вид електромагнітних коливань? Магніт-них — тепер збагнув? Пригадуєш, ти якось вдало сказав: «Вогонь охороняє»? Це того вечора, коли розповідав біля вогнища про загибель міста. І я подумав: «Справді, якби не ця стародавня пожежа, що застала людей так зненацька, ми, мабуть, так нічого й не дізналися б про їх давнє життя. Парадокс? Але саме вогонь зберіг для нас його сліди, засипав рятівним попелом гарні крихкі вази, різьблені статуетки, обвуглений, але вцілілий дерев'яний совок».
І відразу думка запрацювала далі. Чи не можна знайти інші способи заглянути в далеке минуле? Займався я, як ти знаєш, палеомагнетизмом давно, й там теж усе з вогнем пов'язано! Так поступово і додумався до цієї цікавої ідейки. Звичайно, вирішено її поки досить недосконало. Це перша спроба. Але наслідки вже є, і непогані. І знову допоміг вогонь-охоронець!
— Чекай, чекай! Отже, тобі вдалося знайти спосіб відроджувати залишкову намагніченість, що виникла під дією світла?..
— І знову перетворювати її в зорові образи, — ти вгадав. Здається, твої розумові здібності ще можуть удосконалюватися. Суть справи досить проста, щоб бути зрозумілою навіть тобі. Метод, звичайно, далеко не досконалий: ти бачив, які нечіткі й розпливчасті виходять зображення. Тільки спеціаліст може в них як слід розібратися. Та й відповідні зразки доводиться вибирати один з тисячі. Але основне знайдено: вдалося розробити апаратуру, здатну вловлювати таку слабку намагніченість і перетворювати її в зорові образи. Скажу без удаваної скромності: створення її свідчить про мою безперечну геніальність, але малювати тобі схеми і графіки, які підтверджували б це, даремно — все одно не второпаєш.
Він говорив ще щось в тому ж дусі, як завжди, та я перебив його:
— Отже, ти можеш відродити картини будь-якої епохи?
— Звичайно, якщо тільки вони відбились на хорошому матеріалі саме в той час, коли він сильно нагрівався. Годяться черепки із стародавніх гончарних печей, цегла зі стін спалених будинків, шматки вулканічної лави з більш віддалених епох, коли ще людини на Землі не було, чи, на гірший кінець, просто обпалене ударом блискавки каміння, — та, звичайно, далеко не все. На щастя, твої стародавні греки дуже любили — є нагода, нема — запалювати жертовні вогні. Та й попелищ у них збереглось чимало. От тільки ти, кротоподібний Плюшкіне, тремтів над кожним черепком і цеглинкою. Тепер ти розумієш, як заважав мені?
— Але чому ж ти зразу не сказав, для чого вони тобі потрібні? Для чого потрібен був весь цей дурний жарт про космічного прихідця й запис, нібито зроблений на дроті?
І знаєте, що він мав нахабство мені відповісти?
— А я хотів перевірити міцність і стійкість твоїх поглядів. Ти тоді дуже гарно й переконливо доводив неможливість прильоту до нас у минулому гостей із космосу. По суті, правильно, оскільки ніяких точних доказів таких візитів наука не має. Ось чому такого роду гіпотези просто курям на сміх. Але я вирішив тебе спробувати спокусити. І ти не встояв, впіймався на гачок, забув про мудре правило: «Мати переконання — отже, бути пильним»… Нестійкий, брате, в тебе світогляд — і все тому, що замкнувся, як кріт, у свою археологію, не стежиш за успіхами інших наук. От і віриш усіляким байкам, якщо тільки їм надати про людське око науковості. Описав жрець якесь «небесне знамення», а ти вже запалився: «Дуже схоже на приземлення космічного корабля!..» Може, ти так і в реальність гримучої колісниці Іллі-пророка повіриш?
Варто все ж нам'яти йому боки за таку каверзу! Та я вже захопився перспективами, які відкривав перед археологією його винахід. Заглянути в глибину віків і на власні очі побачити, яким був світ за часів стародавніх греків, єгипетських фараонів, заглянути в печери, де грілися біля вогнищ наші первісні предки, — хто з археологів не мріяв про таке! Можливо, побачити світ навіть таким, яким він був на самому світанку, ще задовго до появи на Землі людини! Чом не «машина часу»?
— Але хто ж тоді був оцей Син Неба? — вигукнув я, одриваючись від своїх мрій.
Мишко знизав плечима.
— Це вже доведеться з'ясовувати тобі за допомогою твого хваленого дедуктивного методу. У всякому разі, до неба він не має ніякого відношення. Та все одно постать досить цікава: створив оригінальну мову, мріяв об'єднати греків з варварами, намагався побудувати якусь літальну машину на зразок орнітоптера. Можливо, він був геніальним винахідником, і поряд з іменами Піфагора, Евкліда, Архімеда й Герона слід поставити і його ім'я… А ми навіть не знаємо точно, як його звали: не вносити ж його в історію техніки під псевдонімом «Син Неба», який йому дали твої греки? Це було б кумедно.
Так, Михайло правий: людина, яка прозивалася Сином Неба, була, безперечно, великим ученим. І боротьба, яку він вів з хитрим жерцем, — зовсім не суперництво за владу та почесті. Крізь віки ми стали свідками ще однієї драматичної сутички у великій давній битві між світлом і темрявою, релігійними забобонами й наукою. І як жаль, що ми так мало дізналися про цю чудову людину!..
— Слухай, — враз стукнуло мені. — А ми ж можемо його побачити, якщо ти знову не розіграв мене й не вигадав усю цю історію із своїм відкриттям.
— Ну, вже такого вибрику…
— Добре, добре, не сварися! Я ж тобі казав, що розкопав в'язницю, в якій мучився Уранід і, мабуть, загинув тієї ночі, коли місто спалили вороги-скіфи. Ми знайшли там два завалені
