Хроніки міста Ярополя

зостануться у повній конфіденції, тобто таємниці, на віки вічні, через що ім’я пана Червінки лишиться чистим і незайманим і не зазнає (dyffamatio[14] в очах громади яропільської, вобец чого не мусить пан Червінка за життя своє боятися перед обличчям пам’ятозлобних ворогів наших, в чому я, отець Ян Пшиємський, на хресті святому присягаюся”.

Він виймає невеличкий срібний ніж і подає його нашому Лаврінові Червінці. Настає страшна мить: герой наш розтинає ножем тим єзуїтським палець і кров’ю своєю підписує пакт…

Професор Скуратов блимнув запальничкою — закурив сигарету, дивлячись, як ставить свій підпис Лаврін Червінка у неіснуючому присмерку того давно померлого липневого дня.

І швидко — швидко! — велике свято у Ярополі зачинаєтьсяі Б’ють барабани, драгуни оточили майдан перед домініканським костьолом, а на дерев’яному помості весело походжає майстер Кшижановський — на його голові чорний каптур з прорізами для очей, віц убраний у червоні штани та чоботи, а більше на тілі його гладкому та спітнілому нічого нема, бо день сьогодні спекотний. Сонце вже перехилилось за браму Потоцького, хилиться до вечора, але гаряче марево не спадає, їдка курява стоїть над містом, бо валкою через Яропіль ідуть вози з дровами та соломою — туди ж, куди й ми з вами поспішаємо — на майдан. Збігаються старе і мале, щоб подивитись на превелике диво: як палитимуть на вогнищі схизматика і бунтаря, ребеліанта і безстрашного козака, вірного товариша полковника Семена Палія, сотника Григора Гамалію — колишнього студента Києво-Могилянської академії, безвірника і чорнокнижника, що прилетів до Ярополя на літавці, - як каратимуть на горло Григора Гамалію. Так, брати мої, саме так! Це був Григір Гамалія — той, про кого народ наш склав пісні й думи…

Це був він.

А старець наш благочестивий, Лаврін Червінка, тюпає довгими коридорами замку Потоцького, і дзеленькає у шкіряній торбинці червоне золото — тихо і мелодійно дзеленькає, мовби птахи золоті десь весело щебечуть… Птахи золоті стрибають у серці Лавріна Червінки, але назустріч йому, у іржавому громі кайданів, йде Григір Гамалія, його побратим, котрого ведуть жовніри на муку. Цей грім кайданний — мовби якісь монстри-покручі залізні танцюють, кривляються, підморгують — а ми щось знаємо, Лавріне Червінка, а ми щось знаємо! Зупинився Григір Гамалія, зіткнувшись віч-на-віч з побратимом колишнім своїм.

— Ти довго житимеш, юдо іскаріотський… Але довіку нестимеш той вогонь, що спалить мене. Твою душу палитиме він до скону… Завжди, коли вогонь бачитимеш, я ввижатимусь тобі. Жаль мені тебе, Лавріне, бо ти мертвий єси… Я попелом впаду на рідну землю, ти ж мертвою марою блукатимеш по ній. Що довше житимеш, зраднику, то страшніші дні й ночі твої ставатимуть…

Мовивши так, пішов Григір Гамалія далі, і знову затанцювали залізні монстри-покручі, язики зачали показувати, підморгувати: ти не бійся, Лавріне Червінко, ти не бійся! Вічная тобі пам’ять!

А на майдані до стовпа майстер Кшижановський прив’язує Григора Гамалію. Сирицею перетягує високе чоло молодого віщуна, цурку вставляє у цей пас тортурів та починає перекручувати її, щоб вигнати схизмацькі думки з ясної сеї голови; потім ганчіркою, у дьогті змащеною, перев’язує майстер Кшижановський очі Григора Гамалії — щоб не побачили вони того, чого інші не бачать.

А в натовпі погомін повзе, що то літавця схопили, що то є літавець, який над Ярополем кружляв уночі, мов кажан, що прилетів він з Києва, цей літавець, де, звісно, усяких чудес пребагато та чорнокнижників і чародіїв, що чесний люд каламутять, тьма-тьмуща. Плачуть-ридають у натовпі вірні Бонавентура Шпак та Барнабас Швидницький, які, бороди поголивши, у хлопське вбрання переодягнені, стоять — дивляться, як бере безсмертя сотник Григір Гамалія.

Вдарили барабани й замовкли. Підстароста магістрату яропільського Ізидор Гречка виголосив вирок духовного суду яропільської капітули.

Вогонь злетів до неба, огорнувши Григора Гамалію, він обпалив і нас — тих, хто сидів у притемненій цій залі, і навіть холодний, незворушний професор Скуратов — і той забув про сигару та свою апаратуру, а дивився мов зачарований, як навколо нього кружляє той вогонь невблаганний…

А ми раптом у якісь ідилічні місця потрапляємо. Лани, від пшениці золотаві, левади сумирні, яри темно-зеленими зморшками до ріки збігають… Таж це Рябий Хутір! А по селу наш Лаврін Червінка ходить, та не підтюпцем, як зазвичай, а повагом, поволі, черевце своє несе гідно, й усі, хто по дорозі йому трапляються, брилі скидають і до землі кланяються. Диво, та й годі!

А наш Лаврін вже на ґанку великого поміщицького будинку стоїть у жупані, золотом гаптованому. Каже щось повчальне кріпакам, що довкола зібралися, а вони стоять похиливши голови, мову його нудотну похмуро слухають. Потім клумаки свої розкривають, у яких — сало біло-рожеве зі шкоринкою, на віск схожою, яйця, сметана в глечиках, мед гречаний, а в лантухах великих — пшениця добірна. Лаврін ковіньку свою всюди встромляє, декого жене одразу, коли харч йому не подобається. І найбільшу слабкість до сала він має: і нюхає його, наче це паризькі парфуми, і пучками тицяє в сніжну його поверхню, і на смак пробує, плямкаючи губами й часником заїдаючи, й при всьому цьому ще й молодицю ущипнути встигає, солодко очі мружачи… Та тільки спокою немає в його очах, метушливий якийсь погляд у старця нашого салолюбного Лавріна Червінки.

А потім ніч приходить — ніч велика й тривожна, межі якої загравами позначено на обрії… То ніч Коліївщини, розплати панів за гріхи перед народом; пугач тривожно кричить, а Лаврін Червінка, від страху тремтячи, порожніми покоями блукає- в одній руці пістоль важкий, в другій свічка хитається. Бачимо, як вогні до будинку поміщицького сього наближаються, це натовп зі смолоскипами; червоні відблиски зловісно виграють на косах і сокирах — і в кільці тому вогняному опинився Лаврін Червінка. Вже зовсім близько вогні, вже чути, як тріщить і ллється вогонь, та в мить ту останню Лаврін Червінка спритно, як сіра миша, шмигляє до потаємного ходу, що веде під землю… Полум’я охоплює дім.

Комусь із тих, хто був на цьому експерименті, раптом здалося, що то сучасний будинок Лавріна Червінки зайнявся, що то ми горимо — потім той чоловік клявся, що чув, як розпеченим вітром війнуло на нього, як димом запахло, і він, не витримавши, закричав, затулив обличчя руками… Зчинився галас, зойк, всі позіскакували зі своїх стільців, і професор Скуратов до апаратури своєї хутко кинувся — вимкнути її.

Тихо стало в залі; спокійно горіла лампочка на столі, червоне виноградне листя на стінах надавало цій сцені присмаку ідилії — мовби нічого не сталося.

Ми знетямлено перезиралися — чи не привиділося нам усе це? Потім поглянули на Лавріна Червічку. Він нерухомо сидів собі у чудернацькому шоломі та солодко спав. Так, добродії мої, старець наш тихо похропував і плямкав губами, ніби немовля, у якого одібрали смоктачку.

— Чорт, — вилаявся професор Скуратов, — стара шкапа. Весь експеримент зіпсував.

Він кинув на нас зверхній погляд, але в ньому ми не побачили такої холодної певності в собі, як уранці.

— Я прошу вас не брати до уваги те, що ви тільки-но побачили, — сказав професор Скуратов. — Він вийшов з-під мого контролю, бо апарат увімкнувся у канал снів. Тому, звичайно, вся ця історія з цим, як його…

— Гамалією, — підказали ми.

— Так, Гамалією, не варта в історичному плані дірки з бублика, це нонсенс, розумієте? Старий міг начитатися белетристики, або подивитися якийсь фільм Київської кіностудії і повернути нам цю інформацію у такому спотвореному вигляді. Тому я вас попереджаю: ніяких висновків з цього робити не можна. І нікому поки що про це не розказуйте, щоб не пішли непотрібні чутки. Зрозуміло?

Ми розштовхали старенького Червінку; він, крекчучи, підвівся, провів нас до вор’т: вже вечір почався липневий. Подивився у небо Лаврін Червінка — там висіла якась комета чи, може, космічна орбітальна станція — і сказав:

— От на тому самому місці у 1703 році, пам’ятаю, бачив я над Ярополем літавця.

— Що то за літавець? — спитали ми.

— А хто його знає. Літає високо над містом, мов парашут, і світиться зеленими вогнями.

Ми розпрощалися, і я пішов собі помаленьку додому. Проходячи повз кінотеатр “Зоря”, подивився на гранітний пам’ятник Григору Гамалії. Він стояв, високо здійнявши над головою шаблю, гордий і молодий, безсмертний і непереможний, і дивився далеко за Богунку. Правда, жупан у нього не подертий на ліктях. Не знав деталі такої історичної скульптор. А все інше — достеменно схоже, можу особисто будь-де засвідчити.

Сказання восьме,

в котрому одразу потрапляємо на першість Європи з боксу тієї трагічної хвилини, коли нокаутовано Ярослава Гамалію — далекого нащадка Григора Гамалії, з котрим ми зазнайомилися у попередньому розділі; також починаємо розуміти таємничі обставини, що спричинилися до програшу Гамалії, з якими ніяк не хоче погодитися старий Дворжак.

Знову він лежить на рингу, припавши обличчям до шорсткої, смердючої підлоги, і знає, що це останній його бій і з нього сміється вся Європа. Казав-бо йому Вячек Дворжак: у другому раунді не йти на ближній бій, триматись цього Майснера оддаля, берегти сили, з тим аби спробувати щастя в третьому раунді, коли кількох влучних ударів по корпусу йому б вистачило, щоб перемогти Майснера за очками і вийти до фіналу. Але миттєве запаморочення — так, ніби його “фольксваген” раптом стукнувся об прозору стіну, що зненацька перетнула йому путь, — і згасає виття, зойки на трибунах, рев сирен, бій барабанів, улюлюкання, свист. Це все повільно в ньому вмирає: порожніє аеродром, відлітають безмовно, як риби, великі літаки — останні літаки цього бою; тиша мов туман, осідає на бетонних доріжках, безгоміння, безрух. І чийсь жорстокий голос, далекий, наче голос того небесного диспетчера, що відправив літаки в осіннє небо, промовляє згори свій остаточний присуд:

— One! Two! Three! Four! Five!

Він лежить на рингу, подоланий, і спустошений, у спалахах репортерських імпульсних ламп. Новий програш фаворита! Новий програш надії європейського боксу! Ярослав Гамалія кидає бокс! Нова сенсаційна поразка непереможного боксера!

Він лежить на далекому віденському рингу, а у нас в Ярополі — жалоба і плач вселюдний: телевізійні оператори показують великими планами щасливе обличчя Майснера, якому на плечі тренер вже накинув халат; Майснер посилає нам повітряні поцілунки; його бездоганний проділ навіть після такого бою лишився ідеальним. Гамалія, закривавлений, стоїть згинці на колінах, коло нього метушиться старенький Вячек, а Ярослав втупив каламутні очі у підлогу, встелену синім брезентом, не може підвестися. Але подивіться, які це шляхетні люди — телевізійні оператори! Вони соромливо відводять свої об’єктиви од сеї картини, нестерпної для серця кожного яропільця, їхні електронні погляди блукають по “Шпортгалле”, вихоплюючи радше гарненьких дівчат, чи кучерявих хлопців, чи благоподібних старців у модних краватках; того ж самого кольору хусточки стирчать з лівих нагрудних кишень їхніх піджаків: ці модні старці з золотими запонками належать до могутньої секти кроволюбів, яка з’явилася ще в часи цезарів та перших гладіаторських змагань. Якби не вони, ці молодцюваті дідусі, то на кому б трималося таке мужеське діло, як європейський бокс? Вони приїдуть, ці сиві пани, на своїх “альфа-ромео” та “мерседесах” у готелі, витягнуть штучні щелепи з блідих ясен, кинуть їх полоскатися у гігієнічні фаянсові чашечки й не спатимуть, згадуючи ті далекі часи, коли носили вони шовкові циліндри, коли виробляли різні фортелі в закладах мадам Мішо і коли несли на руках самого Збишека Циганєвича. Нема, панове, фіакрів, нема дівчат вашої молодості, нема Збишека Циганєвича — є бензин, холодні чисті готелі зі стерильною білизною й п’ятьма рушниками на добу, є безсоння — постійне і невиліковне, ніби склероз, яке поволі переходить у небуття.

Але розбазікався я, старий, немилосердно, за що перепрошую ґречно вас, молоді читачі мої, даючи слово повернутися до теми мого сьогоднішнього сказання і сподіваючись на вашу вдячну увагу.

Ярослав Гамалія пішов у душ. Похмурі переходи, сталеві конструкції, на яких тримаються трибуни “Шпортгалле”, запах стайні — все це не викликало в нього сьогодні навіть огиди, навіть звичного здивування, яке завжди супроводжувало його в цих самотніх мандрівках — навіщо це все? Як він опинився в цьому галасливому тимчасовому світі? Хіба для того, щоб показували, щоб тицяли у нього пальцями — мовляв, дивіться, це той Гамалія, це той знаменитий Гамалія, який нокаутував самого Флойда Джексона — чорну зірку, одного з найкращих професійних боксерів світу? Згори гуркоче бляшаний рев трибун, струшуючи підземні нетрі спортивної зали. Невже задля цього ревища пішов він у ту стайню, де смердить потом та шкірою? Бо там всюди піт та шкіра — боксерські рукавички, пневматичні груші, великі тренувальні мішки та важкі м’ячі медиболу — протиприродні м’ячі, антим’ячі, які не підстрибують і не котяться легко по підлозі, а чорними гирями лежать по кутках, припадаючи пилом. Ярослав важко опустився на низеньку лавочку в сяючій кахляній роздягальні. Рев натовпу вщух, натомість поруч, у