солоний піт, звогчував трохи ротову порожнину. Поміж лавками бігав з канчуком Гусейн, підганяв невільників.
Вечоріло.
З корми вітерець приносив пахощі припаленого м’яса та каші, яку готувала собі варта. Кілька яничарів, що сиділи над нами, затягли нескінченну пісню про рідні Анатолійські береги, де чекають на них чорноокі дівчата. Спала спека, верхівки щогл почервоніли на мить і сховалися в темряві, згасли, як наші останні надії на звільнення, а галера, легко похитуючись, занурювалась у загуслу імлу. Нарешті нам дозволили кинути весла, і ми, знесилені, полягали попід лавками на солом’яних підстилках; я хутко оповів Ярославові про свою розмову з Юсуфом-пашею. Філька Лук’янов щось тринькав на саморобній балалайці, а Ян Уніховський, розпластавшися хрестом на палубі, читав вечірню молитву. Раптом крізь казання Уніховського, розсипини балалайки, голоси вартових та сплеск нічних хвиль долинули до мене дивні звуки. Я штовхнув Ярослава. Він і собі прислухався. Ніби дзижчали електричні голярські машинки або скреготали крильми невидимі металеві комахи. Що б се могло означати? Наче зрозумівши моє питання, піднявся, дзеленькнувши кайданами, Іван Нечитайло. Був це старий козак, бистроокий і хитрий, з випаленим на чолі тавром; він витяг з-за пазухи невеличку пилку і, не мовлячи ні слова, показав нам, як треба пиляти ланцюг. Голосніше заграв Філька Лук’янов, а на другому кінці каторги козаки заспівали думу про Байду, покриваючи журними голосами скрегіт пилок. Ми взялися з Ярославом до роботи.
Раптом чиясь постать схилилась наді мною. Від несподіванки я завмер, навіть не встигнувши заховати пилку — річ, за яку одна кара призначалась на галері: шибениця.
— Не бійтеся, пане, — почув я жіночий шепіт. — Я хочу вам допомогти.
Я ніколи не чув її голосу, але зрозумів одразу, що це вона. Вона присіла навпочіпки коло мене та пригорнулася чорним плащем і розчинилась у темряві. Поруч вмостилися Ярослав та Іван Нечитайло.
Чи я не помилилася, чи слушно я пана зрозуміла, чи з Ярополя пан? — спитала вона спершу, і від неї линув аромат фіалкової олії, в якій вершила вона надвечірнє обмивання — забаганки Юсуфа-паші, його пиха і зарозумілість: срібна ванна на мармуровій підлозі, блакитняста напахчена вода, підфарбоване волосся, підведені священними єгипетськими барвами очі — поруч з нами, брудними невільниками, від яких смердить потом і сечею, сиділа ця дівчина з плечима підлітка у пурпуровій сорочці, І вона могла бути моєю донькою так само, як могла бути моєю прапрабабусею, що стала землею, травою, вітром, спливла у море, пішла у непам’ять; так, з Ярополя ми — я та мій побратим; боже мій, боже, простогнала вона, а чи чули ви прізвище Киселя — полковника Яропільського полку реєстрових його королівської мосці козаків? Якого Киселя? — напружуючи пам’ять і згадуючи історичні джерела, проказав я. Невже Максима? Авжеж, Максима Киселя, полковника, невже не знаєте, ви повинні знати, хто його в Ярополі не знає, це мій батько. Як же ти, небого, опинилася тут? — спитав Іван Нечитайло. Вона плакала, витираючи обличчя плащем, Юсуф-паша буйно бенкетував зі своїми яничарами, ніч гомоніла тривожно, фосфоричні вогники в морі позначали рух нашої дивної галери з невільниками на облавках, наче світляний хвіст комети віявсь у чорноводді. Звали дівчину Оксаною. І не було кращої дівчини на всій Україні, і сватався до неї сам Зигмунд Потоцький, близький родич гетьмана польного коронного Миколи Потоцького, на увічнення чого гетьман наказав вибудувати в Ярополі фортецю у формі літери “О”, що символізуватиме ім’я Оксани Кисіль, а Зигмунд призначався комендантом фортеці. Та не довелося стати Оксані на шлюбному коберці, бо перед самим весіллям затявся старий полковник, не схотів породичатися з тими, на чиїх руках була кров Павлюка й Кизими; а віддав доньку у Волощину, за сина одного славного воєводи, та перехопили молоду в дорозі ординці й за великі гроші продали Юсуфу-паші. Кинувся був старий полковник на поміч доньці — та гай-гай! — пізно! Поклав голову у сиваських солончаках, а змучене тіло його прив’язали до кінського хвоста й сірими холодними пальцями шкрябав мертвий Кисіль пилюгу на вулицях Бахчисарая. Перехрестився Іван Нечитайло, котрий знав полковника з давніх-давен, і з болем у серці зрозумів я, свідком якої історії мені доведеться стати: історія цієї галери, на якій плавала Оксана Кисіль, знана в наукових колах. Тільки не відав я, як повернеться наша з Ярославом доля, бо про це мовчать пам’ятки 1643 року… Хоче завтра вбити вас Юсуф-паша, сказала Оксана; як почув, що ви з Ярополя, злякався, що нагадуватимете мені про мою батьківщину; ще й призру на вас має, що ви — вивідачі яропільського козацтва, що маєте на меті моє визволення… Слухай, дочко, сказав Нечитайло і поклав руку на плече Оксани. Хочеш допомогти своєму землякові і всім своїм братам поневоленим? Хочу, відповідає Оксана. Ми стаємо на герць з цими людоловами, пошепки сказав Нечитайло. Коло каюти Юсуфа-паші та яничарських приміщень приховали ми сорок фунтів пороху серед мішків з сухарями. Допоможи нам їх підпалити. І відімкни наші ланцюги. Ключі у Юсуфа-паші, ти, певно, знаєш, де саме. Знаю, відповідає Оксана. Тоді берися, дочко, до діла. Треба поспішати, бо нині ночі короткі. Яропіль ніколи подвигу твого не забуде. Йди. Гаразд, відповідає Оксана, Вона подалася з палуби, і хвилини тяглися темні й повільні, вогкість пронизлива лягла на наші плечі; ніхто з невільників не спав, усі збуджено прислухалися до п’яних криків сторожі; в кількох місцях дзвеніли пилки, і тільки тоді, коли вартовий з верхньої палуби підходив до поручнів і дивився на нас, ми завмирали на якусь мить, щоб відтак знову пробудитись у неспокійному русі. Аж ось Оксана прийшла на здибочках і поповідмикала замки на наших лавках. Тихше, сказав Іван Нечитайло, коли козацтво заворушилось, гримаючи ланцюгами, чекайте, браття, вже швидко надійде наша година. Ярослав зголосився допомогти Оксані й вислизнув з нею на корму, і знову нестерпними здалися хвилини очікування; вітер поривчасто хазяйнував у вітрилах, а охоронці вгамувалися нарешті, і, на щастя, місяця не було в небі — як зараз, бачу я, високе товариство читацьке, ту палубу і чую калатання свого серця — темрява, смертельна тривога, непевність. Навіть Ян Уніховський, забувши про молитви, чекав Оксану, стискаючи в руці холодний ланцюг. Нарешті з’явилося дві постаті, почувся неголосний брязкіт. То Оксана з Ярославом принесли кілька мушкетів та шабель. Ян Уніховський — не встигли ми й оком змигнути — вихопив у дівчини шаблю.
— Панове, — сказав він, і голос його тремтів, — я прошу вас надати мені цю честь. Надто довго чекав я цієї хвилини. Я хочу вийти на герць з Юсуфом-пашею. Повірте мені, я ще вмію тримати шаблю. Честь і вітчизна!
Він розплакався і, витягши шаблю з піхов, поцілував клинок.
Всі заворушилися у мороці, загомоніли, почали вимагати зброю. Іван Нечитайло роздав зброю найсильнішим та найвправнішим козакам. Ті ж, кому не вистачило шабель і мушкетів, озброїлися чавунними ядрами, залізними дротиками та іншим знаряддям, яке здавна було приховане невільниками. Ярослав від шаблі й мушкета відмовився, бо ця бойова техніка йому була невідома.
— Сядьмо, козацтво, — сказав Іван Нечитайло, і всі посідали на свої лави. Тепер вже не мав я сумніву щодо Івана Нечитайла: керував повстанням він. Вже після повернення до Ярополя перечитав ще раз я “Думу про козака Нечитайла”, дивуючись точності опису й психологічній бездоганності у змалюванні характеру старого хитруна.
— Брати мої, - сказав тихо Іван Нечитайло, але всі його чули, хто сидів на палубі. — Брати мої з України, козаки запорозькі, люди наддніпрянські й галицькі! Брати мої з усіх інших земель — брати мої московські, польські, литовські, брати мої православні й люди з-під римського закону! Славне лицарство, до тебе моє слово. Довгі роки чекали ми цю ніч, і ось вона надійшла. Перед нами ворог, який зневажає нашу людську честь, нашу християнську віру, нашу лицарську гідність. Оружною рукою, браття, здобудемо собі волю і перемогу. І не буде нічого кращого, як тая воля, коли поляжуть всі наші вороженьки, і наш корабель підніме вільні вітрила, й наш вільний прапор замайорить на Руському морі!
У межичасі Оксана принесла трохи гарячого вугілля, загорнутого у вогку ганчірку. Ми вирішили насипати порохову доріжку й здаля підпалити її. Іван Нечитайло розгорнув ганчірку… Раптом вартовий, що саме підійшов до поручнів, гукнув:
— Стій! Куди?
— Хочу напитися, пане, димного тютюну, — покірливо відповів Нечитайло, та вартового ця відповідь не заспокоїла.
— Не ворушись! Ось я зараз подивлюся, що у вас там діється! — грізно наказав яничар.
— Брати! До зброї! — вигукнув Іван Нечитайло і, схопивши у жменю розжарені вуглини, кинувся до корми, туди, де серед провіантських запасів лежав мішок з порохом, що його понакрадали невільники потроху в турецьких гармашів. Не встигли ми отямитись, як біля капітанової каюти пролунав страшний вибух. Злетіло високо вгору полум’я, зайнялися вітрила, уламки галери падали на палубу й калічили людей. Серед турецької залоги знялася несамовита паніка. Ті, хто вцілів після вибуху, осліплені й оглухлі, почали стрибати навсібіч у море, інші кинулися до зброї, та вогонь, що охопив службові приміщення, встиг знищити більшість луків і запаси стріл. Козацтво ж, підбадьорене першим успіхом, кинулося в рукопашний бій. Ярослав зіткнувся з Гусейном: блискавичним
— Невірні пси! — закричав він. — Не рухайтеся з місця, зрадники!
Легким, артистичним змахом руки Юсуф-паша відтяв голову старенькому діду Микиті, що був у нас за кашовара; затиснувши в руках важкого мідного черпака, дід похитувався на палубі: там, де була у нашого кашовара шия, блищала мокра чорна поверхня, над якою вистрибували маленькі кров’яні джерельця. Усміхнена голова діда Микити з кістяним грюкотом покотилася до моїх ніг, і в мінливому світлі пожежі здалося, що старий запорожець весело підморгує. А на палубі вже танцює пан Уніховський, який зчепився з Юсуфом-пашею, і ми бачимо, що не забув своєї військової штуки, своєї лицарської шерміцерії польський хорунжий; заскреготала криця, шаблі схрестилися вогняними поверхнями, блискуча містерія життя і смерті, шаблі врубувалися в повітря, яке вкрилося передранковою непевністю, ми добивали останніх охоронців, чорним попелом сіялися на нас згорілі вітрила, а пан Уніховський майстерно перекидав шаблю з правої руки у ліву. Але і Юсуф-паша, дарма що був кульгавий, фехтував знаменито. Чиста тональність визрівала у небесних просмугах, замурзані невільники гасили пожежу, а хорунжий Уніховський все ще не міг впоратися з Юсуфом-пашею, хоч залишали капітана останні життєві сили, але й Ян Уніховський теж знесилів; ось тоді на палубі невідь-звідки з’явився переможний закривавлений веселий Філька Лук’янов і вдарив щосили мушкетом Юсуфа-пашу по голові; скотилася зоря остання у небі рожевому, мов лезо шаблі. Убивча шабля Яна Уніховського увійшла нарешті всередину капітанового тіла, руйнуючи його теплі нутрощі та перерізаючи сітку життєносних комунікацій — й гарячими стали долоні Юсуфа-паші, котрий притулив їх до свого розпанаханого черева, відчуваючи якісь могутні поштовхи, що дедалі ставали слабшими, аж поки капітан не впав на коліна і не почав дріботіти головою об дошки палуби, наче молився. Схід зарожевів безневинними євангелічними барвами. І тоді з жалібним криком і плачем Оксана впала коло Юсуфа-паші і застогнала:
— Що з тобою, Юсуфе? Навіщо ви його вбили? Юсуф-паша підвів голову, в його очах були смерть і заспокоєння:
— Якби ти знала, як я тебе кохаю… — прошепотів він і впав, тихий і покірний, як скошена трава.
Оксана закричала жахно, впала на капітанові груди, рукою обмацуючи його затверділе обличчя…
Роки пройшли з тієї ночі, довгі роки життя мого висипалися повільно, мов піщинки крізь скляну горлянку піскового годинника, але не забути мені тієї ночі й світанку…
Напіа галера переможно кружляла по морю, й чайки сполохано кигикали над молочно-білими вранішніми хвилями. На верхній палубі зібралося віче, щоб вирішити долю галери: частина повстанців вимагала йти у гирло Дунаю, дехто пропонував спрямувати корабель у район Хаджибея, з тим щоб потім прорватися крізь дикі поля на Україну, інші воліли висадитися на Колхідському чи Болгарському узбережжях, а італійці й греки наполягали на своєму: аби вночі, прослизнувши крізь Босфорську протоку, вийти у Мармурове море й далі — до берегів Італії. Ми з Ярославом не брали участі у тому вічі, бо відали наперед долю галери… Я пригадав усі знані науці джерела щодо цього переможного повстанського корабля, який увійшов у легенду.
Перед дверима трюму поставили вартових — щоб, бува, нікого не спокусила багата здобич Юсуфа-паші: злитки срібла та каптани, підбиті соболем, суконні турецькі мундири з червоними комірами та тонка венеціанська білизна, кинджали, прикрашені діамантами, й кінська коштовна збруя. По обвугленій палубі, встеленій уламками щогл, штуками строкатого турецького єдвабу, тілами вбитих, розірваними ланцюгами, блукала, наче примара, бліда Оксана.
— Пробач, Юсуфе, — шепотіла вона, і погляд її був нерухомий, а хода легка, мов у сновиди. — Я не знала, що так боляче буде.
За п’ять миль від галери мрів ледве помітний, наче смужка диму, берег. Ми перезирнулися з Ярославом.
— Слухай, — сказав він, — треба рушати. Це останній наш шанс. Сподіваюся, ти не збираєшся залишатися назавжди У сімнадцятому столітті?
Я наздогнав нещасну Оксану й торкнув її за хлоп’яче плече.
— Ходімте з нами.
— Куди? — подивилася вона на мене незрячими очима,
— На берег… Підемо до Ярополя. Вам не треба лишатися на галері.
— Облиште, — сказала вона. — Нема в мене тепер нікого. Пізно. Немає мені вороття…
Вона повернулася до мене спиною і пішла на корму,
