дітей, яких щодня матері ховають на міському цвинтарі у тихій тіні лип, неподалік від кинутої цегляної каплиці… Беріть хутко, майстре Д. В. Смаглій, фарби й пензлі, розмалюйте наше революційне місто так, щоб небу гаряче стало, щоб здригнулася гнила інтелігенція, вихована на брехливих канонах мистецтва експлуататорів! Замість салонного, еротичного, здегенерованого мистецтва буржуазних посіпак створимо радісне молоде футуристичне мистецтво революції! 5Сай казяться міщани, дивлячись на наші спіралі, на незбагненну машинерію наших композицій, на шалені кольори й деформовані у революційному екстазі постаті! Товаришу Смаглій, ось вам маузер, ось вам мандат Яропільського ревкому за підписом самого А. В. Микитася, згідно з яким ви призначаєтесь головою Всесвітньої пролетарської академії мистецтв Яропільської республіки (ВПАМЯР), ось продовольча картка на півкіла кінського м’яса. За роботу, товаришу!
Ніколи перед тим і ніколи по тому Яропіль нічого подібного не бачив. Одного ранку місто прокинулося з таким відчуттям, що сон саме зараз почався — багатобарвний і божевільний: Д. В. Смаглій та його не менш футуристично налаштовані помічники збудували своє місто — з фанери, бляхи, гіпсу, паперу, полотна й дощок. Над будинком. Дворянських зборів грізно височіла 35-метрова постать робітника: 10-метровим молотом з пап’є-маше бив квадратовий коваль по фронтону, ніби це було ковадло; над фортецею Потоцького здіймалась вгору височезна вежа Авіації — водогінні труби, сталеві ванти — і на кожному суглобі цієї вежі повільно оберталися численні пропелери, через що над містом стояло гудіння, мов голос усіх моторів України, зібраних докупи, мов гомін далеких майбутніх повітряних боїв; на панно, розгорнутих на майданах Ярополя, наш герой зобразив різні повстанчі події, котрі відбувалися в місті: серед електричних та парових машин, стояв полковник Богун, обійнявшись з А. В. Микитасем, і кудлатий Ейнштейн благословляв їх смолоскипом, виконаним у кубістичній манері; ширяли в небі літальні апарати, стокрилі метелики, й повалені лежали на землі буржуї в циліндрах, а на червоному коні сидів А. В. Микитась, мов Георгій-Змієборець, замість меча двосічного тримаючи в руках кулемет системи “максим”; Григір Гамалія був намальований разом з керівниками III Інтернаціоналу, котрі їхали на заквітчаному, кабріолеті фірми “Мерседес-Бенц”, а за колесо хапався, намагаючись зупинити, Микола Романов — жалюгідна монархічна дворняга, розчавлена ходою історії, А навпроти Микільської церкви революційні художники поставили пам’ятник Коліївщині: дерев’яні постаті гайдамаків, вирізьблені з дуба, справжні коси в руках, бляшані бороди й вуса, гіпсові розфарбовані обличчя — й, порубане, перед ними лежало розп’яття з костьолу; на спеціальних блоках та канатах попідвішувані дзвони, котрі бомкали на вітрі вдень і вночі, згадуючи веселого Ґонту; алебастрові купідони, товсті синки гнобителів і панів, стояли біля цегляного муру з піднятими руками, мов перед розстрілом.
Тоді ж з’явився другий варіант знаменитої картини голови ВПАМЯРу Д. В. Смаглія “Ранок”: вже позбавлений релігійного містицизму, образ цей вражав ясною кристалічною силою: на безмежному, мов сучасні аеродроми, полі у землю вросли, наче ті дерева, якісь людські постаті з обличчями членів Яропільського ревкому; і кожен цей врослий у землю революціонер тримав, мов Атлант, понад собою аероплан, хмару, дитину з щасливими блакитними очима, соняшник і кулемет; а небо, наче рушник, було вкрите червоними і чорними півнями.
Саме тоді, разом з Першим Сумським комуністичним полком, випадково потрапив у Яропіль відомий мексіканський революціонер та художник Хосе Хорхе Пачеко. Обличчя тютюнового кольору, довге волосся жорсткими патлами падало на потилицю, сигара в роті, пронизливі чорнющі очі, важкий кольт на правому боці, солом’яний бриль, сплетений якимось дідом на Київщині, шкірянка та червочі чоботи з бронзовими острогами графа Потоцького. Хосе Хорхе Пачеко остовпів, побачивши Яропіль у празниковому вбранні; з почервонілими од щастя очима бігав мексіканський революціонер по місту, відкриваючи для себе все нові й нові дива: на Волинському майдані колись стояла кінна статуя імператора Олександра III. За наказом Д. В. Смаглія було проведено деякі переміщення. Тепер уже кінь сидів на голові бундючного імператора, а на кінській, спині бродячі акробати поставили збитий з дощок кін та влаштували циркову виставу — стрибали, крутили сальто-мортале та інші свої фокуси-покуси показували яропільським дітлахам. Від видовиська цього Хосе Хорхе Пачеко прийшов у такий екстаз, що витяг кольт та тричі бабахнув у небо, продірявивши білу безневинну хмару над нашим містом. А коли, познайомившися з Д. В. Смаглієм, побачив перші обриси його знаменитої картини, то зовсім зомлів від радості й подиву і кинувся цілувати нашого героя, ледве не обсмаливши тому обличчя своєю брунатною сигарою. Зустріч ця — нікому не відомого городянина нашого Д. В. Смаглія із одним з найвизначніших згодом художників XX століття Хосе Хорхе Пачеко — мала далекосяжні наслідки для світового образотворчого мистецтва, бо пристрасний мексіканець, власне, в Ярополі збагнув, в чому повинно полягати мистецтво Серця, а не Розуму, Бурі, а не Затишку. Згодом, повернувшися до Мексіки, Хосе Хорхе Пачеко заснував школу монументального живопису, прославивши своє ім’я на всіх континентах. Його гігантські фрески, в яких він натхненно поєднував, здавалося б, несумісні речі й видіння, прикрашали хмарочоси й комуністичні клуби, президентські палаци та атомні центри. І ніхто з критиків, які оточували шанобливо сивого Хосе Хорхе Пачеко, котрий з незмінною сигарою в зубах бігав по риштованнях, ніхто з цих розумних, всевідаючих, витончених естетів так і не дотямив, чому свій малярський стиль він назвав
Між тим мало-помалу вщухли шалені вітри над Ярополем, і потроху почали вкриватися ряскою життєві води нашого героя. Давно пожовтів і зотлів мандат, який проголошував Д. В. Смаглія головою ВПАМЯРу. Одного благопристойного ранку приїхала фура яропільського асенізаційного обозу й вусаті дядьки в закаляних брезентових робах звалили на фуру пам’ятник Коліївщині — шукай його тепер! — наче корова язиком злизала… Панно порвалися й виблякли, замість могутньої постаті з молотом залишився дерев’яний каркас у папьє-машевому лахмітті, а вежу Авіації розібрали з огляду на нагальні потреби міськкомунгоспу, якому конче необхідні були водогінні труби діаметром 2 дюйми.
Хвилюватися вам, тов. Д. В. Смаглій, не спати ночами, бо зійшло на вас велике благословіння, ім’я якому кохання. Бігати вам, голово академії мистецтв, до Антонінського парку, в бузкові алеї над Богункою, пломеніти, як останньому гімназистику, чекати свою любов, свою Олесю. Дівчина це серйозна, вчиться грати на рвилі, пройшла вже школу Бейєра, зна напам’ять кілька поезій Надсона — батько її бухгалтером на залізниці, - а фатальні карти пані Гандзі вже ворожать нашому герою неземне кохання, дальню дорогу та казенний дім. Все так і сталося, як приповіла пані Гандзя: неземне кохання закінчилося Яропільським загсом та питтям вишневої наливки, від якої на другий день розламується голова; дальня дорога привела його до столиці, до казенного дому в Києві, де була тисяча вікон й тисяча дверей, до великого художника й теоретика живопису товариша Галактіонова-Хмари. Та поки влаштовував наш герой дрібні сімейні справи, поки клав останні мазки на полотно, поки фотографував свою картину та складав у валізку свої ескізи (років десять на це пішло), знову щось змінилося в повітрі: певна суворість і військова підтягнутість позначили злам років і епох, характерів та доль.
Тов. Галактіонов-Хмара випромінював тепло і затишок, наче тульський самовар. Запросив нашого героя додому, частував чаєм з бубликами і полуничним, схожим на клей варенням. Потім дивився ескізи й фотографії, що тремтячими руками показував йому наш герой. Приклав навіть до лівого ока кулак у вигляді трубочки (у правому оці Галактіонова-Хмари був голубий скляний протез вітчизняного виробництва, хоча справжнє око великого художника і теоретика відзначалося капітальним карим кольором, та на той час, як пояснив Галактіонов-Хмара, було налагоджено виробництво лише голубих протезів). Ще одну дивну особливість мав тов. Галактіонов-Хмара: його кабінет вдома було оплетено срібними линвами, тонким мотузяним павутинням, по якому, мов матрос вітрильника, бігав угору і вниз з м’яким шурхотом великий теоретик. Пояснив остовпілому провінціалові, що то звичка з молодих літ, коли працював еквілібристом у цирку, де й втратив праве каре око. Їхня зустріч, як то кажуть, відбулася в теплій, дружній атмосфері, і вони щиро обмінялися деякими поглядами на сучасне мистецтво. Лише коли прощалися, тисли один одному руки, Галактіонов-Хмара встромив різнобарвний свій погляд у Д. В. Смаглія — наче хтось уколов нашого героя скляною голкою в груди; легку млость почув яропільчанин, ноги ватяні стали, наче з тіла його маленькими струмочками вибігали сила й завзяття, і тоненький комашиний голос проспівав усередині:
Через кілька років, під Полтавою, коли лежав Д. В. Смаглій посічений осколками від німецької міни, повернулося знайоме відчуття: ніби хтось висмоктував з нього залишки молодості, тягнув до землі, у згорілі трави, де мураші оселилися у порожніх, розпечених на сонці дисках “дегтярьова”, і чийсь лагідний голос переконував нашого героя:
— Хе-хе-хе, — тільки й сказав Д. В. Смаглій, полишивши квартиру великого теоретика тов. Галактіонова-Хмари.
Над Кигвом догоряв серпень. Міліціонери в білих тропічних шоломах змахували руками на розі Хрещатика й вулиці Леніна, мовби танцювали індійський ритуальний танок. Д. В. Смаглій таки повеселився в паркому пристанційному ресторані, де штучні пальми пофарбовані зеленою вагонною фарбою. Спочатку йому схотілося жбурнути порожню пляшку в оркестр, та стримався, бо на цимбалах ніби грав Софрон Свавільний — світлий старець. І сльози полилися зі Смаглієвих. очей, коли згадав, що проґавив він сяючий час від місяця квітня до місяця липня, що не знайшов він тихого місця, щоб не вітряно було і не комарно. І вже підвівся, щоб впасти на груди Софрону і, солодко плачучи, покаятись у низькому своєму існуванні, та за стіл сів, невідь-звідки з’явившись, Галактіонов-Хмара, біль і порожнеча в грудях. Веселий був цього разу великий художник і теоретик живопису, волохатий, як джміль. Розсівся, ноги на стіл поклав, вибалушив пронизливо-холодне скляне око на героя нашого, й почувся той манюсіньким мікробчиком перед всевидющим електронним мікроскопом. Сіпнувся Д. В. Смаглій втікти, та відчув, як його скальпелем аналізують.
— Ближче до людини, до єства речей, до матеріальної суті предметів, їх молекулярного стану, — промовило те око. — Що скоріше ти розчинишся у загальному, то краще. Мистецтво починається там, де кінчається егоїзм і самозвеличення. Намалюй хліб, і хай його з’їдять голодні. Намалюй квіти, і ха^ї нюхають їх закохані. Намалюй гармату, і хай вона стріляє. Зламай мур, яким відгороджений ти від людей. Зламай мур своєї гордині.
Великий теоретик виробляв у синьому цигарковому повітрі дива еквілібристики: бігав по пальмах, по стінах та столі, обминаючи засиджені мухами люстри. Оркестр грав аргентінське танго, і темні телятники брязкали на станціях Київ-Пасажирський, Київ-Товарний та Київ-Лук’янівка.
Що було потім — ви все знаєте. Полотно своє, розміром 2,5 м Х 4,5 м по приїзді до Ярополя герой наш зному вкрив шаром білил, мовби спочатку заходився грунтувать. Вчинок цей Олеся привітала і підтримала, бо непокоїли її чудовиська на картині, які хоч їсти не просили, проте й грошових прибутків у найближчому часі теж не звістували. З чистим, рум’яним серцем повернувся Д. В. Смаглій з Києва, на що звернула увагу Олеся з задоволенням. Власне, тоді в його душі прокинулась приспана маврітанська дитина, про що ми вище мовили, коли згадували архітектуру нашого вокзалу. З новими силами, натхненний, взявся наш герой за роботу: безліч всяких корисних замовлень виконав у ті короткі передвоєнні роки Д. В. Смаглій — багато портретів, розбитих на квадратики, написав, багато домів оздобив славновідомими своїми барельєфами, та багацько гарних дошок Пошани оформив, підносячи естетичний рівень яропільчан на вищий щабель.
А після полтавського оточення, коли його, непритомного, витягли на старому дизельному танку БТ-7 якісь запилюжені хлопці, в пілотках набакир, Д. В. Смаглій потрапив у художні майстерні школи стрілецьких командирів, бо ні до чого іншого вже не був здатний. Малював мішені, по яких потім стріляли курсанти. І от така дивизна була помічена за нашим героєм: він малював повільно (спочатку це дуже не сподобалося начальству), малював не примітивні зелені сильветки, як того вимагає бойовий статут піхоти, а й справжні об’ємні постаті солдатів вермахту. Клав
А як повернувся до Ярополя, як поцілував змарнілу Олесю й трьох діточок своїх, кинув фанерну валізку з солдатськими подарунками, фарбами й кольоровими олівцями, та й побіг до сарая. Там, притрушене пилом, заткане павутинням, чекало його цупке забілене полотно, якому небавом судилося стати знаменитою картиною “Хліб”. З того дня весь вільний свій час Д. В.
