Смаглій віддавав своїй картині. Ніхто, правда, не мав вступу до сарая, де у заплямленій гімнастерці, з пензлями у правій і палітрою в лівій руці (навколо великого пальця лишалось тривке червоне кільце од палітри) завзято працював наш герой. Як у дні молодості своєї, скоромного — м’яса й сала — не їв, горілки не пив — щоб твердішою була рука та гострішим погляд. Німецьких фарб тонкотертих, що їх на горбу своєму припер з армії Д. В. Смаглій, звичайно, не вистачило, довелося через спекулянтів діставати в Ленінграді. Йшов на це його невеличкий заробок (знову, як і перед війною, малював вивіски), щз й Олеся, яка працювала в швейній майстерні, майже половину своїх грошей на це покірливо, як і личить справжній дружині, віддавала. Бо надумав Д. В. Смаглій намалювати картину на всесоюзну виставку, щоб Академія художеств побачила, що і в Ярополі є справжні художники, щоб, чого доброго, ще й у Третьяковську галерею, що у Лаврушинському провулку в місті Москві розташована, картина ця потрапила. А мо’, і сам товариш Галактіонов-Хмара помітить цю картину, порадіє з успіхів свого, сказати б, вихованця, чи що. Всяко в цьому житті буває.
Отож, тяжко так працюючи, порався коло своєї картини наш герой рік без сну, аж поки скінчив її, про що сповістив свою родину на сімейному обіді, не схожому, правда, на теперішні наші обіди: їли картоплю товчену, приморожену, солодкаву на смак, ще й трохи тюльки до картоплі — і як не сварився на дітей Д. В. Смаглій, а Васько все одно з’їдав тюльку з головою та хвостом, не лишаючи на тарілці срібних позначок доброго тону.
І от одного дня, на світанні, коли люди ще спали у своїх землянках та напівзруинованих хатинах, коли дітям снилась м’ясна тушонка і згущене молоко з бляшаних банок білими пругкими струмками лилося з неба в їхні розтулені рожеві вуста, в цю годину останнього зимового заледеніння, коли ярілися на сонці скляні віти дерев, а сусіда Д. В. Смаглія Кіндрат Смола вже пиляв дрова обережно, аби не поламати пилку, господи прости, об осколки від снарядів, в цю годину, виніс на подвір’я наш герой свою картину. Власне кажучи, тільки Кіндрат Смола та я можемо підтвердити, що це — картина справжня, про що потім всюди й оповідали, будучи головними свідками цієї таємничої історії. Тепер, коли Кіндрата Смоли нема, тільки я і лишився — єдиний, хто знає про цей випадок не з чиїхось переказів та пересудів.
Д. В. Смаглій прилаштував до підрамника спеціальне держало — він надумав понести картину до багетної майстерні, де б зробили йому золоту, як і бажав він, розкішну раму. Навіть Олесю свою змучену не гукнув, не показав їй картину у всій недовершеній красі — хотів, щоб усе було чин по чину, при рамі й золоті, наче у справжніх академіків живопису, немовби у самого Галактіонова-Хмари.
На білому рушнику з вишитими червоними півнями лежала величезна кругла хлібина — біла-біла, наче сонце ясне, випечена з муки пшеничної, перед війною такий хліб продавали в Ярополі, носили по всьому місту такі хлібини в плетених великих корзинах, в усі двори заглядали жінки-продавщиці, гукали охочих купити цей хліб білий, свіжісінький. Хлібина вразила нас стереоскопічною своєю реальністю — ми навіть запах теплого хліба почули зі Смолою, навіть слина у наші роти набігла; це тепер людей, звиклих до білого хліба та до об’ємних голографічних зображень, нічим не вразиш, — ми ж просто заклякли від подиву, захоплення й бажання… соромно зізнатися в цьому, брати мої годовані, що пребуваєте в достатку й ситості, але закортіло нам з Кіндратом Смолою відламати ту шкоринку підсмажену від хлібини, яка вийшла з-під пензля Д. В. Смаглія, а не з печі яропільського хлібозаводу № 3.
Все що завгодно могли ми, перші поцінувачі картини, уявити, першу-ліпшу чудасію, або ж якийсь батальний образ — форсування, приміром, Бугу чи Вісли, або якогось полководця у золотих еполетах, або картини відбудови народного господарства, зруйнованого окупантом, — та чи мало тем було для живописців у ті роки! Самі помисліте, читачі мої мистецтвознавчі!
Але ж у тій картині нічого, крім хлібини, не було. Нічого, крім абсолютної краси й досконалості хліба, нічого, крім безсмертної ідеї Хліба, — ну нічогісінько!
Взявся Д. В. Смаглій за держало, ми з Кіндратом зголосилися допомогти йому — підняли цю картину і, ковтаючи слину, понесли ранковим Ярополем, обминаючи калюжі та згарища. Притомилися ми трохи, бо хлібина важеленька-таки була — не знаю, яким би робом оце Д. В. Смаглій сам доп’яв її до майстерні, коли б не ми. Притулили ми картину до однієї халупи розбитої, де містилася біржа праці, звідки дівчат та хлопців яропільських вивозили до Німеччини.
Почастував нас Д. В. Смаглій цигарками “Катюша” (я, правда, не курив), затяглися наші мужчини гірким осіннім димом, погомоніли трохи про всякі справи важливі, про атомну бомбу, яка скоро і в нас буде, про сесію Організації Об’єднаних Націй, про шкідливу діяльність ЮНРРА та про інші матерії — і до картини повернулися, щоб нести її далі, у багетну майстерню, як того бажав художник.
Повернулися — і остовпіли. Картини не стало. Зникла наша картина.
Тобто не зникла, ні! — навпаки, була, але це вже була не картина, лише сама дійсність: на землі, встеленій білим рушником з вишиваними на ньому червоними півнями, лежала наша хлібина, жива, справжня, ще гаряча, мов тільки-но з печі, сама завбільшки з добрячий казан для полкової кухні, Бігме! Такого ще в світовому образотворчому мистецтві не було, клянуся вам, читачі мої доброчесні!
Остовпів, зблід наш Д. В. Смаглій, а ми з Кіндратом Смолою кинулися до картини, та тільки поглинула нас тривимірність: торкнулися ми шерехатої, теплої, запашної хлібної шкоринки, провели долонями по м’якому хлібному боку, наче це була жива істота; Кіндрат Смола встиг навіть відламати шматок горбушки та скуштувати — сказав мені потім, що смачнішого хліба не їв у житті своєму! — та Д. В. Смаглій скрикнув не своїм голосом, кинувся до хлібини, обійняв її обома руками, наче хотів врятувати свій твір від нашого голоду. Та не було в цьому світі вже його твору, не існувало, була лише одна величезна пшенична хлібина, скоріше — твір Міністерства харчової промисловості, ніж мистецтва живопису.
Збагнувши це, Д. В. Смаглій побіг мерщій додому, мабуть, Олесі хотів розповісти про диво се дивнеє, а ми подалися за сусідом нашим, щоб, бува, чого не скоїв з собою у нестямі… Що було потім, дізналися ми з оповідки Ярослава Гамалії, котрий небавом прибіг туди, де лежала Смаглієва хлібина: навколо неї вже скупчилися голодні, в дранті, діти, сироти, що поруч знайшли притулок у підвалі колишнього ремісничого вчилища, — й діти ті худющі відламували шматки хлібини, та їли, їли похапцем, поки не відняли в них той білий пшеничний хліб небачений, про який вони мріяти навіть не могли, бо не знали, що такий може існувати; Ярослав теж з’їв з півкіла того хліба гарячого, й коли до твору свого повернувся Д. В. Смаглій — вже з Олесею та дітьми — від нього нічого не лишилося, лише крихти, на які злетілися всі горобці міста Ярополя, та втоптаний у мокрий сніг рушник з червоними півнями…
Отут можна було б і скінчити дивну історію картини Д. В. Смаглія “Хліб”. Щоправда, сам художник, охоплений горем втрати, ніяк не хотів примиритися з загибеллю картини; навпаки, разом з бідною своєю Олесею приніс якось важку золоту раму, поставив перед тим місцем, де стояла колись картина, сподіваючись, що все повернеться на круги своя. Та дарма. Вже нічого не змінилося в об’ємному цьому світі, й більше художник не побачив своєї хлібини ніколи. Довелося тягти раму назад, у багетну майстерню.
Після цього Д. В. Смаглій вже не пробував писати тематичні картини, боячись різних несподіваних ускладнень. Приїздили до нього з різних усюд, просили, Отар Іванович Гелбахіані давав великі гроші, благав намалювати корову мічурінську голландсько-костромської породи для свого радгоспу — спритний був дядько, думав сусідів своїх обскакати по надоях, та Д. В. Смаглій був невблаганний. Навіть жінці одній відмовив, яка руки йому цілувала, просила намалювати портрет доньки скоєї, що загинула в шахті під час обвалу, — але і тут Д. В. Смаглій тільки похитав головою і на фото дівчини дивитися не схотів. Бо зрозумів він, що вже не бути йому великим художником, не виставляти йому свої картини у найліпших виставочних залах, через те що не знає він якоїсь найголовнішої таємниці, без якої в мистецтві й кроку не руш. Тому Д. В. Смаглій повністю сконцентрував свої зусилля на виготовленні скульптурних прикрас та оформленні різних народних свят — ярмарків, Днів урожаю і т. д. Замовленнями завжди художник наш забезпечений, завдяки дбайливому піклуванню дирекції Яропільського відділення Художнього фонду.
Кількома десятиліттями пізніше історією з хлібом зацікавилися вчені з Інституту енергетичних та фізичних перетворень, зокрема Сидір Миколайович Холодний — син відомого нам анатома, професора Миколи Сидоровича Холодного. Почалися розшуки тих дітей, що колись скуштували хліба Д. В. Смаглія, пішли дослідження, розпитування, психологічні та інші тести. І виявилося, що всі, хто їв той дивний хліб, — люди на той час дорослі, навіть старі, все* життя відзначалися винятково розвиненою фантазією, вразливістю. Визнаю наостанці, читачі мої доброчесні, - як перед лицем совісті святої, - що і я таки скуштував того Смаглієвого хліба, про що ніколи нікому не мовив. Не втримався, голодний був… За вчинок цей антихудожній уклінно прошу мені вибачити, враховуючи літа мої похилі. Щоправда, як бачите, ніяких наслідків фантазійних хліб цей у мені не полишив: навпаки, лише посилив наукову доскіпливість та раціоналістично-документальний спосіб викладання відомих мені фактів.
© ВІТЧИЗНА. - 1968. - № 7.
© ЩЕРБАК Ю. М. Світлі танці минулого. — К.: Радянський письменник, 1983.
© ЩЕРБАК Ю. М. Хроніка міста Ярополя: Повість. — К.: Дніпро, 1986. - 144 с. (“Романи й повісті”, № 4).
1
КНС —
2
3
Парм —
4
5
