тягли нас нагору. У них були дикі, змучені обличчя. Тепер тільки роздивився я, що нападники вбрані в подерті шаровари, шкіряні розхристані жилетки, за поясами їхніми помітив я пістолі з довгими, оздобленими сріблом кольбами, а при боці їм висіли криві шаблі. Цей огидний маскарад обурив мене: ясно, що трапили ми до рук якоїсь зграї хуліганів-містифікаторів, так званих “бичів”, які отаборились на відлюдному березі, тероризуючи туристів — вже кілька разів про таких волоцюг писали газети, і навіть наш великий публіцист С. О. Набатов запропонував з метою збереження повного порядку в місцях масового відпочинку трудящих видавати в районних відділеннях міліції спеціальний дозвіл на право перебування на Чорноморському узбережжі; на його думку, такий захід рішуче зменшив би кількість хуліганів у цих ряснодарних краях; та його пропозиція, на диво, не знайшла значного відгуку з-посеред широких верств населення.
Тим часом ми піднялися на плато. Розбишаки потягли нас до коней, і я подумав, що це надто вже дорогий маскарад.
Нападники кинули нас до коней, приторочивши до сідел ременями, і наш загін дуже швидко — заледве через кілька хвилин — рушив з місця. Десь далеко позаду лишилися той ярок і ті дерева, під якими, непомітний звідси, погойдувався наш дирижабль, ніби мильна кулька, ілюзія, марево недавньої нашої свободи, далекий і нереальний символ сучасності, бо нас оточувала нова жорстока реальність, примітивна і безжальна, мов посвист нагая.
Отаким пекельним робом почався той шлях неочікувано-кайданний, що привів нас з небожем моїм Ярославом на ринок невільників у Кафу, де спродали нас ординці за сто золотих на найкращу галеру Оттоманської імперії, котра перебувала під орудою грізного Юсуфа-паші.
Галера погойдувалася за кілька сотень метрів од берега. Це був прекрасний двопалубний корабель завдовжки 60 футів, визолочений та прикрашений гарним дерев’яним різьбленням. Спереду ебеновий Атлант із золотою бородою підтримував бушприт і дві мідяні котви обабіч кидали жаркі блищики на тіло Атланта; грецький герой, який став рабом звитяжної Оттоманської імперії! Що й казати — цей символ був витриманий у найкращому стилі тої держави, потужність якої відчували на собі сусідні народи.
Назавше запам’яталися мені ринок невільників і той його особливий сморід: здається, наче знаходишся у великому взуттєвому магазині, де шкіри пахнуть гостро і в повітрі висить жовтий підошвений дух. У смердючій куряві, над якою лунав суцільний крик, алалакання, рев верблюдів, у азійській тисняві ніколи не забути мені зойків українських дівчат-бранок, яких назавжди розлучали з батьками; у цій юдолі скорботи й безчестя домовились ми з Ярославом нікому не казати, хто ми є насправді, аби не накликати на наші голови більшого лиха, якщо ж питатимуть — відповідати, що яропільські купці, схоплені ординцями на диких полях. Але ніхто, зрештою, нами не цікавився, не вимагав від нас анкет: тільки подивилися на наші м’язи та зуби, вдарили по руках, швидко сторгувалися, й повели на галеру, до коваля, який закував нас у ланцюги.
Нас з Ярославом прикували до останньої лави на долішньому чердаці для невільників-веслярів; випадковим збігом обставин опинилися ми ближче за всіх до корми, де розташовані були приміщення турецької варти та каюта самого капітана Юсуфа-паші. Ми завше звернені були обличчям до дверей його каюти. По палубі походжав наглядач Гусейн, кривоокий і злий, як собака; він бив нас за найменшу провину. А було нас двісті сорок людей, поневолених з різних земель — українських, польських, волоських, московських, грецьких та італійських. Але найбільше було серед нас козаків-ясирників з України — по десять, по п’ятнадцять років відсиділи вони коло весел, й розплескані долоні їхні стали схожими на незграбні мозолясті коржі, налляті залізом і ненавистю.
За кілька днів вийшла наша галера у чисте море, наладнована багатющими скарбами та військовими обладунками. Повільно віддалявся од нас Кримський берег. Скеляста лінія суходолу пішла під воду, зникла у хвилях, і вже замість берегів вишикувалось на обрії невагоме сніжне пасмо хмар, а галера, полишаючи на воді різне сміття, недогризки яблук та оранжеві лушпайки апельсинів, лягла на курс, і чорні Атлантові груди вкрилися цівками холодної морської води. Два дні ми з Ярославом і ще з кількома новачками слабували на морську хворість, заблювавши геть усю капітанську палубу, за що скарані були кривооким Гусейном. Та старий козак Іван Нечитайло зварив нам терпкого турецького зілля й вилікував од сеї недуги.
На третій день подорожі перед нашими очима з’явився сам грізний Юсуф-паша. Рудобородий, з голубими очима (шкіра у нього, народженого від матері-грекині, була шляхетного білого кольору), капітан вистрибом прокульгав повз нас у чорному, гаптованому золотом камзолі. Він посувався нечутно, мов тінь, а поруч з ним, як тихий вітер, йшла дівчина-невільниця, про яку ми вже наслухались пліток на галері — йшла у плахтяній спідниці й червоних чобітках, стегна у неї були вузькі і довгі, як у найкращих сучасних манекенщиць, і волосся чорне, й видовжена прекрасна шия, й прямі плечі підлітка. Ми тільки перезирнулися з Ярославом, але страшний удар Гусейнового канчука пройшовся по наших спинах, і тоді я у нестямі простогнав крізь зуби: “Плюгавий
Він сидів на розкішному турецькому килимі ніжних пастельних тонів; такі килими — вже вибляклі й заяложені — зустрічав я хіба що у залах краківського Вавелю, там, де зберігаються трофеї Хотинської битви. На цих килимах уже добре потовклася лінива нечеса — пані Історія, і ранкова свіжість оттоманських килимів та оттоманських перемог перетворилася на почухрану ганчірку. Юсуф-паша був у бухарському халаті — червоні, зелені й золоті смуги творили, як сказав би Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду, суцільний драматичний акорд — мажорний у своїй відвертій героїчній патетиці. А на плечі Юсуфа-паші спочивала чарівна голівка його невільниці. Здавалось, її темний погляд блукав у смутних метафізичних сферах, безмежно далеких од нашої галери. Мене вразила кількість книжок у каюті капітана: це велике приміщення радше нагадувало кабінет філософа, аніж каюту командира військового корабля.
Не перериваючи своєї роботи, Юсуф-паша поглянув на мене.
— Я покликав тебе сюди, полоненику, — сказав він вишуканою арабською мовою, — щоб вислухати твою чесну думку про мої вірші. Бачу я, що ти людина освічена, і сподіваюсь тому, що ти повідаєш нарешті мені правду, бо цей негідник Джіроламо не знає меж, вихваляючи першу-ліпшу дурницю, написану мною. Одного разу, щоби перевірити його (а треба тобі сказати, він знає арабську мову, якою переважно я складаю свої елегії), я прочитав йому список військового знаряддя, яке є на галері. І що ти думаєш? Цей християнський собака закричав: “Мій володарю, це божественні вірші! Нічого подібного не було в світовій поезії! О незрівнянний Юсуф-паша! У метриці він вищий за аль-Халіла, у літературній критиці кращий за аль-Іскафі, в читанні корану вправніший за Ібн-Муджахіда, в логіці перевершив самого Арістотеля, в мистецтві блискавичного дотепу залишив позаду великого Абу-л-Айна!” Довелося відшмагати його батогами, аби вигнати з його поганого тіла брехню. Між тим почуваю я велику потребу у справедливій критиці, яка дослідила б тенденції розвитку мого літературного хисту, вказавши істинний напрямок неспокійному чорному коневі моєї поезії. Тому слухай уважно все, що я тобі прочитаю, невірний, і скажи щиро свою гадку про ці вірші.
Дівчина сиділа нерухомо, не знімаючи своєї голівки з його плеча. Юсуф-паша примружив очі, пригладив долонею руду бороду й почав:
Він замовк і питально подивився на мене.
— Капітане, — сказав я, — ваш непересічний поетичний хист не викликає у мене щонайменшого сумніву. Вишукана форма у поєднанні з багатим внутрішнім змістом, глибоко орієнтальний грунт вашого світосприймання і водночас нехтування мертвою арабською традицією, яка стала гальмом для розвитку поезії, - узявши все це під увагу, маю я змогу дуже високо оцінити ваш версифікаційний внесок у річище сучасної поезії… тобто поезії сімнадцятого століття. Вперше з такою силою в цих віршах зазвучала тема незамкненого простору, тема відносності часу й одвічних людських почуттів…
Я зробив довгу паузу.
— Кажи далі, - схвильовано мовив він, — кажи все, чужинцю, я слухаю…
— Але чи не здається вам, капітане, абсурдною та ситуація, за якої ви, тонка і, безумовно, обдарована людина, мусите брати участь у найогиднішому злочині перед людством — у поневоленні людини людиною? Як може поєднуватися у вашому серці — серці поета — жорстокість до невільників і любов до птахів? Чи не здається вам, що в цьому є щось трагічне й протиприродне?
— Дуже дивна твоя мова, чужинцю, — м’яко сказав Юсуф-паша, звертаючись до мене, як до нерозумної дитини. — > З того, що ти сказав, бачу я — ти не розумієш, що таке мистецтво і що таке поезія як його найідеальніший вияв. Життя і поезія — це непорівнювані речі, такі, як земля й небо. У землі свої закони, у неба — свої. Нам можуть ці закони не подобатись, але вони існують, вічні й незрушні, бо таким створив аллах небо і такою землю. Вища правда і доблесть мистецтва полягають у тому, щоб створювати свої небесні світи, які не мали б нічого спільного з цією проклятою реальністю, що оточує нас, в якій однаково важко жити і тобі, й мені.
Він легко і зневажливо ворухнув рукою.
- І подумай, чужинцю, як звеличує людину та прекрасна мить божественного натхнення, коли боягуз починає писати вірші про мужність, негідник і зрадник — про чесність, раб — про свободу, а дурень — про мудрість і обачність. Ти ж намагаєшся поєднати справи земні і справи небесні. З якої землі ти єси, хто навчив тебе такого погляду на поезію?
— Яз української землі прийшов, з міста Ярополя, — сказав я, — а навчила мене саме так розуміти світ вся історія мого народу.
Цієї ж миті погляд дівчини обпалив мене — здається, вперше вона глянула на мене сполоханими очима, довго і чорно зорила вона, немов хотіла щось сказати, та стрималася.
— Що ж, — сказав Юсуф-паша, і якась тінь перебігла по його обличчю, а в тоні його я вловив невдоволення, — йди працюй, невірний, тільки праця допоможе тобі позбутися твоїх помилкових поглядів.
Вже смеркало, коли Джіроламо примкнув мій ланцюг. Разом з товаришами — нас було п’ятеро на цій лаві — навалився я на величезне, відшліфоване долонями весло. Швидко сорочка моя змокріла, а тіло налилося втомою. Поруч гнув спину Ярослав, за ним насупився Іван Нечитайло, та кректав, попльовуючи на долоні, московський стрілець Філька Лук’янов — веселий русявий хлопець, порубаний татарськими шаблями під Білим городом; а далі сидів шляхтич Ян Уніховський, хорунжий війська польського, котрий двадцять два роки тому, в часі Хотинської битви, потрапив у полон до Джанибек-Гірея; а що пан Уніховський був людиною бідною і нікого не мав з рідні у Брацлавському воєводстві, звідки сам походив, то про викуп не важився й мріяти, покладаючись лише на ласку бога, перемовинами з яким і присвячував увесь вільний свій час. Я швидко охляв, у роті почув гіркоту і сухість, і лише кінчиком язика злизував з губ