Хроніки міста Ярополя

душовій кабіні, виник дзюркотливий звук теплих струмків, котрий ніс у собі призвістки пестощів і спокою. Із здивуванням Ярослав зауважив, що перед ним схилився Вячек і розмотує бинти з його рук; Гамалієві кулаки, поступово втрачаючи цупкий свій каркас, м’якшали, він з насолодою ворухнув занімілими червоними пальцями й автоматично скинув з ніг боксерки, припорошені білим шаром каніфолі. Вячек мовчки скручував бинти. У роздягальню зазирнув лікар, запитально кивнув на Ярослава, але Вячек заперечливо помахав головою, і двері зачинилися. Ярослав, роздягнувшись остаточно, пройшов повз тренера, ледве не зачепивши того своїм кістлявим плечем, за котрим звик ховати голову від свінгів, і розчинився у парній хмарі, яка пахла лавандовим милом. Він стояв під душем довго — йому здалося, що години зо дві чи більше, і тільки Вячек знав, що тривала ця процедура не більше дванадцяти хвилин. Але Вячек не здивувався б, коли б йому сказали, що його учень постарів за ці хвилини на кілька років, бо він знав, що таке нокаут і як повільно після цього повзе час: час без думок і спогадів, просто Час, абстрактний і незрозумілий у всій своїй оголеній нелюдській чистоті.

Вони нарешті вибралися, не кажучи один одному ні слова, з лабіринтів “Шпортгалле”. Біля службового входу на них чекали кілька репортерів, які мовчки відклацали серію знімків для сьогоднішніх вечірніх газет; Ярослав і Вячек пішли до паркінга, де лишили свій “фольксваген”. Ярослав спочатку був сів за кермо, але Вячек одсунув його і сам вмостився на місці водія, одразу повернувши ключ запалювання. Мотор відповів тихим гудінням ззаду, і цей звук був так само заспокійливим, як плюскіт води у душі. Ярославові до болю в пальцях схотілося взяти кермо, але він не наважився нічого сказати Вячеку, а той вже поволі відпускав ліву ногу з педалі зчеплення. Горбатий “Фольксваген-1300” легко рушив з місця.

— Ти знову зробив це? — спитав Вячек.

— Так, — сказав Ярослав.

Вячек пам’ятав це місто з 1914 року, коли він, мобілізований жовнір армії Франца-Йосифа, потрапив сюди на формування. О, ці віденські духові оркестри! Марші плавали у вересневому повітрі, мов медузи, — веселі й безтурботні марші опереткової імперії, яка ще не знала справжньої війни; сиві урядовці в котелках прикладали хусточки до очей, зрошуючи їх патріотичними слізьми, а чорно-білі черниці напували вояків на вокзалі кавою. Їхня дивізія приймала останнє причастя, перш ніж сісти у м’які вагони, трохи схожі на графські карети — зі ступійками, що тягнуться впродовж усього вагона та безліччю дверей, які завше плутаєш, коли поспіхом шукаєш своє купе. Нічого, вусаті фельдфебелі вкажуть тобі твоє місце, солдате Вячеславе Дворжаку. Але скоро вусаті фельдфебелі почали поважати (а на їхній псячій мові це значить — боятися) цього сухорлявого дрібного солдатика, який завжди був останнім у ротних шеренгах: у нього був найсильніший удар правої в усій Моравії, звідки він походив, і найвитриваліше в усій дивізії серце, бо тільки він зміг витягти під час відступу в Галичині на своїх плечах оту наволоч — судетського ковбасника Кабачека. Але тоді Дворжак, звичайно, не знав, що йому доведеться у 1941 році зустрітися в Ярополі з сином того Кабачека, який лежав, мов прирізана свиня на його спині, хрипко дихаючи, а Дворжак брів по коліна в болоті, угноєному прусською кавалерією. Коли нарешті Дворжак скинув Кабачека зі спини у польовому лазареті, на його шинелі, іззаду, лишилася велика червона пляма, як на стелі, що протікає у сильний дощ. І на френчі була трохи менша пляма, й на спідній сорочці маленька. Господи, хіба міг думати солдат Дворжак, що зустрінеться із сином того поганця, і де? В якомусь безвісному Ярополі, котрий виплив у свідомості Дворжака вже після поранення під Перемишлем: чорні чужі поля, розлога країна, спустошена осінню, купецько-міщанське містечко, старий вокзал із баштами, критими зеленою риб’ячою лускою, городовий у малиновому кашкеті грізно тягає по перону шаблю, й гімназисти, роззявивши роти, дивляться, як з телятників червонохресні сестри виводять поранених австріяків.

— Ти ніколи не будеш чемпіоном, — сказав Вячек.

— Так, — погодився Ярослав.

Вони мчали по шосе на Братіславу, бо, власне, лишатися у Відні не було чого, і тепер За кермом сидів Ярослав.

З чого це все почалося? Був такий же вечір, і так само блищало шосе, коли він повертався в своєму “фольксвагені” з Кракова в Катовіце, тільки Вячека не було поруч, бо Вячек тоді, хворий, зостався в Ярополі, і на тій першості Європи його не було. Вячек ніколи б не дозволив Ярославові зробити цього. Першість Європи розігрували в Катовіце: бетонні будови, в сірі поверхні яких віспою в’ївся чорний вугільний пил, велелюддя на вулиці 3-го Травня, трамваї повільно повзуть крізь натовп, обвішані пасажирами, ніби морські катери черепашками; Ярослав знічено блукав містом — у скляних вітринах і вітринках множилося його віддзеркалення, розсипалося на частини, гублячись серед золотих та чорних написів, серед манекенних алебастрових усмішок та зелених дешевих плащів. Ярослав зайшов до універмагу “Зеніт”, але там почув себе ще гірше. Надто самотнім він був на цьому тривіальному святі комерції, серед чужого гамору, чужих людей, чужих грошей, і тому обмежився першим поверхом, де купив собі за 100 злотих невідомо задля чого синій фломастер — олівець із фетровим ґнотом, що лишав на папері м’яку яскраво-синю лінію. Ярослав мав два вільних дні — він легко вийшов у фінал, і те, що він стане чемпіоном Європи, ні в кого теж не викликало сумніву: якраз перед цією першістю він нокаутував Флойда Джексона, а бій з Майснером довелося припинити в першому ж раунді у зв’язку з повною перевагою Гамалії. Він вийшов з універмагу і, повернувши праворуч, попрямував до готелю “Катовіци”, біля якого стояв його “фольксваген”. Порившись у блокноті, віднайшов адресу старого батькового приятеля — доктора Мойзеса, котрий жчв у Кракові.

— Я тобі цього ніколи не пробачу, — сказав Вячек.

— Я розумію, — сказав Ярослав.

Дворжак пам’ятав цього хлопця з першого дня, як тільки він прийшов до них у боксерський зал багато років тому, 3 педагогічних міркувань Вячек вирішив показати новачку, що таке бокс, чим він відрізняється од звичайної вуличної бійки, й звелів одному з хлопців, який займався боксом два роки, вийти на ринг. Ярослав, трохи сутулий підліток, виліз на ринг і перше, що зробив, помацав рукавичками канати — чи добре натягнуті? його завжди цікавили оті канати — з чого вони? Його партнер приготувався до бою. Вони, як справжні бійці, навіть торкнулися один одного рукавичками, і Вячек калатнув маленьким молоточком по мідній гільзі з-під зенітного снаряда. Бом! Перший раунд. Новачок стояв відкритий, ледве зігнувши руки в ліктях — власне, це була майже стійка крауч, але не для такого шмаркача ця стійка. Вихованець Дворжака працював у лівобічній стійці; він розпочав атаку за всіма канонами боксерського мистецтва: два легких, відволікаючих удари лівою в голову й один правою по корпусу, з ухилом ліворуч. Але стращний зустрічний удар в голову повалив хлопця на підлогу, а Ярослав, і сам нічого не тямлячи, нахилився над ним розгублено; хлопець встав і пішов плюватися кров’ю у спеціальну білу миску з водою. Там уже плавали чиїсь червоні плювки. Тоді у Ярослава ще не було спеціальних еластичних бинтів, і він бинтував п’ястуки зеленими дівчачими стрічками, Після цього Дворжак, якого хлопці звали просто Вячеком, подарував Ярославові справжні бинти й дав додому пару старих чорних рукавичок, з яких вилізало кінське волосся. Новачка одразу прозвали Щасливчиком, бо йому не доводилося бігати до білої миски, в яку завжди наллято було воду.

— Я не міг інакше, — сказав Ярослав. — Просто не міг.

Дворжак нічого на це не відповів.

Був такий самий вечір, таке ж шосе, на якому можна їхати зі швидкістю 90 кілометрів на годину, і він повертався з Кракова в Катовіце. Доктор Мойзес не хотів його відпускати на ніч, але Ярослав мусив будь-що повернутися до свого готелю, бо старший тренер збірної, напевно, сказився б від люті, коли б не побачив його в номері. Він увімкнув приймача. Такі самотні вечори на шосе інколи дарували йому недовгі хвилини щастя — повного й абсолютного, коли не треба було нікого бити, навмисно розпалюючи в собі ненависть до суперника, коли не треба було ні з ким пліткувати, ні сміятися з чиїхось дурних анекдотів, чи брехати комусь, що він любить бокс нібито за те, що це спорт сильних і мужніх людей, чи слухати улесливі слова, що він — майбутній Джо Луїс, та всякі інші дурниці. Він спокійно вмикав дальнє і ближнє світло: день вже сконав у небесах над цими шопенівськими пейзажами — над капличками і костьолами з червоної цегли, над провінційними містечками, де холодні неони ПКО (польські каси ощадні) тільки підкреслюють пустку на вулицях, бо люди вже пішли спати — дуже рано вони стають до роботи. Його “фольксваген” мчав повз переліски — самотні ялинки на піщаних грунтах народжували згадку про посполиті рушення та нескінченні поділи цих земель. Десь у нічних пластах землі та неба блимали вогники далеких селянських осель; грав джаз, а потім хтось когось вітав з днем народження, укохану мамусю вітали укохані доні Гражина, Аліція, Малгося; потім оркестр заграв стару як світ мелодію Дюка Еллінгтона “Караван” — сумний голос срібної труби прилетів крізь цю ніч, сів на антену. Це була навіть не труба, а птах, що вскочив усередину “фольксвагена” і тепер бився об вітрову шибку, не міг видостатись із теплого цього затишку. Дрібна мжичка полакувала шосе, засіяла вітрову шибку краплинами, і шосе виблискувало червоним і білим склом. Ярослав применшив швидкість до 70 кілометрів; панів Марію та Юзефа Ковальських вітали в день їхнього золотого весілля діти та онуки, бажаючи здоров’я, щастя та багато-багато років спокійного життя.

І раптом Ярослав побачив те. Він різко загальмував, і його “фольксваген”, проїхавши по слизькому асфальтобетону метрів з десять, зупинився.

— Ти ганчірка, жалюгідна ганчірка, — сказав Вячек. — Ти програв найбільшу ставку в своєму житті. Це був твій останній шанс.

— Я знаю, — сказав Ярослав.

Але ж він найкращий боксер світу, подумав з відчаєм Дворжак. Він мусив стати ним, стиснув кулаки старий тренер. Дворжак це точно знав: це була не лише істина одкровення, істина, що виходила поза межі пізнавальних можливостей розуму, це була істина, котру старий Вячек брався довести за допомогою не тільки складних логічних умовиводів, а й конкретної практики чемпіонатів Європи та світу. Старий Дворжак, мов Тома Аквінський, побудував складну софістичну систему натхненних доказів неперевершеності Ярослава Гамалії у світовому боксі, але ця система розсипалася на порох під важкими ударами Майснера, дуже пересічного боксера — з тих, що звуться self-made man — тобто людина, яка сама себе робить. Це був боксер з-під знака Поту, а не Покликання Долі, з-під прапора Міцної Щелепи, а не Блискучої Комбінації. Старий подумав, що нічого тепер його не зв’язує з Ярополем: його дружина пішла до Чорного Яру, бо так наказував голос крові обер-лейтенанта Кабачека, його діти розвіялися по світу, а тепер і цей хлопець — його найбільша, остання, а тому найміцніша любов — зрадив його. Вячек зіщулився на сидінні — він став ще меншим, сивий, зморшкуватий чоловік. Їхній “фольксваген” перетинав Чехословаччину, і важко було на серці тренера — його переслідували зусібіч ці гори, мов темні сни дитинства, мов голос його матінки, яка на свята готувала смачні кнедлі на парі — пухкі, солодкі, притрушені зверху корицею, а всередині лежала велика гаряча слива.

— Я їду з Ярополя, — сказав Дворжак. — Там мені нема чого робити. Я хочу, щоб мене поховали тут.

Ярослав промовчав.

Так, усе почалося тоді, коли скрегіт гальм на шосе десь за Старим Бєрунем нагло перерізав ті короткі тихі хвилини щастя, наче їх зовсім не було: впоперек дороги стояло вантажне авто “стар” — порожнє, хоч двигун працював, а коло нього юріла мала “сиренка” — розбите вщент малолітражне авто з капотом, зім’ятим, мов папірець. Ліве колесо “сиренки” відкотилося на кілька метрів і лежало тепер на самому краю узбіччя. Шосе було встелене друзками скла. Ярослав підбіг до “сиренки” й витяг з машини непритомну дівчину. А нікого більше й не було на цьому шосе — шофер “стара” десь або втік, або, поранений, кудись поповз. Тільки мовчання, потріскування вогню, який забарвив шосе у теплі червоні кольори, та сипучий гомін дощу. Ярослав втягнув дівчину у “фольксваген”, поклав її на задньому сидінні й рушив з місця, обережно об’їхавши вантажне авто, щоб самому не впасти в кювет. У лікарні він вперше роздивився цю” дівчину — вона навіть не стогнала, коли її швидко роздягали, краючи ножицями обгорілий її одяг. Хлопчаче коротке волосся, ніжна шия, ледве розтулені сухі уста. Вона була струнка й легка, мов квітка. Дівчину забрали до операційної. Ярослав уже хотів їхати, але вийшов заклопотаний хірург і сказав, що негайно потрібна кров, бо стан дівчини погіршав, шок, опіки й кровотеча, і запитально подивився на Ярослава. Я не знаю, розгублено сказав Ярослав, холонучи від самої думки про це… якщо треба… може, візьмете в мене? Хірург наче чекав на таку відповідь — зрадів і сказав, що зараз же перевірить, яка група крові у пана з України. Тепер одна тільки благальна думка мучила Ярослава, аби так вийшло, щоб у нього кров виявилася не тієї групи, що потрібна дівчині. Зрештою, він зробив усе, що міг, а все інше — справа чистого випадку. Совість його буде чиста, ну, а кров — тут, як кажуть поляки, трудно… Але хірург, задоволений, оголосив, що пан належить до категорії універсальних донорів, а його кров — до найліпшої, нульової групи, яку можна переливати всім людям, і якщо пан ласкаво згодний, то… Все, подумав Ярослав. Наче приречений на страту, він пішов у кімнату, де все біле, стерильне, запах йоду та ще якоїсь капості, а лікарі в жовтих жуваних халатах.

— Не можна бути Ісусом Христом і водночас займатися боксом, — сказав Вячек. — Ти хочеш поєднати ці дві зовсім не сумісні професії. Я думав, ти сильний, а ти…

— А що б ти зробив на моєму місці? — не витримав Ярослав, відпускаючи навіть кермо “фольксвагена”. — Скажи!

Звичайно, подумав Дворжак. Не можна вигравати першість Європи, коли в тебе висмоктали дві чи три склянки крові. Вячек тоді не поїхав у Катовіце, і в цьому було найбільше нещастя, бо, якби він там був, ніколи цього б не сталося. Але Вячек захварів на запалення легень, лікарі категорично заборонили йому вставати з ліжка, і Ярослав поїхав сам: у цьому було головне нещастя, бо потім справді із цього залізного кола подій годі було вибратися хлопцеві. Вячек дивився фінальний бій у Катовіце по телевізору — він не впізнавав Ярослава: вже в першому раунді Яцек Міхта кількома сильними ударами вивів Ярослава з рівноваги, збив йому дихання, змусив вдатися до клінчу, навмисного захвату, коли ти вішаєшся на шию суперника, затягуючи час, поки рефері не крикне: брек! Ніхто в Ярополі з такою ясністю і очевидністю не розумів, що назріває катастрофа, але старому Дворжаку стало погано, вій прийняв валідол і вимкнув телевізор. Бій був програний вже в першому раунді.

— Але навіщо ти зараз це зробив? — спитав Дворжак. — Ти ж давав мені слово…

— Знаєш що, — сказав Ярослав, зупиняючи “фольксваген”, - мені набридли твої молитви. Сідай за кермо, а я посплю. Дай мені поспати.