Хроніки міста Ярополя

Тоді ми спустили на воду маленьку шлюпку і, ніким не помічені, відштовхнулися веслом від галери. Вона почала швидко віддалятися од нас, наче якась потужна течія часу забирала корабель з нашої свідомості. Так виникають легенди, подумав я, спостерігаючи, як щезає на обрії галера невільників, що перемогли своїх катів…

За якусь годину ми були на березі. Дивно знайомими здалися нам ці порожні береги, піщані зсуви, вибілене каміння… Якесь хвильне передчуття охопило нас, ми кинулися щодуху, вминаючи мокрий пісок, туди, де стирчали над узвишшям верхівки акацій. Яке щастя! Ми побачили сріблястий балон нашого дирижабля, який легко танцював на морському вітерці. Вскочили в гондолу дирижабля і негайно стартували, навіть не перепочивши після виснажливої ночі й вранішніх наших пригод. Загули потужні мотори, і я спрямував дирижабль у той квадрат Чорного моря, де, за моїми підрахунками, повинна була знаходитись галера. Та дарма… Від неї й сліду не лишилося на безрушній поверхні моря. Запрацював на коротких хвилях радіоприймач. Передавали важливе повідомлення:

“Сьогодні, о п’ятій годині ранку за Грінвічським часом, — сказав збуджено диктор, — професор Інституту енергетичних та фізичних перетворень Сидір Миколайович Холодний випробував новий генератор, який дає ефект зміщення часу на основі його конденсації. Професор Холодний провів цей експеримент, виходячи зі своєї теорії, згідно з якою час — це вічна й матеріальна категорія, яка не знищується, й тому може в будь-яку хвилину відтворюватись за допомогою спеціального генератора. Більшість видатних вчених у галузі вивчення часу піддають сумніву ідеї професора Холодного. Результати сьогоднішнього експерименту ще не відомі. Наукові експерти Організації Об’єднаних Націй вивчають всі моральні та юридичні аспекти, пов’язані з такого роду, експериментами”.

Ярослав подивився на мене й закурив.

Сонце вже проминуло добру частину свого денного шляху. Під нами повільно сунув білий океанський лайнер — ніби лінійкою прокреслений був його шлях у засіяному сонячними блищиками морі. Ми заклали програму нашого дальшого польоту в електронний мозок і пішли з Ярославом відмивати всю кіптяву і бруд останньої ночі.

Потім понадягали боксерські халати й лягли на пухнасті карпатські ліжники, мовчки втупивши погляди у прозору пластикову стелю, по якій бігали світляні хвилі.

— Що з ними сталося? — спитав Ярослав.

— Цій галері присвячено кілька монографій. Я дам тобі почитати.

— А що з Оксаною?

- Її вбили родичі Юсуфа-паші.

— Нічого не можна вдіяти, щоб її врятувати? — ворухнувся після довгого мовчання Ярослав. — Може, зв’яжемось з Холодним і попросимо повторити?..

— Ні, - похитав я головою. — Не втручайся в історію. Не раджу. Не переробляй її на свій смак. Нічого доброго з цього не вийде. Знаєш, можливо, саме на цій галері вперше зародилася ідея повстання на морі. Це ж перша непереможена територія революції. Погодься, безсмертна ідея. Мені здається, що без цієї галери не було б броненосця “Потемкин” чи крейсера “Очаков”…

— Ти бачив, яке було в неї обличчя, коли вона стояла над цим клятим Юсуфом? — не вгамовувався Ярослав.

— Послухай мене, старого, — сказав я, підводячись, щоб зготувати каву. — Шляхи історії ще можна збагнути… Але жіночу душу…

Я махнув рукою.

Наш дирижабль продовжував свій вільний лет над морем, в якому назавжди загубилися шляхи повсталої галери.

Сказання десяте,

в котрому розглядається суперечливий творчий шлях члена Яропільського відділення Художнього фонду Д. В. Смаглія на широкому історичному тлі. де також діють такі загальновідомі особи, як мексіканський революціонер і художник Хосе Хорхе Пачеко та великий художник і теоретик малярства Галактіонов-Хмара, котрий вміє бігати по линвах.

Чи не здається вам, ласкаві читальники мої, що вже святий час, як то кажуть, спрямувати ваш допитливий розумовий погляд ще на одну непересічну особистість нашого міста, а саме на художника Д. В. Смаглія, члена Яропільського відділення Художнього фонду?

Хто в Ярополі не знає, хто не пам’ятає Д. В. Смаглія! Його монументальна постать у довгому синьому, на ватині, пальті зі смушковим коміром увійшла в легенду. Ось весна, теплий березень, брудні острівці снігу гинуть у жовтоглинні, плямкає багновище на околицях Ярополя, засмоктуючи хромові чоботи Д. В. Смаглія з галошами, а він, збивши на потилицю зелений велюровий капелюх, чимчикує пророчою ходою, не боячись струмків, крижаних почорнілих скиб, що обламуються під ногами, і велике його тіло, здається, також тане під сонцем ранньої весни, але він вперто йде далі, притуляючи до грудей новий свій витвір — барвисту фреску, витончене поєднання кольорів холодних і гарячих, драматичне панно, виконане на замовлення ярош’льської ветеринарної станції, присвячене важливій профілактичній справі:

“ЧИ НЕ ЗАБУВ ТИ ПРИЩЕПИТИ СВОГО

СОБАКУ ПРОТИ СКАЗУ?”

Знаю, знаю, знаю, що ви скажете! Що у вашій пам’яті Д. В. Смаглій залишився не як утилітарний підмайстер пензля й трафарету, а як великий художник, чия знаменита картина “Хліб” стала місцем паломництва, а Яропіль завдяки цій картині набув широкого розголосу, особливо ж серед аматорів парапсихології. Та повинні ви зрозуміти й мене. І мої рації мусять бути взяті вами під увагу, а саме: об’єктивність і безсторонність мого літопису вимагають, аби не приховував я від майбутніх поколінь всієї складності і суперечливості моїх героїв, чи, висловлюючись мовою діалектики, показував всепереможну дію закону боротьби протилежностей та закону заперечення заперечення на конкретному прикладі Д. В. Смаглія. Отож, герой мій не цурався чорної роботи, чим прислужився розвитку різних жанрів образотворчого мистецтва.

Ах, читальники мої милосердні! Бачу достеменно я ту весну 1914 року, коли підлітком Д. В. Смаглій переступив поріг іконописної майстерні Софрона Свавільного. Перш ніж пустити хлопця у святую святих — приміщення, де чаклували над дошками личники — майстри, що надавали обличчям Спасителя та Богоматері вигляду вічної доброти й вічного суму, де світники залишали на гіматіоні Спасителя й мафорії Богоматері ніжну заплутаність фалд, де травники виводили барви небачених небесних трав та квітів, Софрон Свавільний послав підлітка на сорокаденний піст, аби тіло своє й душу підготував до зустрічі з вищим духовним світом краси, просвітленим поглядом аби уздрів те, чого ніколи не побачить яропільське міщанство й купецтво, залиті свинячим салом по вуха. Я вже чую застережливі голоси деяких правдолюбців, які, виходячи із найліпших, близьких, зрозуміла річ, і нам заложень боротьби з релігійним дурманом, висловлюються у тому смислі, що, мовляв, а чи варто згадувати про цей епізод у житті нашого митця, котрий потім і сам стидався своєї причетності до справ духовного мракобісся. На голоси ці я таку дам відповідь: не втікайте від свого минулого, громадяни! Не вбивайте у собі своє минуле, хоч би яким маловартісним та помилковим воно сьогодні вам здавалося, бо хто знає, яким світлом освітить воно ваше життя завтра чи позавтра. І ніколи, любі шанувальники мистецтва, не забувайте, що людина без минулого все одно, що річище без води — висохле, порепане дно, яке не відає, задля чого воно існує, задля якої спраглої землі, задля якого моря…

Грають сумні сурми над Ярополем — то вітер голодний зимовий свище: смертю героя в боях у районі Мемеля загинув за віру, царя й вітчизну батько Д. В. Смаглія; в офіцерському клубі п’яні пани офіцери розповідають непристойні анекдоти про матінку царицю; вже хліб подорожчав, і проглянули перші кістляві провіщуни майбутнього мору — від жебраків і калік вбогих чорним став майдан коло Микільської церкви. Скоро вже, скоро ревітимуть на Україні гармати…

А наш кострубатий парубок вчиться старанно накладати рум’янець на щоках, шиї та підборідді угодників, оживляє їхні лиця тонкими світлами і кладе чисті білила довкола зіниць, від чого смутком і тривогою повняться погляди святих Миколи, Василя, Кузьми, Дем’яна, Лавра, Євдокії, котрі народжуються в році від початку нової ери 1917-му, Побавившись гарно оживками, від яких обличчя стають рельєфно карбованими, та поклавши підволосся, герой наш ліпить листовим золотом одяг; робить з м’якуша свіжого житнього хліба кульочку і перекочує її по золоту, а як забере вона шляхетні дрібні аркушики на себе, тоді котить її по дошці, прописаній зіллям; ікона пахне смачно пампушками з часником, зілля ж бо готується з часникової м’язги.

Нарешті до останнього таїнства причащається наш Д. В. Смаглій: у свіжій сорочці, травами пропахлий, Софрон Свавільний (а борода у нього — як у Хемінгуея з відомого фото на обкладинці журналу “Лайф”) кладе руку на плече підмайстрове й тихим голосом рече: “Ікони треба оліфити після пасхи воскресіння Христова, від місяця квітня до місяця липня, обравши для того сяючий час, коли повітря стигне, й місця треба знаходити затишні, щоб не комарні й не вітряні були, щоб оліфа всякла й фарбам прозорої краси додала”.

Та не довелося нашому добродієві прооліфити перші свої творіння. Довго чи коротко розказувать, а життя яропільське, а з ним і Життя Д. В. Смаглія виколіїлося з тихих стежок, на дорогу небаченої високості повернувши.

То не сурми небесні сурмлять, то з усіх усюд кіннота скаче, з боєм здобуває місто преславне Яропіль; панцерні потяги, наче сірі похмурі сни, приповзають у ранкове місто, й від них іде сморід відпрацьованих гарматних газів та важкого вугільного диму; зморена піхота розсмоктується по крутосхилих яропільських вулицях, й вишневими вечорами риплять біля вогнищ солдатські гармошки й зачинають яропільські дівчата дітей від солдатів.

Штаб свій вояки розміщують на лівому березі Богунки, у палаці Потьомкіна, в безжурному лазоревому будинку, де підвали порожні й зимні, мовби сам світліший князь Таврійський, гетьман Катеринославського й Чорноморського вірнопідданного козацтва ясним своїм державним генієм передбачив доконечну майбутню потребу в камерах для підслідчих і заручників, рівно як і в приміщеннях для потаємних розстрілів. Де, де поділися Софрон Свавільний та його майстри? У невизначену годину, коли Яропіль нікому не належав, крім вітру й пустки, прилетів невідь-звідки снаряд — чи з Заходу, чи зі Сходу, з Півдня чи з Півночі? — ніби з небес, з хмарних гір скотився й влучив у будинок № 6 по вулиці Купецькій. Похитнулися стіни та впали, притрусивши крейдяним пилом тіла іконописців, серед яких смішним збігом обставин не було Д. В. Смаглія, бо саме його послав Софрон Свавільний з образами до купця Царьова, хоч як не подобалося шанолюбному підлітку стикатися з замовниками, вислухувати їхні ідіотичною поважністю сповнені критичні зауваги; ніби передчував щось старий майстер, коли силоміць виштовхував нашого героя з будинку № 6 по вулиці Купецькій; невідомий диригент, якого люди, за відсутністю інших, більш наукових визначень, нарекли випадком, змахнув паличкою через півгодини від того, як Д. В. Смаглій вийшов з майстерні. З неба впав з голосінням майже жіночим фугасний снаряд.

Року того Д. В. Смаглій розпочав перші підмальовки до своєї картини, що потім славною зробилася під назвою “Ранок”. А було це полотно велике, розміром 2,5 м Х 4,5 м, і підрамник на кілочках, що за їх допомогою завше можна було прибрати з поверхні полотна хвилястість і зморшкуватість, яку час накладає на такі витвори, бо фарби олійні коцюрблять мішковину. Вже перші постаті з’явилися були на полотні, й свідки — візьмемо того ж таки А. В. Микитася — заприсягаються, що то народжувалася картина незрівнянної пристрасті: апостоли справедливості з мужицькими обличчями літали з сокирами в небі над Ярополем, і жінка зі скорботним обличчям, у біле вбрана, затуляла тілом своїм землю й дітей, і зорі із срібної фольги від шоколадних цукерок світилися тьмяно на ультрамариновому небі, мов олов’яні ґудзики на німецьких кайзерівських мундирах, і чорні безлистяні дерева були заквітчані барвними стрічками, немов весільні коні, немов шикувалося велике свято. Після похорону, де кленову труну з легким тілом Софрона Свавільного ніс під спів синиць наш герой, він, повернувшися додому, довго стояв перед картиною, зазираючи в очі апостолам справедливості, та вони відвертали погляди, й жінка вже не затуляла землю, не захищала дітей, безсила була кого-небудь захистити, лише сором лишився на її обличчі, сором і розгубленість. Тоді Д. В. Смаглій узяв відерце з білилами й щіточкою широкою проклав на полотні білі ручаї й озерця, які розливалися, розливалися, аж поки зникли останні кольорові залишки. Відтак подався на заробітки, бо, крім матінки й трьох меншеньких братів, мусив наш герой годувати ще й стару вдову Софрона Свавільного, якій судилося ще довгих і голодних два рокя прожити на цій землі.

Фарбував яропільські дахи. Іржа, торішні соснові голки, висохле листя, гримлива розпечена бляха, по якій його кроки — наче згори хтось градом сипонув. Засмаг, змарнів на вітрі, зате вивчив архітектуру міських дахів. Знав, як купчаться будинки, які важливі дільниці міста відкриваються з яких горищ, і через це в часи Яропільської республіки ніхто краще за нього не міг поставити повстанські кулемети на запилюжених піддашшях… А втім, шановний майстре малярського цеху, не забувайте і про мистецтво: в перервах між боями люди, втомлені од стрілянини, висипного тифу, саботажу та нічних обшуків, потребують якихось світлих візій, які б виповнювали їхні серця життєстверджуючим оптимізмом, відвертаючи думки од похмурих реалій навколишнього світу: од нестачі їжі, подертого, завошивленого шмаття ще з імперських цейхгаузів, заболочених, занедбаних вулиць, порожніх домів з вибитими шибками, од мертвих