Кінчаймо ж, брати, приповістку нашу. Ходімте додивимось до кінця оту телевізійну передачу, в якій дівчина їде на триколісному велосипеді — викапана панна Марія Жулавсьха, а за нею женеться начальник контррозвідки Гришин-Грищенко. Разом з нами посидить тихо у зручному кріслі перший президент Яропільської республіки А. В. Микитась. До речі, чи відомо вам, вельми охочі до всяких цікавостей читачі мої, що гроші та марки, випущені Яропільською республікою, стали найдорогоціннішими реліквіями у філателістичному та нумізматичному світі? Та ця матерія не має, як ви розумієте, прямого відношення до нашого сказання…
До покою входить Марія Казимирівна — дружина нашого героя, А. В. Микитася, котрий трохи лячно зустрічає її запитливий погляд, бо жінка ця вдачі крутої і не терпить ніякого свавільства, особливо по алкогольній лінії: береже Марія Казимирівна серце свого чоловіка та добробут родини. Ось і зараз принесла вона дві пільгові путівки до Кисловодська, у кардіологічний санаторій, та квитки у м’який вагон прямого сполучення.
Треба подружжю збиратися у дальню чуть.
І нам треба збиратися, бо чекають на нас інші події та інші герої. Залишімо на самоті Андрія Васильовича Микитася та вірну його дружину, акомпаніаторку філармонії Марію Казимирівну Жулавську, бо, гадаю, ніхто з вас не має сумніву, що це вона: так, руйнівними зморшками вкрилося її прекрасне вельможне обличчя, але це вона; долоня панни Марії, яку так любив цілувати молодий поручик, ця одвічна суверенна територія хіромантів, також піддана згубній дії часу: переорана лінія життя, зникла під мереживом зморщок лінія кохання, а горбик честолюбства вкрито шаром зароговілого епідермісу, але все одно це та сама долоня, по якій у 1915 році приповіла всю її долю стара циганка. І, мов у сні, пронеслося її життя незвіданим, незрозумілим шляхом…
Ось що по ньому лишилося: дві нагороди, срібний ромб академії, тиша та парадний мундир, порожні рукави складено на грудях аа народним звичаєм. Суворий супокій скрині, плетений пояс охоплює порожнечу, зморшка на офіцерських штанях гостра, як голярське лезо, і кашкет — двоповерхова складна споруда зі своєю парадною частиною, зі своєю символікою: золотим листям та золотими крилами. Авіаційний марш злітає в небо, стрімкий і монументальний, мов винищувач, бухають труби, дзенькають тарілки — і сонце відбивається від глянсової поверхні дашка; а всередині, в потаємних куточках, підкладка кашкета ще зберігає делікатний запах стриженої голови — той далекий гарнізонний “шипр”, балачки старого перукаря Арона Мойсейовича, дзеркало з прозеленню, в якому відбивається худорляве обличчя майора авіації Івана Кіндратовича Смоли; він повільно і задоволено обмацує пучками підборіддя — свіжу молоду шкіру, відполіровану вправною бритвою Арона Мойсейовича.
Майор Смола розокремлений на частини, як молекула на атоми: ось його усмішка розміром 9x12 см, коли він, скинувши льотний шолом, сфотографувався на тлі учбово-тренувального літака після першого самостійного віражу; ось його дружина — білява офіціантка офіцерської їдальні Валя, котру потай кохало не одне, покоління “літунів”, ось його донька Світланка. Цей маленький дім на одній з околичних вулиць Ярополя ховає в собі відбитки його існування, вічні й невмирущі, мов сліди доісторичної папороті на ламкому сланці; його улюблений рушник з червоними півнями, старий велосипед, що ним він їздив на пошту за батьковими листами, коли той лежав у польовому шпиталі в Алленштайні. Ось стирчить над дахом телевізійна антена, змастачена ним в його останній приїзд додому: він приладнав на веранді спеціальний блок керування антеною — коліщатка і трансмісії. За їхньою допомогою антена обертається довкола власної осі, схоплюючи бліді тіні радіохвиль якихось далеких закордонних телестанцій: мов рентгенівські примари, спливають на екрані анемічні обличчя дикторів і співаків. І ось тепер уся конкретність його колишнього існування розпорошена по всьому домі, а до скрині підходять навшпиньках, як до труни: це старезна дідівська скриня, розмальована червоними і зеленими квітами. Олія полімеризувалася й почорніла, і скриня мовби закіптюжилася біля вогнищ минувшини; це важка, як спомин про Коліївщину, скриня, де й досі зберігаються весільні вбрання його матері, й свічка, з якою стояла вона в яропільській церкві; гойдливе полум’я цієї свічки повинно знову спалахнути лише в день її похорону, як велить звичай. Але, перш ніж запалився цей вогник, у скриню поклали парадний майорський мундир льотчика винищувальної авіації І. К. Смоли й карту з викресленою на ній химерною червоною лінією.
Спочатку він літав над пустелею. Він літав над Аральським морем, вдивлявся в каламутно-глинистий колір Амудар’ї, в примхливу кривулястість її бігу. Ріка жила великим, неспокійним життям, її лихоманило, вона змінювала річище, а потім знову поверталася на старі земні пруги. З висоти 17 000 метрів, крізь шар блакитнясто-розрідженого повітря, було добре видно верблюдячу спину пустелі, на якій він читав тільки йому одному зрозумілі знаки стародавніх і нових цивілізацій: древні караванні шляхи й нові залізничні колії, старовинні глиняні кладовища й сріблясто-лускасті розсипи бензосховищ, сумні порепані коржі висохлих оаз і геометричну сталеву окресленість ліній високовольтних передач. У ньому прокинулася туга за хмарами — за важкими, сліпучо-білими, мов виливки якогось нового металу, хмарами, що завше мандрували над його батьківщиною. В ці пустельні краї хмари припливали зрідка, неохоче, а якщо прилітали, то лише надвечір; тоді згасаюче сонце вичервонювало їх ненадовго, і Іванові, який вів літак високо над ними, вони здавалися довгастими червоними рибами, що спочивають на піщаному дні океану. Він літав над пустелею і, переходячи звуковий бар’єр, надовго полишав за собою грім двигунів; верблюди меланхолійно піднімали вгору сонні голови — реактивний гуркіт і минуле, вітер і біла смуга конденсату лишалися позаду. Він ставав невагомим і зосередженим, він уважно прислухався до голосів наземних радіостанцій, хрипких та байдужих, щоб кинути у ларингофони й свої слова — буденні ієрогліфи неба: дані про маршрут, кількість пального, швидкість, а потім плисти на межі ночі й дня, плисти у верхньому, прозорому шарі атмосфери, в крижаному (-52° за Цельсієм) привіллі, ще опроміненому сонцем.
Одного разу, коли смеркалось, він побачив те диво: рожево-сріблясте сяйво на крилах, відблиски азіатського сонця. Він кинув літак у віраж, і на тлі темніючої землі алюмінієві площини його винищувача засвітилися ніжним неоновим світлом. З того дня завжди, коли доводилося літати в режимному, сутінковому часі, Іван Смола озирався на крила — чекав, коли з’явиться оте неземне сяйво. Нічого красивішого в своєму житті він не бачив.
Та сутінки в пустельному небі минають швидко.
Десь далеко внизу вже давно почався вечір, вже змішано всі барви в суцільну одноманітну масу, вже точиться нічне життя пустелі, виходять на полювання меткі ящірки; вже можна орієнтуватись по зірках, бо небо стає чорно-фіолетовим, кольору важкого каракалпацького винограду, і можна летіти по зоряній карті неба. Але ми нехтуємо дороговказами природи, ми ігноруємо сталість її засад, незламність її планетарних механізмів, незмінність її сяючих вгорі лоцій; ми виходимо з покори, ми створюємо власні орієнтири, ми не залежимо від природи — ми залежимо тільки від панелі з приладами, від її непевних фосфоричних абстракцій. Ми залежимо від самих себе, від тисячі дрібних випадковостей і ще від чогось невідомого ми залежимо, що зветься нашою долею,
Іван полюбив цей край — суху спеку і брунатні поверхні такирів, із’їдених білими плямами солончаків, мовби солдатська гімнастерка, на якій проступила сіль. Одного разу він потрапив у аварію, довелося саджати літак на соляне озеро, і його МІГ розпанахав плескату, сліпучу, наче встелену першим снігом поверхню, прооравши на ній три чорні смуги… Тоді Іван вперше відчув, що пустеля не є мертва зона, не є схематична полярна протилежність вологих живих земель на Заході, як це підказував йому раціональний селянський розум, який не міг примиритися з безплідністю цих червоних глин, з безглуздими мандрівками й співами пісків. Тоді, в години, коли він сидів на крилі свого винищувача в очікуванні хлопців з ПАРМу,[3] він, здається, збагнув справжній сенс пустелі: уся вона — виклик, кинутий сонцю, його брутальній згубній силі вогню, виклик, кинутий протоплазмою, далекими підземними сховищами вод, існуванням джузгуна та саксаула, безперервним диханням рослин, гарячими верблюдячими горбами, веселою метушнею пухнастих сіро-рудих піщанок, замаскованим потаємним життям, дуже обмеженим у своїх плотських формах і необмеженим у формах духовних. Іван пригадав тоненьку науково-популярну книжечку, де розповідалося про дивні рукописи, знайдені біля Мертвого моря; таємниче напівголодне життя древніх народів, інтенсивний потік їхньої думки, міражі, як наслідок не лише оптичних викривлень, а й особливого стану духу, що сяга.є раптом за куций виднокруг сьогоденності, суєти, до межі пророцтва й самозречення. Ось справжні кордони пустелі, ось істинні розміри сцени, де відбувається споконвічна боротьба між убивчим полум’ям сонця та життєдайною силою вологи.
Ковток.
Ковток води знову повернув Івана до звичного кола авіаційних уявлень про пустелю, над якою стрімко мчить його літак під час навчального бою. Він летить на бриючому польоті над цими нескінченними пісками, нижче зони діяння радіолокаційних станцій “ворога”, і око прагне лиш одного: орієнтира. Смола виводить літак на бойовий курс, і мозок працює холодно і автоматично, згідно з добре витренованою програмою розподілу уваги: курс — висота — приціл — швидкість. Ліва рука лежить на секторі газу, ноги на педалях, і він ще не бачить, але вже відчуває всім своїм єством, чіпкими пальцями правиці, що стискають ручку, відчуває наближення полігону, його погляд прикипає до перехрестя на бронесклі, виводить літак на ціль (як важливо не втратити зараз висоту!), і в якусь невловиму мить великим пальцем правої руки він скидає скабу запобіжника й натискає кнопку. Він дає залп. Ракети струшують літак, який, вібруючи алюмінієвим тілом, злітає по крутій параболі високо в небо, в стратосферу; від перевантаження на якусь мить тьмариться в очах, а далеко внизу згасають вогняні шляхи Іванових ракет: стоять над землею брудно-жовті стовпи куряви — він дивиться на них згори і бачить, що вони далеко від цілі, і перша його думка, що він промазав, та. потім розуміє, що, поки його літак долав висоту, вітер встиг віднести куряву від воронок. Розплавлені острівці піску блищать на сонці. “Смола, все гаразд, Смола, дуже-добре!” — кричать йому з землі, та він і сам знає, що влучив у ціль. Потім, зморений, йде він в обшарпаному комбінезоні по бетонці, думаючи, чи буде сьогодні в їдальні на обід холодна окрошка.
Рід Смоли потроху розгубив на шляхах історії свої циганські, східні, жорстоко-красиві риси, якими відрізнявся колись козак-приблуда Кирило на прізвисько Смола, що з’явився одного дня невідь-звідки на острові Томаківка, саме в ту пору, коли бунтівний гетьман підняв там повстання. Зима, крижаний вітер видубили обличчя Смоли до попелястого відтінку, іній вкрив чорні вуса, долоня прикипала до руків’я шаблі. Під час котрогось з походів на ляхів Кирило знайшов таку ж, як і він, моторну, смагляву молодицю, й вони згодом оселилися в Ярополі, на правому березі Богунки. Тут жили степовики — чорняві, неспокійні, гарячі люди, схильні до бунтів. Натомість лівобережні яропільці належали переважно до племені лісовиків — розсудливих білявих людей, лагідних, співучих. Тут, на цих горбах, у заростях, у годину падолисту, серед шамотіння дерев змішували свою кров степовики й лісовики; зітхання, стогони, а потім — потомлений нерухомий погляд у небо — он дивись, дикі гуси тріпочуть крильми, відлітаючи з цих повільних, ситих земель, де літо вже повернуло на осінь. У наші часи відомий всім вам яропільський професор Микола Сидорович Холодний вивчив домінантні та рецесивні ознаки всіх відламів яропільського населення: гай-гай, лише кілька відсотків чистих первинних генотипів, що збереглися з давнини, загубилися серед мішаних, перехідних форм: смагла шкіра, світлі очі, темно-русяве волосся, лагідна вдача. Кіндрат Смола та його син Іван належали до найпоширенішого яропільського поспільства.
Кіндрат Смола працював у радгоспі ім. Клари Цеткін. Звичайно, міг би перейти й в автоколону № 5, недалеко од свого обійстя, бо зарібки там вищі, проте не схотів. Не забаглося йому кинути свій “вертоліт” — старий ЗІЛ з величезним кузовом-площиною, переробленим для перевезення сіна; на цьому кузові можна було б грати у баскетбол або поставити балет “Лілея”. Кіндратовому “вертольоту” не вільно було виїжджати на звичайні шляхи, де великий рух, де можна зачепити першу-ліпшу зустрічну машину або й навіть “Волгу” відомого публіциста С. О. Набатова; через це їздив забаюреними путівцями на другий та третій відділки — ніхто йому не заважав, ніхто його не підганяв іззаду бібікалкою, крути собі помаленьку бублика, посмоктуй цигарку, та й годі. Аж ось він повертається до Ярополя — пронизливий листопадовий день, у рівчаках, при дорозі, плавають перші несміливі льодяні перетинки, поля чорні, аж сині — він везе мишастого кольору цукрові буряки, “двірника” не вмикає, бо дощу майже нема, і думає про вугілля: чи вистачить на зиму, чи ще завезти, і про те, що його стара приготує щось міцненьке — не на продаж, звичайно, для себе, бо “казьонка” трохи задорога. Він уявляє, як Ганна підставляє ложку під прозорий струмочок, як сьорбає цей вогняний плин, і в душі його стає затишно й тепло. Він в’їжджає на радгоспівське подвір’я, і до нього виходить у розхристаному пальті з сивим смушковим коміром директор радгоспу Отар Іванович Гелбахіані, веселий черевань з дитячими рум’янцями: “Кіндрате, біжи мерщій у військкомат!” Кіндрат дивиться на директора сліпими очима й сідає на приступку свого “вертольота”… А у військкоматі, де завжди пахне чорнилом та тютюном, де на великій червоній дошці розвішано фотографії маршалів і маршали ті суворо дивляться на Кіндрата Смолу, стоїть знайомий воєнком без руки і поруч з ним — незнайомий молодий “літун”, вони щось витлумачують Кіндратові, показують якусь карту, якісь висновки та довідки, а за вікном починає падати сніг, він встеляє все місто, і фортецю Потоцького вкриває біле пасмо, і цибулини собору, і тільки Богунка темним серпом перерубує місто навпіл.
Вони з Ганною, зіщулені, почорнілі, разом з тим незнайомим капітаном летять на Далекий Схід, не помічаючи гамору велетенських скляних аеропортів, нічому не дивуючись; політ назустріч морозяному сонцю та океану. Молодий, схожий на Івана генерал цілує руку Ганні, Валя плаче у неї на грудях (Світланку відвезли до Москви, до Валиних батьків). Тут стоять великі тумани і мерзла моква, але все одно — ракетоносці, лишаючи по собі гасовий сморід, зникають в охотській атмосферній трясовині і потім виринають з неї, ковзаючи по слизькій злітній доріжці.
