швейцарський годинник — маленьке механічне серце, яке вицокувало хвилини, що лишилися до початку Великої війни.
Холодний займався фізіологією та порівняльною анатомією. Між іншим, він досконало володів єгипетською таємницею бальзамування трупів — варто було б вам завітати до яропільського анатомічного музею, де й досі зберігаються експонати професора Холодного. Щоразу, коли я буваю в цьому напівпідвальному приміщенні, мені здається, що стою на березі Стіксу і холодний плин цієї ріки поволі мене огортає, я поступово засинаю, втрачаю вагу, немов руйнуються сили земного тяжіння і плотських моїх бажань. Мов заворожений, вдивляюся в обличчя людей, яким дав безсмертя Холодний, їхні воскові усмішки несуть далекі поцілунки минулих літ. Треба віддати йому належне — він був геніальним конструктором усмішок, цей несамовитий яропільський професор. Також бундючністю і честолюбством відзначався наш герой з-посеред усіх тодішніх світил Ярополя: коли помер канцлер Німеччини, старий Гінденбург, з німецького посольства в Москві приїхав якийсь чоловічок у рудому фетровому капелюсі й чемно просив Холодного поїхати негайно до тієї залізної, здисциплінованої країни, аби здійснити ритуал бальзамування старечого тіла, за що професор дістав би, звичайно, винагороду у твердій валюті або чистому золоті. Та гординя чи якийсь шал впертості раптом охопив Холодного, і той навідруб відмовився брати участь у бальзамуванні Гінденбурга. І ніхто справжньої причини відмови не дошукався: громадська думка вагалася між антитевтонським настроєм, який нібито був притаманний Миколі Сидоровичу, та дрібненьким чвертьхвилинним романом, який, мовляв, поглинув на той час усі думки нашого славного професора, котрий буцімто не схотів проміняти скороминучі пестощі прекрасної молодої яропільчанки на чорні європейські швидкобіжні потяги та жалобну мідь прусських оркестрів.
Потім настали веселі часи. Гітлер сів у тепле ще крісло канцлера, він люб’язно запрошував своїх партайгеносе вмостити їхні націонал-соціалістичні сідниці на імперському оксамиті. Професор Холодний цілував солодку дівчину в затишній кімнаті десь на околиці Ярополя. В світі тоді з’явилося надто багато серйозних людей у ремінцях і з пістолетами при поясі; вони проводили безсонні ночі над різного роду паперами і “були непроникні, мов сейфи, де зберігалися мобілізаційні плани; так, високомудрі читачі мої, саме тоді польське агенство ПАТ з Варшави ощасливило світ повідомленням про те, що пани Ковальський та Малиновський сконструювали надійне бомбосховище, призначене для потреб однієї родини, у вигляді великої, плетеної з лози пляшки. Ви уявляєте, які етикетки мали з’явитися на цих милих пляшечках невдовзі — “кров чиста слов’янська”. Але ще цокав годинник у лівій нагрудній кишені професорового піджака, що висів поруч з гітарою (“Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони…” — я забув сказати, що Микола Сидорович гарно співав баритоном), а дівчина, розкинувши руки, лежала на канапі і дихала легко, мов птиця у квітні. Розумієте, є дівчата як сонце або повітря: коли ти з нею, зупиняються годинники всього світу і смерть відступає од тебе, чорні круки на хвилину відлітають від твого дерева, ти вже не самотній, бо ти вже не належиш самому собі, ти розчиняєшся в ній, мов ріка, яка зустрічається з іншою рікою, і ніхто не належить самому собі, бо стукіт її серця переливається поступово в твоє тіло, стає твоїм биттям, її дихання стає твоїм диханням, її стогін стає твоїм стогоном. Але жорстоке механічне серце Миколи Сидоровича Холодного відбиває останні хвилини щастя; і заклопотані вершники та автомобілісти в шкіряних плащах та зосереджені штабники вже летять у ніч, маючи при собі пакети із секретним наказом наркома оборони С. К. Тимошенка військам Ленінградського, Прибалтійського особливого, Західного особливого, Київського особливого і Одеського військових округів про те, що 22–23 червня можливий раптовий напад німецького вермахту.
О, ця найкоротша ніч року, найкоротші сни, найкоротші обійми! Вже гудуть мотори під Перемишлем, і ще солодко сплять майбутні вдови та сироти, і вже фельдмаршал фон Браухич дивиться на годинник, і ще останній поїзд з цистернами нашої нафти, гримаючи на стрілках, перетинає кордон, посміхаються німецькі залізничники, і вже перші гарячі гільзи падають у води Бугу, і вже вищі чини служби безпеки узгоджують карти майбутніх концтаборів; і ще вранішній туман підіймається над розімлілим Ярополем, мури замку Потоцького блакитно карбуються в духмяному літньому повітрі 1941 року, баби на околицях починають доїти корів, білі молочні промені дзюркотять у новеньких відрах, парує молоко, ростуть у ньому веселі бульбашки, дихає спроквола лінива піна, повільно заповнюючи бляшаний конус.
Ще не встиг отямитися Микола Сидорович, ще не встиг навантажити в евакопоїзд обладнання кафедри і цінні експонати музею, ще не розтанув на його губах присмак поцілунків молодої яропільчанки, ще не встигли догоріти авторемонтні майстерні, а вже Яропіль сповнено ревом плямистих жовто-зелених бронетранспортерів, по горбатих вуличках міста сновигають запилюжені мотоцикли з запилюженими сірими солдатами 6-ї армії вермахту. Ось і газетка з’явилася — “Вільне яропільське слово” на жовтому папері, який зберігався для необхідних туалетних потреб у міськкомунгоспі; ось уже й оголошення по всьому місту: “Всім жидам м. Ярополя зібратися на Підзамче”; ось уже викликає до себе Миколу Сидоровича Холодного той чоловічок, що в рудому капелюсі приїздив колись із Москви, із німецького посольства. Тільки тепер на цьому чоловічкові не рудий капелюх і не смугасті штани, а чорна уніформа, срібний погон на правому плечі, і тепер цей чоловічок не виглядає, як цивільний пентюх, хоча й поводиться люб’язно, пропонує сигарети, питає про здоров’я дружини та дітей, задумливо стукотить пальцями по срібному портсигару, на якому тьмяно виблискує російська трійка — диво-коні линуть по морозяній поверхні портсигара, іній вибілює їхній шлях, іній чути в голосі чоловічка в чорній уніформі: о, пан професор Холодний повинен знати, як цінує німецька влада його заслуги перед світовою наукою, епізод з канцлером Гінденбургом вже забутий, зрештою, там — погляд задумливо зупиняється на відчиненому вікні, звідки ще доноситься сморід горілого солідолу з автомайстерень, — там розуміють, що пан професор Холодний відмовлявся не з власної ініціативи; зрештою, він теж постраждав — за брехливим наклепом недругів його ж відлучили од Великої Науки, примусили животіти на цій жалюгідній кафедрі.
Колишній працівник посольства приязно всміхається, тепер він вже не схожий на гільйотину — кумедну машину для відрубування голів, це, скоріше, людина: щира усмішка, він навіть трохи ніяково поправляє на лівому рукаві червону партійну опаску. Рафінований обер-лейтенант зі слов’янським прізвищем Кабачек подає каву, бесіда котиться далі, легка і невимушена, мов кольоровий дитячий м’яч: тепер, коли всепереможні армії групи “Центр” марширують у глиб Росії і шалька історичних терезів рішуче схилилася на бік німецького генія, професор Холодний має єдиний у житті шанс зробити запаморочливу кар’єру. Його життя, його ім’я, його авторитет у наукових колах засяють ще чистішим світлом, коли він зрозуміє історичну доконечність поставити свій талант на службу великій ідеї європейського ренесансу під проводом непереможної Німецької націонал-соціалістичної робітничої партії. Зрештою, від професора Холодного вимагається невеличка послуга, певний формальний жест, науковий архіцікавий експеримент, який не забере багато часу, а в остаточному висліді спричиниться до ще інтенсивнішого прогресивного розвитку людства.
Обміри черепів.
Порівняльно-антропологічне дослідження, яке б переконливо доводило інтелектуально-духовну вищість певної нації (звичайно, сам професор Холодний належить до південної гілки нордичної раси, про що свідчать його зовнішні дані, як, рівною мірою, його родовід, де недарма згадується порцелянова німкеня, дочка гамбурзького купця, яку буйні вітри занесли до двору блискучого гетьмана-фельдмаршала Кирила Розумовського, де вона одружилася з сотником Холодним). Ось у чому полягає експеримент: німецьке Східне міністерство, його політичний відділ надасть професорові Холодному потрібну кількість черепів для досліджень: тут будуть гарбузоподібні слов’янські черепи комісарів, азіатські, монгольські голови політруків, звироднілі черепи європейських комуністок.
Все.
Струнко! Обер-лейтенант Кабачек цокає каблуками, нахиляє біляву голову з ідеальним проділом, відповідь завтра, о 14 годині за середньоєвропейським часом. М’який потиск руки чоловіка в чорному мундирі — немов тобі тицьнули в руки схололу сардельку.
Отак було, добрі люди, колись в Ярополі: там, де тепер універмаг “Перемога”, де кав’ярня “Мрія”, де бочка стоїть, біля якої хлопці дудлять пиво та базікають про футбол, хокей, мотоцикли і дівчат, був великий майдан. І от уявіть, що ви виходите на цей майдан, ще тільки починається бабине літо, сонце, багрощ, спека, Богунка прозора і обміліла, а на майдані — свіже риштування, начебто шибеницю зводять. Але це ще не шибениця, шибениці з являться згодом, це велика рама для портрета Гітлера; а портрет лежить на бруківці, власне не портрет, а кольорові, надруковані у Дрездені масовим тиражем фрагменти портрета, які ще треба звести докупи, за спеціальними позначками, аби підкорені тубільці не переплутали праве та ліве вухо фюрера. Його руденькі вусики лежать окремо, схожі на розчавленого величезного таргана, що повзе повз чоботи вартового, який ліниво грає на мунд-гармоніці, скинувши пропітнілий френч. Микола Сидорович йде поволі майданом, дивиться, як кілька наших військовополонених збивають сокирами величезну шестиметрову раму та трибуну, перед якою завтра відбудеться парад. Професор ледве не наступає на напис, який має оздоблювати портрет понизу:
І цієї миті з якоїсь підворітні раптом вихоплюється хлопчик у вибляклій футболці — синя, комірець білий, розріз на грудях зашнурований — підбігає, шибенник, до розкладених на майдані паперів, хапає один з фрагментів — саме той, на якому зображено грізне око фюрера, і стрімголов біжить назад. Вартовий чує якесь шарудіння за спиною, він здивовано оглядається; але хлопчик уже ховається у дверях будинку. Німець розгублено тупцяє на місці, потім дає чергу з автомата — із стіни сиплеться рожевий цегляний пил. Німець безпорадно метушиться і вибльовує з себе найстрашніші лайки Саксонії, та надаремно. Хлопчик, а разом з ним всевидюще око фюрера зникають.
Задумливо професор Холодний приходить на кафедру. Скляна пустка, ядучий запах формаліну, бруд і тиша в лабораторіях. Микола Сидорович дістає аркуш ватманського паперу і довго й зосереджено малює дулю. Спочатку він малює маленьку хлипку дульку, недокрівну, і пише під нею: “Ficum germanicum”, що в перекладі з латини означає “дуля німецька”. Потім старанно вимальовує велику, важку, опасисту дулю, яка ніби ковтнула трохи самогону, захмеліла і тепер подібна до великої довбні — незламної і шаленої, і пише під нею своїм професорським почерком: “Ficum slovenicum” тобто “дуля слов’янська”. Свій витвір прикрашає Микола Сидорович загальним написом: “Деякі антропологічні порівняльні дані генези нордичної і слов’янської дуль”, робить великий пакет, ховає туди свій малюнок і пкше на пакеті адресу та прізвище чоловічка в чорній уніформі. Віддає пакет прибиральниці, пояснює, кому його вручити, витягає з шафи дві великі пляшки чистого спирту і йдє на околицю Ярополя, до затишної кімнати, до своєї солодкої дівчини, яку любить останнім коханням у житті.
А вранці, коли його дівчина ще спить, пригорнувшись до нього, хтось стукає у двері. Дівчина схоплюється, підбігає до дверей, гола й прекрасна, якою може бути дівчина лише на сході сонця, і питає: хто там? І автоматна черга у відповідь; вона хапається руками за живіт і присідає, а двері засіяно дірочками, ніби хтось, пустуючи, бризнув чорної туші; Микола Сидорович підбігає до дівчини і пригортає її до себе — вона ще жива, але невблаганно завмирає її пульс, хрипке клекотіння. Професор бачить нестримне розширення й без того чорних її зіниць і останні рухи ніг, ніби дівчина втікає від смерті. Він обхоплює її голову, але дівчина вже далеко від нього; професор відчуває, як збігає по його тілу гарячий червоний струмочок її молодої крові. Старе дзеркало виблискує на підлозі зеленкуватими гострокутними скалками, в квітчастих шпалерах навпроти дверей він помічає дірки, в гітарі теж дірки й мідні струни порвано, вже й двері вивалили прикладами, рука коханої зі стукотом падає на підлогу… “Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони…”
Ви розумієте, було це дуже давно, за часів Великої війни, коли у світі з’явилося надто багато концтаборів, вони зростали, мов гриби після дощу в різних землях, — незчисленна кількість аушвіців, біркенау, бухенвальдів, дахау, треблінок — для багатьох вас ці назви звучать, як Фермопіли або Карфаген: іржаві руїни крематоріїв, мов розкопки міфічної Атлантиди, поглиненої часом та океаном. До одного з цих концтаборів потрапив професор Микола Сидорович Холодний, в якомусь цейгаузі лишилася його сорочка з вишиваними квітами. І годинник потрапив до спеціального бункера, де мільйони годинників відцокували сербський, французький, польський, російський час — справжня Ліга Поневолених Годинників. Надягли на професора Холодного смугасту куртку, дали кайло в руки — марш-марш, професоре! Його кидають у смердючий загін у блоці № 12, на брудну солому, поруч з сірим нордичним інтелігентом у смугастому вбранні. Сиві скроні, рогові окуляри. Знайомтесь: доктор філософії Герхард Штюльпнагель. Великий знавець України — його батько був керуючим цукровим заводом на Вінниччині — пан Герхард Штюльпнагель до останнього часу працював у важливій інституції — “Центральштелле Ост-Європа”, що містилася в Берліні, Курфюрстенштрасе, 58. Пан Герхард Штюльпнагель ховає на ніч свої смугасті штани під солом’яну підстилку, аби хоч трохи випрасувати їх, перш ніж з’явитися на плацу перед рапортфюрером. Пан Герхард Штюльпнагель був незрівнянним співробітником української секції; він блискуче орієнтувався в українському політичному еміграційному багні, в усіх цих 82-х політичних партіях. В його картотеці містилися відомості про всіх політичних повій та політичних євнухів, розкиданих у 23-х європейських борделях. О незрівнянна картотека, біблія новітніх часів, струнка система доносів, пліток, інтимної інформації, глянсованих фотографій! О велике диво XX століття — система папірців, до яких, мов комахи, пришпилені люди — назавжди, навічно. Але пан Герхард Штюльпнагель припустився величезної помилки. Одного разу при черговій перевірці у нього виявили ОСД. Ви спитаєте, що таке ОСД? Одна самостійна думка, не передбачена і не затверджена імперським управлінням безпеки, ось що таке ОСД. Її вистачило для того, щоб дати під зад цьому сірому, занудливому інтелігентику. Марш-марш, докторе філософії! Прожектори на вежах освітлюють тобі путь, струм високої напруги вказує тобі напрямок, йди до своєї високої мети — до отого крематорію з темно-червоної цегли, до закіптюженого димаря, крізь який ти вилетиш у небо, у низьке безжалісне небо, і станеш хмарою, докторе філософії Герхарде Штюльпнагелю! А поки що працюй, бери кайло і працюй, свиняче рило, в ім’я тієї імперії, яку ти створив, падлюко, один з найстаріших членів НСДАП, плюгавцю, учасник історичного повстання в Мюнхені, лайно собаче; ти засновував цю велику і непереможну імперію, тепер їж її, жери, ковтай це шайзе, сволото, отримуй свою порцію ударів гумовою палицею по голові, це допомагає складним процесам мислення, болотяний солдате Герхарде Штюльйнагелю!
Довбали удвох з Холодним мерзлу землю. Гавкали в тумані вівчарки, варта грілася біля вогнищ, а вони заглиблювалися в мерзлу землю, кидали крижані грудки на ноші й несли їх метрів за двісті, зсипали у яр. Довбали вони цей колодязь рік, другий, третій, аж голова Миколи Сидоровича вкрилася сивим мохом, а від тіла його майже нічого не залишилося. Він скидався
