Тут, у клубі, відбувається жалобний мітинг, присвячений пам’яті майора Смоли. Кіндрат і Ганна слухають промови. Потім мовить Кіндрат, він щось каже незрозуміле про
Ось тут.
Білими лютими баранцями скипає холодне море. Летить вінок у воду, танцює на одному місці… Ось тут.
Спочатку Іван літав над пустелею. Потім його перевели на Далекий Схід, у тайгу. Він полюбив цей край, похмурою синьою барвою підмальовані сопки; громіздкі хмари клубочилися над аеродромом, важкі й ліниві, мовби лігвище білих ведмедів. Зимна охотська мряка часто мжичила на літаки, на майстерні, на смугасту будку радіолокаторників, на малий виселок — і тоді з’являлася туга за прозорістю азіатського неба, за пустелею. Але влітку сонце розсувало хмари, оранжево горіли в тайзі “жарки?” — небаченої краси квіти, ночами не хотілося спати, пілоти почували збудження, ніби напилися міцного настою китайського лимонника. Здавалося — життя починається спочатку, світло було на душі й на небі, вони з Валею гуляли в тайзі (тільки змащували руки та обличчя диметилфталатом від гнусу) й дивувалися нерозрідженій могутності цього присмеркового пралісу, який починався з беріз…
…Кіндрат і Ганна повернулися до Ярополя. Вся країна дізналася про подвиг їхнього Івана — мільйони людей побачили на екранах телевізорів, як плаче Ганна Петрівна Смола, і вона сама знову гірко заплакала, дивлячись, як плаче вона на скляному екрані. В Ярополі з’явилася вулиця Івана Смоли, і його ім’ям було названо піонерський загін в тій школі, де він колись вчився. Кіндрата і Ганну привезли на збори загону, скликані згідно з планом виховної роботи, просили їх ще й ще раз розповісти про сина героя.
І от, коли видзвонив сороковий день, Ганна вирядилася була до церкви, правити панахиду: записала всіх, кого треба пом’янути, — Матвія, Олесю, Степана, Івана, сховала сиве волосся під чорну хустку. Але тут з’явився її старий, злий, схудлий, ніби відлежав у лікарні, і вона сполотніла, слухаючи його. “Клята бабо, — сказав Кіндрат, стискаючи кулаки, — бісова кров, не смій правити панахиду за живим, бо то страшний гріх”. — “Як то? — скрикнула Ганна. — Чи ти сказився?” — “Він живий”, - сказав Кіндрат і таємниче озирнувся, наче його хтось підслухував, але залізна зозуля, дзиґар без стрілок, паперові квіти, образи, рушники — все було мертве, а сніг за вікном все йшов, бо стояла дуже сніжна зима, і Отар Іванович Гелбахіані їздив не легковою, а в козлику з переднім ведучим мостом. “Він живий”, - повторив Кіндрат. “Де він? Хто сказав?” — скрикнула Ганна, мало не зомлівши. “Я тобі кажу, а ти слухай, бісова кров. Він викинувся з парашутом, і його віднесло в тайгу. Він у тайзі. Може, зазимував десь, у якійсь хаті, а мо’, йде, блукає, бо ти бачила, що то є тайга”. — “Ти сказився, — заплакала Ганна, — старий дурень, чи напився, чи збожеволів…” — “Він живий!” — гахнув кулаком по столу Кіндрат, і Ганна поволі зняла хустку й сховала у шафу. Тільки дверцята дзеркальні зарипіли голосно.
Того ж дня карту, де позначено було останню путь майора Смоли — тайга, берег моря й квадрат у морі (червона лінія кінчається червоним хрестиком), — Кіндрат кинув у скриню, а на скриню великий замок повісив. Відтоді Кіндрат має нову пристрасть, досі не помічену: весь вільний час він не відходить од радіоприймача; як прийде, бува, з радгоспу, руки помиє, похапцем, абияк, з’їсть обід і сідає коло приймача. Спочатку повільно пройдеться по довгих хвилях, послухає Київ, якщо тріо бандуристок, то й довше послухає, потім — поруч — румунські та польські станції. На коротких хвилях він шукає московський “Маяк”, бо дуже велику повагу має до цієї станції: щогодини “Маяк” подає останні вісті, коротко, а не займається теревенями, як силосувати кукурудзу; годинами крутить Кіндрат ручку приймача, прислухаючись до голосів дикторів- чи, бува, не проскочить слово “смола”, бо, бачте, це слово помітне хоч би і по-заграничному мовлене, але джази перешкоджають, дикунські якісь вигуки й виття; чужомовні диктори захлинаються, як у лихоманці; звісно, кожен про своє торочить; якісь п’яні, мабуть, співаки несамовито і хрипко горлають, і лише на ультракоротких хвилях спокійні голоси пілотів, котрі перемовляються з землею. Та тільки де вони, ці пілоти?
Навесні поїхав Кіндрат у Київ, до одного діда в Дарниці, про якого казав йому той мордатий рахівник, що на другому відділку. Дід виблискував поголеною головою, зате борода була сива й нечесана, сам кссмогрудий, а руки міцні, мов у коваля. Дід обмацав Кіндрата поглядом, потім узяв маленьке люстерко, зазирнув туди, як у криницю, злякався навіть, спохмурнів. “Бачу, люди лежать на снігу, — сказав, — а чи живі, чи мертві — того не бачу… Бачу я двісті доріг і чоловіка, який не знає, якою піти… Бачу його, а чи живий, чи мертвий, того не знаю… Є дорога землі, дорога води, дорога каменю, дорога вогню, дорога неба, дорога заліза, а якою дорогою він пішов- того не бачу…” — “А де він зараз, де?” — поспитав Кіндрат, та дід суворо зиркнув на нього, боязко стало Кіндратові, а дід знову зазирнув у люстерко, і Кіндрат подумав, що якби йому те люстерко, то віддав би він за нього і телевізор, і приймач, і все, чого б схотів цей голомозий дід. “Він іде! — схопив дід Кіндрата за руку. — Живий! Він живий! А люди в снігу все лежать. Мабуть, мертві…”
Кіндрат повернувся в Яропіль надвечір, коли теплі вітри табунами бігали над Богункою, асфальтобетон на соші висох та посвітлішав, а в кафе “Мрія” почалися танці, біля входу юрмилися парубки без плащів, майже всі в чорних костюмах та білих сорочках. Ганни вдома не було, тоді Кіндрат витяг із шафи свою празникову шевйотову гімнастерку з солдатською Славою та нашивками поранень, що їх тепер не носять — не показують люди своє каліцтво, стидаються, поверх убрався в шоферську куфайку та й пішов на радгоспне подвір’я. Викурили із Савкою-вартовим по цигарці, розказав йому про Київ, про універмаг, де сходи рухомі, як у метро, хоч цілий день катайся задарма. Потім Кіндрат заправив свій “вертоліт” (Савці сказав, що наказав директор вирушити на станцію за міндобривами) і вивів авто на порожню сошу. Савка потім клявся-божився, що від Кіндрата горілкою анітрохи не тхнуло, але йому не повірили…
Він їхав не запалюючи світла — позаду доблимував весняний каганець сонця. Кіндрат одразу зрозумів, про яких людей на снігу мовив голомозий: під Наро-Фомінськом, у сорок першому році, на снігу він і хлопці з його роти: хрестаті броньки сунуть на них, а він усе умовляє Гафура Рахімбаєва, щоб той це стріляв, почекав, доки броньки підійдуть, а як Гафур не витримав, дав чергу, дак Кіндрат його лопатою по сідниці уперіщив, бо воно молоде, дурне… Хоч і в снігу, проте у Кіндрата хатній лад: гранати акуратно розкладено в печерці, виритій у схилі траншеї, патрони поруч, термос (знайшов його в якомусь порожньому будинку) з гарячим чаєм, бо пити під час бою хочеться нестерпно; в тім бою термос був розпанаханий осколком, чай залишив жовту пляму на снігу, мов сеча…
Ось тут на цьому рубежі.й лежать Кіндрат та його хлопці у снігу, чекають на броньки, а десь у сусідній дивізії його старший син Матвій, і вони ще живі, живі, хоч вибухає у Матвія в руках пляшка із запалювальною рідиною, і він качається по снігу, дряпає нігтями землю, збиває полум’я, одначе він ще живий…
Кіндрат розігнав цю купу заліза й гуми до 90 кілометрів на годину, він летить повз притихлі села, гуркоче й бряжчить його “вертоліт”, нагадуючи, як колись гуркотали броньки, злякано сахаються від шосе випадкові спізнілі перехожі, летить Кіндрат Смола на своєму “вертольоті” — ніч, гомін весни, час, коли людині здається, що життя починається спочатку…
Молодший лейтенант міліції Василь Гриза, державтоінспектор з Ярополя, чергував саме на 1673 кілометрі шосе “Схід- Захід”, коли помітив вантажне авто невідомої конструкції (“негабаритне”, як пояснював потім), що з недозволеною швидкістю, з вимкнутими фарами мчало посередині шосе. Василь Гриза блискавично зметикував, чим пахне оця нічна прогулянка п’яного водія, хоч авто трималось на диво рівно, без усяких вихилясів, на які здатні причмелені яропільські шофери. Він рішуче запалив лампочку в своєму інспекторському жезлику, наказуючи порушникові зупинитися. Але дивний апарат промайнув повз нього, тільки тепла хвиля спаленого бензину огорнула молодшого лейтенанта. Тоді він хвацько вскочив у сідло мотоцикла, і почалася гонитва, яку все життя потім згадуватиме Василь Гриза. Світла акварельна смуга на заході зменшилась до розмірів вузесенької щілини, де ще вгадувалася межа між землею та небом. Тиша настала на цій землі, мовби всі її діти міцно поснули, і тільки старий Кіндрат, який згадував Олесю, як вона заквітчана ходила у 1928 році, та молодший лейтенант Гриза, який марно намагався вгледіти номер машини, що втікала від нього, — тільки двоє людей на цій землі були поглинуті ревом двигунів. Гриза жахнувся, подивившись на спідометр, — 110 кілометрів давав його мотоцикл, а відстань між ним і клятим авто не зменшувалася. Ось-ось буде роздоріжжя, де розходяться шляхи на південь і північ, там завжди багато машин, не минути лиха… Василь Ґриза витягнув з кобури пістолет і почав цілитися в колесо Кіндратової машини… І раптом мало не знепритомнів від здивування. Йому потім не вірили, казали, що це від перевтоми, а може, — багатозначно натякав дехто з колег, — і від дечого іншого таке примарилося Василеві: він побачив, як, не доїжджаючи до розвилки, машина легко злетіла в повітря, ніби літак на аеродромі, і почала швидко набирати висоту, і все зменшувалась, зменшувалась, аж поки молодший лейтенант Гриза зовсім не загубив її в темряві.
…Ніхто нічого певного відтоді в нашому місті не міг сказати, де подівся Кіндрат Смола. Тільки зовсім недавно серед декотрих яропільчан поширилися чутки, які виставляли всю цю історію в дивному світлі. Хлопці-заробітчани, що працювали на будівництві високовольтної лінії в тайзі, так званої ЛЕП-500, розповіли, повернувшись до Ярополя, що інколи ночами по лісових дорогах, де пні, болота, обгорілі стовбури дерев, папороть, і навіть у липні бувають приморозки, по темних тайгових просіках літає якесь вантажне авто, тритонка, чи що, тільки форми незвичайної, на “вертоліт” схоже, на який полюють всі автоінспектори, — на великій швидкості, не вмикаючи фар, вискакує авто на сопки, кружляє в районі віддалених, зимівель, перетинає великі магістралі і знову зникає в лісах; і нічого ніби не боїться водій цього загадкового автомобіля — не боїться зламати задній міст на перевалах, чи заморозити й розірвати радіатор взимку, чи поплавити підшипники навесні, коли далекосхідні ріки розливаються від обрію до обрію і земля перетворюється на суцільну руду твань…
Різне гомоніли в Ярополі люди. То казали, що зустрічали самого Кіндрата — в гімнастерці, при орденах і медалях, все чин по чину, мовляв, блукає він тайгою, заходить до якутів та старообрядців, все питає про сина свого Івана; люди пригощають його, стелять на печі постіль, аби хоч вигрівся трохи, але він чемно дякує і йде далі — у мороз, в якому скліють птахи, і суворо дзенькають на його грудях медалі… Взагалі, різне можуть набалакати в нашому Ярополі люди. Так, один радист (прізвища його не називатиму — скажу тільки, що одружений він з сестрою Моті Скуратова, від якого мені це все стало відомо) присягався, що час від часу на коротких хвилях в діапазоні від 15 до 43 метрів можна надибати на голос старого Кіндрата (а хто ж його голосу не пам’ятає в Ярополі!), почути, як він повторює одне й те ж:
- Іване… чуєш? Озовися! Чуєш, Іване?
Казав радист, ніби голос Смоли записано на магнітофонну плівку, але ніхто не знає — звідки він береться.
Зовсім інший поголос про нашого городянина привезли матроси торговельного флоту, що ходять рейсами в Японію та В’єтнам. Начебто кілька разів зустрічали у відкритому морі неідентифікований плавучий предмет, що дивовижно нагадує вантажне авто — чотири шасі, кабіна керування та широка палуба без поручнів. Помітили машину цю загадкову в певному квадраті моря, де завше на воді плаває багато квітів. Холодна там вода, чорна, але щедра на срібну сайру; вночі, коли невідомий човен запалює фари, збирається швидка сайра, мовби із хромованої сталі відлита, мовби притягнув її потужний магніт. І квіти завше плавають по тій воді — чорнобривці та матіоли.
Звичайно, всі ці розмови велися на дуже низькому теоретичному рівні і ніколи не були підкріплені фактичним матеріалом, на що звернув увагу старий пенсіонер, наш невтомний громадський діяч і публіцист С. О. Набатов, котрий з цього приводу прочитав у міському лекторії кілька лекцій про забобони та різні загадкові оптичні явища природи, відомі під назвою “температурної інверсії”.
що являє собою скорочений виклад певної біохімічної гіпотези, котра не повинна бути кривотлумачена в теологічному смислі, як це експериментально довів по суперечках своїх з доктором філософії Штюльпнагелем городянин наш, світової слави професор М. С. Холодний.
Це все сталося під час Великої війни, тієї війни, що світиться нині із подряпаних кіноплівок; тоді майже нікого з вас ще не було, ви або ваші батьки чи діди тоді ще тільки народжувались потайки під серцем у матерів, проростаючи першими зелами життя крізь болотяні шляхи, чорні поля, села спалені, запаскуджені замерзлим фекалієм. Тоді ще не було всюдиходів на повітряних подушках та мислячих ракет — лише стовпища брудних дизельних машин та об’їдені скелети коней, жовті смердючі кістки, а вогнемети тоді вже були — це така штука, що скидається на солдатський ранець: під великим тиском вихоплюється, струмінь вогню, і янголи смерті злітають угору, коли вибухає бензин — оранжева, з чорними підпалинами куля, наче якісь небесні сили місять це вогняне тісто.
Коли почалася Велика війна, жив у Ярополі вчений, професор Холодний Микола Сидорович. Вам, певно, надто добре відоме це ім’я, і, певно, уявляєте такого собі дідуся сухенького, наче кволий стовбурець пустельного деревця, сивого, аж замшілого, у професорській чорній краватці, такого собі мізерного чоловічка, що пісникував усе життя над своїми книжками, чи не так? Але знайте, що не було в Ярополі більшого життєлюба, ніж цей Микола Сидорович, який до самої старості задивлявся на гарненьких дівчат, а гарненьких дівчат він бачив щодня, бо викладав у медичному інституті. А що вродливий був чоловік, то годі вже й казати- татарські темні крові носив у собі, голова завжди поголена, блищики по ній гуляють рожеві, владні зморшки біля вуст, лагідні руки ченця. Ходив він, своїм звичаєм, у жилетці, вишиваній сорочці, а на піджаку, зліва, до лацкана прип’ятий був шкіряний ремінець, на якому теліпався
