співробітничати із злочинцями. «Чекаємо заяву на парламентському й урядовому рівнях, — говориться в листі, — яка ясно і недвозначно визначила б злочини, вчинені українськими націоналістами, як геноцид, а їхні формування фашистського гатунку — як злочинні організації, особливо ОУН, УПА, батальйон «Нахтігаль», українське ЕСЕС вахманшафт, українське хільфполіцай, шуцман ландестдінст. До злочинів геноциду не застосовний строк давності. Ми посилаємося тут на закон, який наказує переслідувати і судити цих злочинців».
І далі:
«Свідчень цих жахливих часів залишилось немало. Все ще живі очевидці. Члени вроцлавського Товариства готові негайно надати всім «неінформованим» властям і організаціям безліч матеріалів до розробки теми: «Злочини українських націоналістів проти польського, українського і єврейського населення в 1939–45 і наступні роки на території Речі Посполитої».
Чи знає Верховна Рада України про таку заяву поляків? Чи відають про це ті шанувальники бандерівщини і Донцова в Галичині, які на всі кольори розфарбовують минулу діяльність ОУН-УПА, приховуючи їх криваву сутність?
По-різному трактують цю так звану «українсько-польську війну» численні націоналістичні автори. Так, О. Субтельний називає її «українсько-польською різаниною». 336 Він, зокрема, зазначає, що «безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з теріторій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія — Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави…» 337 Автор при цьому зауважує, що «особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943– 1944 рр. українці (читай: українські інтегральні націоналісти —
Субтельний, на жаль, не вказує, що опріч Волині такі людські і матеріальні жертви були значно більшими в Східній Галичині, де та різанина набрала особливо кривавого і безкарного характеру.
Інший націоналістичний автор, В. Косик, безсоромно захищає українських різунів, намагаючись довести їх «правоту». «Винищення українців, — зазначає він, — почалося з 1942 року на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян). З 1942 по 1943 рік було вбито більше 2 тисяч українців. З серпня — вересня 1943 року польські акції поширилися далі на схід у райони Галичини і Волині». 339
Далі ж автор намагається «пояснити» ситуацію українсько-польської різанини на Волині: «На Волині ситуація була ускладнена через численні фактори, що посилювали антагонізм між українцями і поляками. Серед цих факторів треба назвати, з одного боку, присутність проросійських польських партизанів і комуністів, а з другого боку — використання німцями в репресіях проти українців польської поліції». Все це Косик зводить до наступного: «Українські села часто зазнавали нападів від радянських і польських партизанів, які діяли разом, грабували і залишали багато жертв. Саме в цій ситуації українські загони самооборони й загони УПА прийшли на захист українських сіл і у відповідь атакували бази, з яких здійснювались напади поляків». 340 Таке «виправдання» аж ніяк не відповідає дійсності. Косик, як бачимо, в усьому цьому кривавому конфлікті звинувачує лише поляків.
Справа ж у тому, що «українсько-польську війну» інспірували й організували гітлерівці, що, безперечно, відповідало їх політиці в так званому «слов'янському питанні». Її головна мета: використовуючи вікові антагонізми між українцями і поляками (звичайно ж, їх пануючими класами), повести справу до їх самовинищення. 5 серпня 1942 року генерал-губернатор окупованої нацистами Польщі Ганс Франк, згодом засуджений до страти за рішенням Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі як один із головних злочинців гітлерівської Німеччини, записав у своєму щоденнику: «Повинен відзначити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені відносини між поляками й українцями. Ті 4 чи 5 мільйонів українців, що живуть тут, дуже важливі як противага полякам. Тим-то я завжди стараюся підтримувати серед них будь-якими способами політично задовільний настрій, щоб запобігти їх об'єднанню з поляками».
Це, якраз, і почали здійснювати українські і польські націоналісти кількома тижнями пізніше після цього запису Франка в щоденнику. Згодом інспіровані епізодичні вбивства набрали масового характеру, особливо з боку українських націоналістів на Волині і в Галичині. Цю чітко визначену політичну режисуру замовчували і замовчують автори-націоналісти.
Те, що ця різанина набрала організованого і планового характеру, свідчить той факт, що курінь «Рудого» (Стульмащува, абверівська кличка «IV-Норд») тільки 29 і 30 серпня 1943 р. вирізав у Голобському, Ковельському, Старовижівському, Любомльському, Луцькому районах Волинської області 15 тисяч поляків. Майже повністю були знищені села Рівне, Лісняк, Ставинські Смоляри, Острівки, Острівецька Воля, Велика Гута, Нудиже, Засмики та інші. Бандерівські формування, що діяли в Рівненській області, знищили таким чином протягом кількох днів 25 неселених пунктів. Така ж доля спіткала села Стара Гута, Мости, Кути, Забара, Залужжя Шумського, Бариш Бучацького районів Тернопільської області; Троїця Заболотівського, Ляцько-Шляхетське (нині Липівка) Тисьменицького районів Станіславської обл. і; Гута-Пеняцька Львівської області і багато-багато інших сіл Галичини. При цьму, тут населення нищено «під корінь», тобто всіх до єдиного, від великого до малого.
Вище зазначені дані про кількість жертв «українсько-польської різні», на нашу думку, не відповідають дійсності. Тут ще треба серйозно попрацювати багатьом дослідникам. Без «патріотичної» пристрасті і «національної» упередженості. Мені довелося такими дослідженнями займатись не один рік. В результаті скажу таке: в 1943–1944 рр. на Волині від рук українських терористів загинули 60–70 тисяч поляків; в Галичині значно більше — 140–150 тисяч. Сумарно це становить 200–220 тисяч людських життів! А скільки загинуло українців, мирних сільських жителів? Це ще й досі до кінця не підраховано.
Терористично-диверсійні дії бандерівців у повоєнні роки
Жертви націоналістичного розбою в часи минулої війни незліченні. Вони не підраховані і їх надто важко підрахувати. Ми вже вказували, що тільки в перші дні і тижні війни та німецько-фашистської окупації західних областей України загинуло від кривавих рук українських войовничих націоналістів приблизно 40 тисяч чоловік — радянських активістів, представників радянської влади, комсомольців і комуністів. За майже три роки страхітливо-жорстокої окупації ті жертви в кілька разів більші.
Відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників із Західної України та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненостю треба назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: «Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини… Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина». 341
Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не проти «енкаведистів» (як вони часто пишуть у своїх «хроніках» і «дослідженнях»), а проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають «партизанською»), вони грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села. Так, банда надрайонного провідника СБ Д. Куп'яка — «Клея», на рахунку
