розправилась з «розкольниками» швидко і жорстоко. З метою проведення акції ліквідації «ненадійних», керівники ОУН-(б) в листопаді 1944 р. видали таке розпорядження:
«Таємно, таємно, таємно!
При новій ситуації складаються нові засоби боротьби з більшовиками
…Масовість нашого руху неминуче прискорить його повну ліквідацію… Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків… Вони подвійно небезпечні для нашої дальшої боротьби з більшовизмом, Їх масовий перехід на бік більшовиків підірве престиж ОУН-УПА, а їх активна боротьба, в яку вони, безумовно, включаться разом з більшовиками проти ОУН-УПА виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи навіть на західноукраїнських землях… А тому необхідно негайно і якнайбільше таємно в ім'я великої національної справи вище згадані елементи ОУН-УПА ліквідувати двояким способом:
а) висилати більші і менші відділи УПА на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили більшовики на постоях і в засідках;
б) теренові боївки та інших осіб станичного та підрайонного масштабу, надрайонна і районна СБ повинні знищити під виглядом більшовицьких агентів…». 327
Керівники націоналістичних формувань руками служби безпеки знищили багато своїх учасників. Так поблизу села Тинне на Рівенщині бандерівці задушили 37 чоловік, запідозрених у бажанні покинути схрони.
В Торчинському районі на Волині було знайдено вирок суду ОУН про розстріл районного коменданта Локачівського району Куліша («Білого»), кущового керівника ОУН Бойка («Рога»). Керівник СБ крайового проводу «Смок», запідозривши, що його боївка зневірилась і схильна покинути зброю, перестріляв усіх їх учасників. Особливо лютувала в час подібних акцій служба безпеки.
На початку 1944 р. збунтувався один із куренів УПА в районі Кременця Тернопільської області. Насильно мобілізовані селяни, усвідомлюючи нікчемність боротьби, вимагали відпустити їх допомогу. Керівники вдалися до погроз. Але вони нічого не могли вдіяти — курінь розбігся. Тільки за період з лютого 1944 року в радянські органи з повинною з'явилося близько 13 тисяч учасників ОУН-УПА… 328
Атмосферу тривоги і розгубленості, яка охопила як рядових учасників націоналістичних формувань, так і їх провідників, кривава авантюра яких потерпіла зловісний крах, передає лист політичного референта «Тараса» з Тернопільської області: «Більша частина членів не стоїть на висоті своїх завдань. До організаційної роботи ставляться дуже пасивно і критично. Свої обов'язки виконують недбало або ж зовсім не виконують. Так робить більшість членів. До цієї більшості треба зачислити всіх тих, хто насильно втягнений в організацію». 329 Такий, як бачимо, фінал цієї злочинної затії.
ЖЕРТВИ ОУН-УПА
Яка кількість жертв ОУН-УПА
Відповідати на це запитання надзвичайно важко. І з багатьох причин.
По-перше, тому, що націоналістичні центри й окремі підрозділи ОУН-УПА хоч і вели певний облік своїх диверсійно-терористичних акцій, але публічно про них не заявляли ні тоді, ні тим більше сьогодні, ні в спеціальних документах (звітах), ні в пресі та в своїх численних «дослідженнях» так званої «націоналістично-визвольної боротьби». Багатотомне видання «Літопису УПА» містить, в основному, «спомини» учасників «національно-визвольних змагань» та різноманітні пропагандистські матеріали, зрідка «хроніку» акцій, а вже згадуване вище «дослідження» «Українська повстанська армія» П. Мірчука, «УПА» М. Лебедя, «Історія українського війська» Л. Шанковського та інші націоналістичні видання подають лише окремі факти «героїки» ОУН-УПА, де гинули лише червоні партизани та «енкаведисти». Ліквідація ж «на сухо» чи «на мокро» сільських активістів («сексотів») чи селян та представників сільскої інтелігенції, які відмовлялись їм служити, ними абсолютно не фіксувалась, а якщо і фіксувалась, то ретельно приховувалась і приховується.
По-друге, радянські (державні і громадські) установи, у тому числі органи НКВС та НКДБ, вели лише епізодичний облік терористично-диверсійних акцій ОУН-УПА та їх наслідків в окремих районах та в окремих періодах. Та й велася така робота сумбурно, непослідовно, неграмотно, а то й фальшиво. Ідеологи від КПРС і Компартії України вважали такі факти «епізодами» і всіляко намагалися видимість, мов би нічого не сталося. Тому зведення по районах, областях і в цілому по Україні відсутні, як і відсутній облік тих збитків і жертв, які понесли Радянський Союз і Радянська Україна в роки минулої війни. Правда, окремі спроби таких підрахунків велися, зокрема органами МВС, але доволі примітивно і приблизно. В останній час, формуючи відповідно пам'ятні випуски «Книги Пам'яті» (до 50-річчя Перемоги над фашизмом), зібрано доволі великі матеріали в усіх областях України. Однак ці матеріали, в основному, акумулюють факти воєнного періоду. Повоєнні ж події заторкані лише частково. Вибіркові ж інформації про жертви бандерівщини у Львівській області, зокрема, друкувалися в газеті «Вільна Україна» під рубрикою «Криваві сліди оунівців». На жаль, такі публікації не отримали продовження. Аналогічні публікації мали місце і в газетах інших областей Західної України. Що ж до «Книг Пам'яті», то з ними ще складніше, бо нинішні націонал-демократи, прийшовши до влади в західному регіоні України, не тільки не сприяють їх виданню, але, як можуть шкодять процесу їх укладання і публікації.
По-третє, відповісти на поставлене запитання надзвичайно важко з точки зору етично-психологічної, бо спогади (а тим більше реальний облік жертв бандерівщини, з реальними прізвищами і реальними ситуаціями) про те не так далеке криваве місиво травмує нинішнє покоління, самих страждальців, їх дітей і онуків.
По-четверте, такий облік жертв націоналістичного розбою в Західній Україні (а тим більше в Галичині) сьогодні просто неможливий, бо не тільки відроджені організації неодонцовців та необандерівців чинять такому процесу різні перешкоди, але й погрожують тим, хто постраждав від націоналістичного бандитизму. Їм сприяють місцеві органи влади, які тепер пересічно в руках тих же націоналів — від націонал-«демократів» до націонал-фашистів.
Однак відповісти на це запитання доведеться, і розпочнемо відповідь з часів початку війни і тимчасової німецько-фашистської окупації Західної України.
Перші дні війни стали для багатьох націоналістів часом величезного політичного піднесення й ейфорії. «Нарешті, — гукали вони, — настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресіння!.. На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана… Прийшла хвилина, в якій мусимо собі сказати: тепер, або ніколи!» (Газ. «Краківські вісті». 1941. 23 червня. 9 липня.)
Тепер добре відомо, що націоналістичні формування в краї і за кордоном за наказом гітлерівського Абверу готували на початку війни збройне повстання націоналістів усіх відтінків у Західній Україні. Але його організувати не вдалося. Проте у багатьох місцях, особливо в Галичині, окремі підрозділи збройного підпілля ОУН-бандерівців пострілювали в спини відступаючим червоноармійцям, серед яких було багато українців. І падали вбиті і поранені.
Однак «тріумфальні арки» з написами «Слава Україні! Великій Німеччині!» і «гідна» зустріч гітлерівцям була влаштована у багатьох містах і селах. Водночас почалася дика розправа над активістами Радянської влади і тими «совєтами», які не встигли мобілізуватись у ряди Червоної Армії чи евакуюватись на схід. «Прихід німецьких орд, — згадував колишній активний член ОУН-б. Стецишин, — зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав «гут, гут» — й організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з першої хвилини почалося полювання на
