Питання це надзвичайно складне, бо, по-перше, нема солідних документальних фактів, а по-друге, різні автори подають різні дані про кількісний склад УПА — радянські, в основному, замовчували ці дані, а націоналістичні (за кордоном) подавали інформацію про кількість, яка сягала від кількох десятків тисяч до півтора мільйонів бойовиків.
Як свідчить «Енциклопедія українознавства», «на перевалі 1943–1944 років УПА була найчисленнішою й охоплювала не менше 40 тисяч осіб, в тому числі підпільні кадри ОУН». 314
«Історіограф» ОУН-УПА Петро Мірчук в книзі «Українська повстанська армія» стверджує, що на початку 1944 року (тут і вище йдеться про один і той же період) УПА становила 50 куренів (80 тисяч) «власних» сил та 15 куренів (близько 20 тисяч) «заприязнених народів». Крім того, вказував Мірчук, УПА сприяло оунівське підпілля кількістю 100 тисяч осіб. Цифри тут значно перебільшені, особливо щодо «заприязнених народів», тобто різних пособників окупантів-неукраїнців (в тому числі українців — «східняків»), які в силу обставин опинилися в стані УПА (відомо також, що влітку і восени 1944 року в УПА перебувало також понад 300 німців, які були послані для зв'язку й інструктажу, чи відстали від своїх відступаючих частин). Аналіз, однак, беззастережно показує, що в УПА в той час перебувало не 15 куренів (20 тисяч), а близько дві тисячі неукраїнців. Коли ж фронт наблизився, вони переважно покинули ряди УПА.
О. Субтельний в книзі «Україна: історія» подає таке судження: «Хоч багато українських емігрантських джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тисяч, більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30–40 тис. бійців». 315 Ці «обгрунтовані підрахунки», на наш погляд, аж ніяк не відповідають дійсності.
В. Косик у вже згадуваній книзі «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» в додатку «Документи» наводить німецький документ «Німецька пам'ятка про рух опору на території Радянської України», датований 1 листопада 1944 року, де вказується, що УПА поділяється на УПА-Захід, УПА-Північ та УПА-Схід і що «організація військ і навчання переважно здійснюються за німецькою моделлю» (підкреслено мною —
Далі в тому ж документі подано таке:
«Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно в 80–100 тисяч бойовиків регулярної армії… Цифри можливої загальної сили повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тис і 2 мильйонами вояків».
І тут же: «Діяльність УПА підпорядкована політичній лінії ОУН», в той час як націоналістичні автори в поті чола доводять, що УПА не підпорядковувалась ОУН, а існувала самостійно, як позапартійне формування.
В своєму ж тексті книги В. Косик не тільки використовує, а, по суті, повторює інформацію з приведеного вище документу: «Треба визнати, що устійнити кількість членів УПА не було і не є легко. За архівами УПА, тільки група УПА-Захід, що мала на 31 грудня 1943 р. 4460 бійців, на кінець 1944 р. мала близько 40 тисяч. Загальна кількість бійців УПА, отже, могла бути від 80 тисяч до 100 тисяч…». 316
Тут нема нічого дивного, бо якщо під кінець 1943 року формування УПА концентрувались на всіх теренах Західної України, то наприкінці 1944 року вони спільно з гітлерівськими військами були потіснені в західні райони.
Т. Гунчак у книзі «Україна: перша половина XX століття» зазначає: «За німецькими даними до 1943 р. УПА мала під зброєю 80–100 тисяч вояків». Ці дані досить сумнівні і перебільшені, бо «до 1943 р.», значить, що то був 1942 рік, коли в УПА були лише кілька сотень бойовиків бандерівського напряму.
Аналізуючи подібні інформації націоналістичних авторів, численні дані архівних документів, де концентровані зведення радянських спеціальних відділів по боротьбі з ОУН-УПА, слід зазначити, що напередодні літнього (1944 р.) наступу радянських військ по визволенню Західної України від німецько-фашистських загарбників формування УПА спільно з кущовими боївками ОУН та озброєним активом оунівських організацій становили близько 90 тисяч бойовиків. Восени 1944 р. рейдуючі формування УПА були розгромлені в сутичках з військами НКВС, прикордонниками і спеціальними загонами служби державної безпеки. Залишки їх, за наказом проводу ОУН-бандерівців, перейшли у збройне підпілля, яке продовжувало дії невеликими диверсійно-терористичними групами. Однак про УПА, як таку, в наступний час вже не могло бути й мови. Про те, що УПА існувала до кінця 40-х років — звичайна байка вчорашніх і нинішніх апологетів бандерівщини.
Такою ж закамуфльованою байкою є недавно виданий довідник П. Содоля «Українська повстанча армія. 1943–1949». Автор розпочинає історію УПА з виникнення формування під керівництвом Сергія Качинського — «Остапа» восени 1942 р., хоч тут же акцентує на важливості ІII-оі конференції ОУН- бандерівців, що відбулася 17–21 лютого 1943 року, у творенні такої формації. «Весною і літом 1943 р., — зазначає він, — робиться спроба об'єднати всі повстанські відділи в одну армію під єдиною командою…». 317 Отже, УПА вдалося створити тільки після того, як вдалося ОУН- бандерівців провести такі заходи:
1) перевести з Білорусі шуцманшафт-батальйон (створений із розформованих батальйонів Абверу «Нахтігаль» і «Роланд») наприкінці січня 1943 р.;
2) перевести в ліси значну частину «української» поліції разом із зброєю (березень — квітень 1943 р.);
3) створити прецедент конкретної боротьби, розпочавши винищення польського населення на Волині (березень 1943 р.).
Таким чином, історія УПА починається у березні-квітні 1943р., а не з створення сотні С. Качинського — «Остапа» у жовтні 1942 р., як заявляють націоналістичні «історики».
По суті всіма матеріалами двох частин довідника автор доводить, що хоч перші збройні формування націоналістів із ОУН-б виникли на Волині, але творцями їх були галичани. Із 254 імен керівників ОУН, УПА, УГВР, поданих у двох частинах довідника, лише 63 особи були уродженцями Волині і при тому займали в них нижчі чи незначні посади. 318 По-друге, членами проводу ОУН- бандерівців у 1943–1944 роках із 10–12 всіх членів лише 1–2 були волинянами і займали в ньому третьорядні посади. Все це, безперечно, свідчить про те, що творцями УПА, як і всієї ОУН, були галичани на території непокірної Волині. Суть цього творення одна — боротьба з радянськими партизанами. А що ж Галичина?
П. Содоль відзначає, що «західні українські землі (ЗУЗ), тобто Галичина, тереном дії повстанської активності негайно не стали, бо місцевий нацистський режим від початку окупації не застосовував проти цілого населення методів тотального терору… В середині 1943 р. ОУН-б почала організовувати військові відділи також і в Галичині. На це мали вплив дві події: по-перше, проголошення 28 квітня 1943 р. створення нацистами «Стрілецької дивізії СС «Галичина»; по-друге, по теренах Галичини йшло рейдом від 7 липня 1943 року з'єднання під командою Ковпака… Ці дві події прискорили організацію на галицькій території регулярних військових відділів під командою поручника Олександра Луцького — «Андрієнка». Для маскування й дезорієнтації німецького режиму ці нові відділи виступали спочатку під назвою УНС». 319 (Української народної самооборони —
Далі автор вказує, що в грудні 1943 р. УНС прийняла назву «УПА-Захід». Військова структура УПА в листопаді 1943 року перетворилась в головну команду — головний військовий штаб (ГВШ). Командиром УПА став підполковник Р. Шухевич, шефом ГВШ майор Д. Грицай-«Перебийніс». Ця реорганізація була закріплена в січні 1944 року, коли Д. Клячківський був формально призначений крайовим командиром УПА-Північ у рангу майора. Тоді ж УПА-Захід став керувати майор В. Сидор («Шелест»), а УПА-Південь — В. Кук («Леміш»).
Автор навіть не згадує про М. Лебедя («Максима Рубана») по суті, організатора і збройного націоналістичного підпілля, і служби безпеки ОУН, і перших збройних формувань УПА. Зате «організатором і довголітнім (1941–1947) головним керівником СБ» називає М. Арсенича.
Що ж до кількісного складу УПА, то автор довідника П. Содоль маніпулює цифрами без жодного
