С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

усвідомити, що ніякого поєднання між націоналізмом і демократизмом не може бути, бо націоналізм — це егоїзм нації, а демократія — це співжиття, колективне правління народу, який засуджує всякий національний егоїзм!

Всупереч тому (ще живі люди, що добре знають настрої того часу!), що вся «національно свідома» Галичина орієнтувалася (в тому числі й ОУН-бандерівців) на гітлерівську Німеччину, ви, пане Батан, заявляєте такє: «Провідним принципом революційної ОУН залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили», тоді, як вся історична дійсність відстоює протилежне.

Ви, авторе, самі собі заперечуєте:

«Готуючись до війни між Німеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях (не питаючи, звичайно, чи хочуть українці такого «визволення» — В.М.) провід ОУН-б ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди увійшли б всі українські політичні партії і середовища. Цим ОУН ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів…». 311

Отже, бандерівці сподівалися, безперечно, на підтримку гітлерівців у створенні своєї влади над українським народом, тому і (компромісно, звичайно!) створюють Український національний комітет 22 червня 1941 р. (і це не випадково!), сподіваючись знайти певну підтримку з боку своїх прислужників. Але таких, як відомо, не особливо багато знайшлося в середовищі навіть затятих націоналістів, бо кожна фракція у своїх сподіваннях ставила на гітлерівську карту разгром Радянського Союзу, i на цій підставі сподівалася на реалізацію своїх націоналістичних амбіцій!

Ви лицемірите, пане Батан, коли пишете, що повстанським загонам на Волині протистояли «чотири ворожі сили»: УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. «Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть». Це так. Але УПА не воювала проти німецьких загарбників, а тільки проти червоних та польських партизанів. Це було їх зобов'язаннями перед гітлерівцями, на яких вони так сподівалися.

І далі ви пишете таке:

«Організація (тобто ОУН-бандерівців — В.М.) не тільки підготувала й організувала українську визвольну армію (визвольну від чого і від кого? — В.М.), а й надихнула її почуттям великої зреченості і бойовитості, збудила в усьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму — від Шевченка до Донцова — знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч борців за волю». 312

Як же все це ви могли написати, пане Баган, добре знаючи, що переважна більшість українців воювала (на радянському боці) проти фашизму і беззастережно виконувала цю благородну місію. Та й ви добре знаєте і те, що почуття «великої зреченості і бойовитості» абсолютно не було в стані УПА, і що «лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького» аж ніяк не задовільняв антифашистський дух переважної більшості українців. Тай не поєднуйте, пане Баган, так протилежні в людському вимірі особи — Т. Шевченка і Д. Донцова!

Зовсім інакше О. Баган інтерпретує проблему «демократизації» ОУН-бандерівців в 1943 році, ніж В. Іванишин. Він зазначає: «Прагнучи адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосовувати її до «соціалістичних» переконань і психології наддніпрянських українців», ОУН-бандерівців на III-му «великому» зборі зманеврувала на такі «ревізіоністські» шляхи.

О. Баган пише:

«Загалом великий збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Намагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУН до нових умов, до потреби «увійти» в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники й учасники допустили введення до програми ОУН ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши «гнучкішою» ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі «поступки» у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до постанов III-го великого збору ОУН 1943 р., віднаходячи в них «своє». Ті, що хочуть звинуватити ОУН в «тоталітаризмі» і «казармовому соціалізмі», знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУН на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти». 313

Дарма автор так драматизує ситуацію. Все це роблять не хтось «інші», а самі націоналісти. І все це закономірно. Бо всім так хочеться реабілітувати себе перед українською державою нинішнього творення, що верх беруть різні надумки, фантазії, міфи, легенди, а не історична правда.

О. Баган же бачить у всьому цьому (навіть у запереченнях В. Іванишина, поданих вище) лише вияв «слабості», «непослідовності» у відстоюванні націоналістичної ідеї. Цому, звичайно, не подобаються «ревізіоністські» рішення III-го «великого» збору ОУН-бандерівців. Тому він і намагається пояснити, чому так недоречно сталося. Перш за все, пояснює він, тому, що на рішеннях «позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів», які були в тюрмах (С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули І. Климів, Д. Мирон); по-друге, «надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов». Автор не враховує того, що коли проходив III-й збір ОУН-б, де йшлося про «пристосування до умов», про врахування настроїв населення Центральної і Східної України, Радянська Армія вже звільнила від гітлерівців Чернігів, Харків, вела бої на підступах до Сум і Донецька.

В той час залишається незрозумілою і така позиція автора. Ті «провідні кадри», які не сиділи в комфортабельних апартаментах в «Целленбау», а керували всіма акціями в краю, різні волошини, полтави, позичанюкй, горнові, що творили постанови IІІ-го збору ОУН-бандерівців, гинули в круговерті війни. Та й пану Багану добре відомо, що ніхто із рядових оунівців (а тим більше бойовиків УПА) абсолютно не знав про ці «демократичні» рішення. Та й ніхто не збирався тих постанов виконувати.

Правда, О. Баган тут же чистосердечно стверджує: «Потім, коли повернулися провідні діячі та ідеологи ОУН (мається на увазі повернення С. Бандери, Я. Стецька, С. Ленкавського та інших з- під «арешту» гестапо — В.М.), коли досвід виявив помилки постанов III-го великого збору і його «твердих» послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУН повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму. Організація знову в безкомпромісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III-го великого збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як «матеріал» для всяких «демократизаторів» і «соціалізаторів» ідеології і практики ОУН». (Виділено мною — В. М.)

Як бачимо, щирі поборники бандерівщини засуджують тих, хто завагався (про це ми напишемо дещо пізніше). Вони нещадно покарані, як каже Баган, «історією». Але цікаво для кого все-таки цей приклад повчальний?

Яким був кількісний склад УПА

Галицькі засоби масової інформації, які сьогодні цілком належать націонал-демократам і націонал- фашистам, все голосніше й істеричніше кричать про «борців за волю», про «національних героїв» із «Нахтігалю», добровольчої дивізії СС «Галичина», формувань ОУН-УПА та про те, що «національно-визвольні змагання» охоплювали «все населення краю», були «всенародними». Про сотні тисяч живих вояків УПА і мільйони їх нащадків говориться у зверненнях необандерівців до Президента України. Чи справді так?