людиноненависницьких трактатах, Ю. Липа в «Українській расі», І. Мірчук у «Світогляді українського народу», Д. Ткачук в «Українському націоналізмі», Д. Штикало «Над світом сяє хрест меча» та інші расисти, і ви жахнетесь!
Дещо інакше пише про книгу Д. Армстронга «Український націоналізм» вже згадуваний Іван Лисяк- Рудницький.
І. Лисяк-Рудницький (1919–1984) — відомий український історіософ, автор багатьох праць з історії української суспільно-політичної думки. Він вважав себе близьким до класичного лібералізму «в європейському розумінні», що «має в собі сильну дозу консерватизму». 287
Вчений був захоплений Вячеславом Липинським і вважав його своїм духовним наставником. Прагнення об'єктивного висвітлення історичних процесів і явищ здобуло авторитет наукової громадськості. Однак, йому були властиві і явно націоналістичні настрої й оцінки, проте з точки зору того ж ліберал-консерватизму.
І. Лисяк-Рудницькому належить доволі точна і (в основному) справедлива характеристика українського інтегрального націоналізму. Ми вже подавали вище його визначення цього явища, подане в статті «Націоналізм». 288
В статті «Український визвольний рух під час Другої світової війни» 289 автор подає не аналіз цього «руху», а по суті, рецензію на книгу Джона Армстронга «Український націоналізм». Будучи противником українського інтегрального націоналізму, він то входить в суперечку з Армстронгом, то схвалює його характеристики.
І. Лисяк-Рудницький погоджується з Армстронгом у тому, що причиною українського інтегрального націоналізму була реакція на дії «ультранаціоналістичних урядів Польщі та Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задовільнити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію». 290
Автор погоджується з Армстронгом і в тому, що ОУН «притаманне притуплення морального почуття». Обидва вони, звичайно, дуже добре розуміли, що криваві злочинства оунівців у часи війни та в повоєнні роки неможливо приховати, чого так прагнуть нинішни поборники бандерівщини.
Що ж до питання про «коляборацію» з німецько-фашистськими окупантами, то тут у Івана Лисяка- Рудницького з Джоном Армстронгом неабиякі розбіжності. «Був час, — пише Лисяк-Рудницький, — коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх «коляборантів» як зрадників-«квіслінгів».
Безсумнівна заслуга книги Армстронга в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які ангажувалися в легальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, — отже люди, що їх формально можна визначити як «квіслінгів», — насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини». 291
Як бачимо, І. Лисяк-Рудницький захищає тих «коляборантів». Якщо Джон Армстронг у своїй книзі констатує наявність тих, хто вірнопіддано служив окупантам, то Лияк-Рудницький намагається мотивувати поведінку тих запроданців народу і прислужників.
Ось як про це він пише далі:
«Говорячи загально, українські національні сили (націоналістичні, бо вони ніколи не були національними —
Тут І. Лисяк-Рудницький явно лицемірить, бо в одних працях називає цей «національний» рух близьким до фашистського чи фашистським, а тут, раптом, УПА іменує «рухом збройного спротиву» (але проти кого?), а УЦК та інші окупаційні допоміжні установи «будівничими і порядкуючими силами». Та й чи можна ті «сили у двох площинах» назвати «національними»? Чи представляли вони інтереси трудящих України, а тим більше тих, хто зі зброєю в руках на фронтах великої війни мужньо боровся проти фашистів? Правда, у своїх працях Д. Армстронг і І. Лисяк-Рудницький одностайно погоджуються з тим, що ОУН «притаманне притуплення морального почуття». То ж чи може цей аморальний дух бути насправді національним?
І ще одна немаловажна деталь цього питання. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Д. Армстронгом у тому, що «національно-визвольний рух» аж ніяк не сягав глибоко в маси і не репрезентував усього народу. «Основні маси залишалися незаангажовані», — констатував, зокрема, Д. Армстронг. То ж, чи можна такий «рух» назвати національним?
Чи була ОУН демократичною організацією
Сьгодні шанувальники войовничого націоналізму часто говорять і пишуть про те, що з осені 1943 р. ОУН-бандерівців відмовилась від тоталітаризму і донцовського інтегрального націоналізму як різновиду фашизму, і стала щирою поборницею так званого «демократичного націоналізму». Інші говорять ще крутіше, заявляючи, що ОУН-бандерівців прийняла навіть у своїй соціальній «плятформі» принципи демократичного соціалізму. При цьому беззастережно посилаються на постанови ІІІ-го збору ОУН-бандерівців та I-го збору УГВР (Української головної визвольної ради).
Тому спочатку скажемо про постанови ІІІ-го «великого» збору ОУН-бандерівців, який відбувся в серпні 1943 року. В «Літописі УПА» є «Політична деклярація УПА», яку численні націоналістичні автори називають «постановою» цього збору. Можливо, тому, що ОУН-бандерівців, як партійно-тоталітарна організація (орден!), прикривалася тоді ширмою «УПА». Тут є досить несподівані заяви про те, за що боряться українські (войовничі та інтегральні, і всякі інші) націоналісти. Ось цілий ряд таких перерахувань:
«— За знищення більшовицьких колгоспів і німецьких громгоспів. За землю для селян без викупу, за вільне господарство і вільне користування продуктами працi.
— За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна — кооперативно-громадською.
— За участь робітника в керівництві заводами…
— За восьмигодинний робочий день…
— За вільну працію…
— За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських і державних правах та обов'язках…
— За піднесення освіти й культури широкої народної маси шляхом розбудови шкіл…
— За вільний доступ молоді до всіх шкіл, за безкоштовне навчання…
— За повне забезпечення всіх працюючих на старість та у випадку хвороби чи каліцтва.
— За широку розбудову охорони народного здоров'я…
— За свободу друку, слова, думки, віри і світогляду…» 293
Всі ці «заяви» були дійсно «несподіваними», бо, як показала практика, ОУН-бандерівців раніше не декларувала таких соціальних вимог і тим більше не збиралася все це виконувати. Можна лише домислювати наступне. В керівництві цієї організації знайшлися люди, які прагнули пристосуватись до суспільних умов. І, перш за все, на їх рішення вплинули політичні, соціальні і морально-психологічні обставини, в яких
