«райхс- і фольксдойчери». «Між ними були наші патріоти», — зауважував при цьому він.
Доволі несподівано (і, мабуть, він єдиний у середовищі націоналістичних «істориків») Ф. Кордуба оцінює рух радянських партизанів. Колишній есесівець із 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», досить об'єктивно висвітлює одну із причин зростання партизанського руху в Україні: «…Примусова робота в Німеччині, зокрема постійне полювання за працездатними чоловіками і жінками, приневолювали безборонну людність до протидії. Одні скривалися в лісах, інші приєднувалися до советських партизанів». Це спричинило до того, — продовжує автор, — що за даними деяких німецьких старшин людність в Україні в 60 % бажала й вичікувала визволення Червоною Армією. А треба мати на увазі, що прихід німців на Україну із ентузіазмом вітало коло 95 % людности». Невідомо тільки як підраховував усі ці відсотки автор, але зрозуміло, що він мав на увазі, перш за все, Галичину, а не Україну, хоч і тут ці факти відповідали дійсності. Далі Кордуба чітко визначає:
«Національна політика III райху на окупованих землях Східної Європи яку здійснював окупант згідно з його девізою «Beherrschen, werwalten und ausbeuten» (володіти, управляти й експлуатувати —
Що правда, то правда! І ще:
«… Безпощадне нищення червоноармійців у полоні — це основна причина повстання совєтського партизанського руху. Такого руху німецьке начальне командування у Східній Європі не передбачало, тому до протипартизанської боротьби не було приготоване… Тероризована і пограбована людність в Україні і Білорусі щораз більше склонювалася у сторону партизанського руху. Внаслідок цього дійшло до того, що в тилах німецьких дивізій організовано партизанами райони із совєтського адміністрацією. Літом 1942 р. партизани зв'язали великі німецькі військові з'єднання і поліційні сили. До осені 1942 р. вони знищили коло 3000 німецьких поїздів. Не будемо оперувати різними статистичними даними, які свідчать про великі успіхи советських партизан в Україні і в Білорусі, що, між іншим, стверджують німецькі джерела. На кінець 1943 р. в Білорусі оперувало 360 000 партизан, а в Україні 220 000».
Як відомо, націоналістичні історики всіляко фальсифікують і «ганьблять» Карпатський рейд двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора С. А. Ковпака. Ф. Кордуба ж зазначає: «Весною 1943 р. великі з'єднання советських партизан під командою Ковпака пробилися в Карпати, викликавши велику паніку серед людности. Під час акцій партизани знищили багато німецької адміністрації і різнонаціональних коляборантів».
При тому ж Кордуба відверто зазначає, що, якраз, «терористами» органи безпеки (гестапо i СД гітлерівців — В.М.) вважали членів ОУН, а УПА вони трактували як звичайну «банду»… Рівночасно із обома частинами ОУН деякі органи iii райху співпрацювали. (Тут і нижче виділено мною —
Тут же дослідник посилається на західнонімецького історика Райтлінгера (Gerald Reitlinger. Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewaltpolitik in Russland 1941–1944), який зазначав, що ОУН-бандерівців користувалися у гітлерівців, зокрема у адмірала Канарка, більшою повагою, ніж ОУН-мельниківців, бо вона, як і постать Бандери, була «більш динамічною», ніж ОУН-м та її керівник А. Мельник.
І ще, найсуттєвіше:
«У згаданій книзі Райтлінгер згадує, що С. Бандера створив ривалізуючу партію, у скороченні ОУН(б), яка була опозиційною до ОУН полк. А. Мельника, тісно співпрацюючи з німцями. Під час окупації сов. України ОУН(б) тривало поборювала ОУН полк. А. Мельника. Вона користувалася німецькою зброєю проти німецьких урядовців, російських партизан і проти власних громадян…»
Виходить, що і колишній есесівець Ф. Кордуба може писати щиру правду!
Досить характерною для діячів з Заходу є праця американського «радянолога» й «українолога» Джона А. Армстронга під назвою «Український націоналізм. 1939–1949». 284 Ми вже відзначили про те, як Д. Армстронг досить об'єктивно відзначив, що ОУН виникла із «терористичних напівфашистських організацій» — УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичної молоді під керівництвом Д. Донцова, які згодом стали фашистськими.
Книга ця вийшла двома виданнями в 1955 та в 1963 рр. Перші сім розділів подають картину розвитку українського інтегрального націоналізму в час Другої світової війни. Наступні розділи аналізують ставлення різних представників (в основному ОУН-бандерівців) «Національно-визвольного руху».
Можна уявити, що це за книга, коли Д. Армстронг дивився на досліджувані процеси і події не тільки за допомогою консультацій бандерівців, але й їх очима.
Ми не будемо аналізувати цю книгу Д. Армстронга, а постараємось подивитися на неї через окуляри двох авторів з «української діаспори» на Заході. Це ми робимо для того, щоб побачити, який викривальний матеріал таїться в цих та інших писаннях.
Спочатку про статтю Ігора Каменецького «Стан дослідів і публікацій в ділянці історії німецької окупації України в часі другой світової війни». 285 Судячи з тексту, автор належить до націоналістичного табору. Стаття ж, по суті, є рецензією — оглядом літератури.
Наведемо найбільш «яскраві» місця із статті. Автор пише, що книжка Д. Армстронга «оперта на документальних джерелах». Але яких? Виявляється, що ці «документи» — це й «інтерв'ю з представниками колишньої нацистської адміністрації та емігрантами з українських земель», що дало змогу Армстронгу «з'ясувати багато невідомих фактів(!)»
Однак, далі І. Каменецький дещо «тверезіє»:
«(Армстронг) визнає, що на центральних і східних українських землях довгий досвід під більшовицьким режимом і нова політика репресій нацистів не сприяла в більшості випадків виявленню національних почувань… Армстронг вважає, що в загальному політично-пропагандистська кампанія ОУН на Наддніпрянській Україні була неефективна з уваги на її абстрактний характер і вузько-націоналістичний та нереалістичний підхід до проблем актуальних ла той час і у тій дійсності…
…Хоч Армстронг і критикує ОУН за неефективність методів і за початковий догматизм, все ж таки він вважає, що як підпільна, так і легальна праця ОУН під час німецької окупації зробили певний вплив на дальший ріст націоналізму в Україні. З другого боку, він цілковито негативно оцінює доцільність широко закроєного партизанського руху УПА. Аналізуючи різні політичні калькуляції провідників цього руху у звязку з міжнародною ситуацію в роках 1943–1945, автор не бачить сенсу дій УПА. Він засуджує УПА з реалістичної точки зору як безпідставну деконспірацію підпілля, а це опісля вплинуло на винищення найактивніших кадрів ОУН і на тяжкі втрати для українського населення». 286
І ще одне досить характерне визнання:
«Армстронг надто поверхово порівнює обидві фракції ОУН з фашизмом і нацизмом і підкреслює, всупереч усім даним, що ОУН ставило навіть чистоту крови вище, ніж нацисти. Не заперечуючи певних тоталітарних впливів, в тому числі фашистської і націоналістичної ідеологій можна зауважити, що автор не завжди орієнтувався в ролі ідеологій та ідеологічних різниць між згаданими групами».
І далі І. Каменецький продовжує думку:
«Перебільшує автор і значення расизму в ОУН. Твердження, що ОУН більше наголошувала на приналежність крови, як німецькі нацисти, не обгрунтоване доказами».
Але Армстронг тут абсолютно правий, бо українські расисти писали значно більше про расовість, виключність, ніж німецькі нацисти. Почитайте, що писали про «українську расу» С. Рудницький в працях «Україна — наш рідний край» та «До основ українського націоналізму», Д. Донцов у багатьох своїх
