С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

проводили.

Достовірно відомо про цілу серію переговорів між керівництвом ОУН-УПА і представниками німецького командування на різних рівнях. Такі переговори набрали особливо інтенсивного характеру, починаючи з весни 1944 р. Гітлерівське командування було зацікавлене в тому, щоб мати солідні диверсійні сили, які могли б паралізувати тили Червоної Армії. ОУН-УПА хотіли всебічної підтримки, перш за все, значних поставок зброї, боєприпасів та медикаментів.

Націоналістичні автори в основному представляють такі переговори однобічно: мовляв, гітлерівці напрошувались на тісне співробітництво в боротьбі з «совітами», бо потребували допомоги, й ініціатива, нібито, на таких переговорах і «зустрічах» виключно належала німцям. Це, звичайно, абсолютное відповідає дійсності, бо ініціатива частіше виходила із центрів ОУН-УПА, які потребували політичної та морально- психологічної підтримки, і військово-матеріальної допомоги.

Але ось як це представяє пан Косик:

«3 червня 1944 року у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представником УПА і представником вермахту стосовно можливого співробітництва в деяких суто військових сферах. Представник УПА сформулював багато умов для такого співробітництва. Передовсім УПА зберігала за собою право вільно навчати свої загони і здійснювати операції без найменшого німецького втручання. УПА засуджувала поводження вермахту і СД з українським населенням і вимагала повного припинення грубого поводження вермахту та каральних заходів. Крім того, УПА вимагала звільнення всіх українців (читай: українських войовничих націоналістів — В. М.), ув'язнених в концентраційних таборах і тюрмах. У разі підписання угоди всі німецькі служби, а також СД і гестапо, мали одержати відповідні інструкції. Можливе співробітництво мало залишатися в секреті, щоб радянські служби пропаганди не могли цим скористатися. Можливе співробітництво стосувалося лише боротьби проти більшовизму і Радянської Росії…». 271

І тут же додає, що переговори були перервані.

Пан Косик не називає представників ОУН-УПА, які вели переговори, умови, які ті представники виставляли на них. Та й при тому, виходить, що сторони ні до чого не домовились. Таке фальшування, звичайно, не на користь авторові, який претендує на «обєктивність дослідження», не на користь воно і тій справі, яку автор називає «національно-визвольною»… Та й чи народ Галичини, а тим більше всієї України, уповноважував ОУН-УПА на таке злочинне дійство?

А між тим пан Косик продовжує:

«Але тим часом бої між загонами УПА і німцями продовжувались…» Про які «бої» пише автор? Це ж — суща брехня! Бо в 1944 році між ОУН-УПА і командуванням відступаючих гітлерівських військ існувала (про це знають усі, хто хоч трохи знає історію Другої світової війни!) сувора домовленість про усяке сприяння сторін одна одній. ОУН-УПА прагнула створити ситуацію, при якій можливо, активно маневруючи, безболісно пережити фронтові умови та закріпитися в тилу Червоної Армії.

При цьому слід зазначити, що в умовах відступу гітлерівських військ мали місце окремі епізоди, коли формування УПА, бажаючи зміцнити боєздатність, роззброювали поодиноких солдатів вермахту чи навіть сприяли їм дістатися до своїх відступаючих частин.

І сам пан Косик погоджується, що угода між відступаючими частинами німецького вермахту і ОУН-УПА існувала. Він пише: «Незважаючи на урядову угоду, УПА зовсім не припинила напади проти німців, зокрема, як було вказано в німецькому донесенні, проти окремих солдатів і команд. У першій половині серпня загін УПА роззброїв 180 німців і 50 узбеків, 15 серпня відбувся бій між УПА та угорською армією неподалік Жаб'є (нині Верховина — В. М.), де було вбито 11 угорців. У Ластівці загін УПА напав на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. У руки УПА потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами». 272

Такий «бій» з угорцями абсолютно невірогідний, бо автор вказує, що він стався 15 серпня 1944 р., тоді як ще у березні того року із Жаб'є (Верховини) були вибиті угорські та німецькі війська. Що ж до нападів на невеликі підрозділи німців з метою отримати зброю та боєприпаси, то вони мали місце, але не були частими.

Однак, ще більшою брехнею є таке повідомлення пана Косика:

«Останній бій між УПА і німцями відбувся 1 вересня (тобто 1944 р. — В.М.) на південь від Коломиї, у горах. Німці втратили двох солдатів убитими, 2 пораненими, одного солдата й одного капітана було захоплено в полон…». 273

Такі «доблесті» не одинокі в книзі цього автора. Справа то в тому, що ще 28 березня 1944 р. радянські війська звільнили від німців Коломию, 31 березня — місто Косів, яке якраз є південніше Коломиї, а 29 березня — місто Надвірну, йке розташоване західніше Коломиї. Пан же Косик пише про «бій» 1 вересня, коли вже всі українські землі були повністю очищені від гітлерівських військ.

На таких «неточностях» побудована вся фактографія пана Косика.

Якщо Володимир Косик в доволі об'ємній книзі під назвою «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» розглядає взаємостосунки українських войовничих націоналістів і німецьких нацистів, то вже раніше часто згадуваний дослідник тих же питань Т. Гунчак в книзі «Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії» досить конспективно, але визначено висвітлює історію українського націоналістичного руху протягом півстоліття, яку називає історією України та її народу. Для пана Гунчака, як і для його націоналістичних колег по перу, не існує моралі (тим більше національної!) у виборі і трактовці об'єкту і суб'єкту наукового дослідження. Україна та українці для нього — це українські войовничі націоналісти, історія ж України, тобто історія українського народу (народів України) — то історія українського войовничого націоналізму.

Можна було б знехтувати тим «писанням», а тим більше тими «перлами», які так щедро видає пан Гунчак. Та й його книжка — конспект конспекту про діяльність націоналістичного руху в Західній Україні (а не в Україні в цілому, як про це пише в заголовку автор). Однак, наведемо кілька прикладів з книги, які характеризують дії українських інтегральних націоналістів в роки Другої світової війни.

Пан Гунчак на початку розділу «Друга світова війна» зауважує так: «Попри загальні твердження Гітлер не мав точного плану, що робити із Сходом Європи. Такий план виробив один із теоретиків фашизму Альфред Розенберг. Він передбачав розподіл Радянського Союзу на п'ять частин, з яких мали постати Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація та Росія». 274

І далі:

«Ідея розподілу Радянського Союзу стала притягательною силою, яка привела до німецького табору національно свідомих представників неросійських народів. Українці (тобто українські войовничі націоналісти — В.М.) займали серед них одне з помітних місць. Але ці поборники національної незалежності не знали, що Гітлер не поділяв думок Розенберга і готував їм місце рабів у нацистській імперії».

Така постановка питання у витворі пана Гунчака — суцільна дитяча наївність, бо ці «національно свідомі» добре знали, що житимуть у залежності від Ґітлера, де уготовано народові «місце рабів у нацистській імперії» та де вони («національно свідомі») стануть погоничами тих нещасних рабів.

При цьому п. Гунчак застерігає:

«…У пошуках підтримки своїх політичних прагнень ОУН вдалася до співпраці з німецькою військовою розвідкою. Можливість такого, як пізніше виявилося, мезальянсу стала особливо реальною з того моменту, коли Гітлер вирішив піти війною проти Радянського Союзу… Обидві фракції ОУН старались інформувати німців про свої політичні цілі. Зокрема, напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз вони надіслали