С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

років «розхитували маятник Фуко» у Львівському музеї атеїзму, а тепер розхитуєте «незалежність української держави», бо кричите про «національну (націоналістичну!) еліту», про русифікацію, тим самим розпалюєте ненависть до інших народів. Як це називається, пане Косів? Колабораціонізм, ренегатство, зрадництво, продажність, чи ще як?

І на закінчення вашої передмови вказано досить мудро: «Прокручуючи в пам'яті стрічку багатьох наших повстань, воєнних зривів, вибухів відчаю і помсти, військових замислів, майже в усіх них бачимо уже з самого початку — приреченість».

Так, приреченість! Бо всі антинародні авантюри приречені на крах і небуття!

Трактування діяльності ОУН — У ПА націоналістичними авторами

Мабуть, найбільш відповідною цій темі є книга Володимира Косика «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», яку так щедро рекламували галицькі націонал-«патріоти». Вперше ця книга вийшла в 1986 р. французькою мовою під назвою «Німецькі націонал-соціалісти і Україна». Назва ця більш-менш відповідає тій суті, яка закладена в матеріалах книги, і то в тому випадку, коли під «Україною» розуміли «українських націоналістів». Але Україна — це не українські націоналісти, а величезна громада з понад 57 мільйонів, яка переважно є антинаціоналістичною. Однак галицькі націонали із Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові видали книгу під назвою «Україна і Німеччина у Другій світовій війні». Сам керівник НТШ пан О. Романів, більш-менш відомий природознавець, ставши (раптом!) «суспільствознавцем» та «істориком», у передмові зауважує про те, що в даній книжці можна було б запропонувати дещо ширшу, але більш точну назву — «Український національно-визвольний рух і гітлерівська Німеччина: протистояння у Другій світовій війні».

Тут треба категорично заперечити панові Романову. По-перше, поняття «Український національно- визвольний рух» не є «ширшим» поняттям від поняття «Україна», а лише одним із складників широкої i об'ємної проблеми; по-друге, жодного протистояння українських інтегральних націоналістів і гітлерівських нацистів не було, а були, по суті, екзальтовані випади бандерівських політиканів на основі хвилевої неврівноваженої образи. За це й покарали гітлерівці неслухняних Бандеру, Стецька та їх прибічників, ізолювавши на певний час в бункері «Целленбау» концтабору Заксенхаузен. Тому матеріали книги В. Косика найбільш відповідають назві «Українські націоналісти і гітлерівські нацисти в Другій світовій війні: співробітництво та інтриги».

Треба віддати належне Володимиру Косику як апологету українського інтегрального націоналізму, якого в книзі так завзято захищає, що він не камуфлює, подібно «нашим» вітчизняним націоналістам, коли йдеться про ту чи іншу «істину», а передає її більш-менш документально, тобто відповідно документу, яким би він не був. Тому і звернемось до окремих місць його книги, які хоч частково відповідають на питання «З ким і проти кого воювали українські войовничі націоналісти в Другій світовій війні?»

В. Косик:

«Українці (читай: українські агресивні націоналісти — В.М.) зовсім не знали намірів Німеччини (така заява досить сумнівна, бо численні документи, навпаки, свідчать про те, що основні наміри гітлерівського керівництва проводові ОУН були добре відомі — В. М.). Протягом кількох місяців до початку війни вони намагалися підготуватися до такої можливості, не знаючи, що буде насправді. Обидві націоналістичні організації (тобто ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців — В.М.) прийняли рішення узяти участь у можливій війні проти Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Але плани і тактичний вибір двох українських політичних сил не були однакові…

На початку 1941 року Ріко Ярий (колишній австрійський офіцер та офіцер УГА, член проводу ОУН, резидент Абверу в ОУН під кличкою «Консул-2» — В.М.) отримав доручення від ОУН-Бандери встановити контакт з представниками ОКВ (Верховне командування гітлерівського вермахту — В.М.), щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалось, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти Радянської Росії. Насправді ОУН Бандери намагалась підготувати певну кількість людей, котрі могли б стати в Україні осередком національних збройних сил, які служили б справі української революції». 266

Косик продовжує цю позицію так:

«Але й ОУН Бандери бачила й іншу важливу причину йти на угоду з вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині угода з вермахтом забезпечувала людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати політичну діяльність, не зазнаючи надто великих неприємностей від гестапо…

Нарешті, не менш важлива була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути на Україну і політично заволодіти територією зразу після того, як пройде фронт. Оскільки передбачалося, що будуть вжиті заходи, щоб унеможливити пересування емігрантів, то в такому випадку зв'язки з вермахтом були потрібні. ОУН Бандери мала намір таємно створити невеликі похідні групи, що разом становили б кілька тисяч осіб, для проникнення в Україну і взяття там влади. Ці групи повинні були спиратися на допомогу людей з української військової частини, створеної при вермахті, які будуть користуватися свободою пересування… Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберлендер і Г. Геруліс) завершились у квітні 1941 року (тут автор явно фальшивить, хоч добре знає, що ці люди були працівниками Абверу-2 — В. М.). Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: «Нахтігаль» і «Роланд»…

Коли ОУН Бандери вдалося укласти обмежену угоду з ОКВ, ОУН Мельника більше думала про можливість створення легіону чи справжньої української національної армії, що складалася б з емігрантів. Маючи це на меті, ОУН Мельника створила товариство колишніх українських вояків, сподіваючись, що вона зможе зайнятися організацією української армії. ОУН Мельника погодилась також послати певну кількість перекладачів на службу в німецьких частинах…». 267

Так подає В. Косик інформацію про підготовку українських інтегральних націоналістів із ОУН до війни проти Радянського Союзу на боці гітлерівців, добре знаючи, що така війна інтенсивно готувалася.

В підрозділі «Початок збройного опору і його поширення» В. Косик зазначає: «На початку весни 1942 року центральний провід ОУН Бандери послав на Волинь одного зі своїх членів, Василя Сидора, якому було доручено допомогти у створенні збройних груп самооборони, що складалися б з членів Руху» (тут автор, видно, помиляється, бо в той час Василь Сидор («Шелест») командував 2-ою ротою шуцманшафт- батальйону Побігущого — Шухевича проти партизанів Білорусі. Але, можливо, і був дійсно посланий, як ротенфюрер, із шуцманшафт-батальйону на Волинь по завданню ОУН-бандерівців — В.М.). У квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи «самооборони», якими командували Сергій Качинський — «Остап» і Іван Перегійняк — «Довбешка». Влітку було створено інші групи тієї ж «самооборони». Тоді ОУН-Бандери вже мала в розпорядженні понад 600 бойовиків, що могли стати «ядром майбутньої повстанської армії». 268

В документах, доданих до книги, Косик представляє чимало різних «донесень» про події на Україні та про сили, що протистоять окупаційним властям. Інформація цих «донесень» сфальсифікована, складається враження, що гітлерівці в Україні мали справи тільки з бандерівцями. Однак сам же автор досить визначено зазначає, що «у повідомленні головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців…». Це, якраз, дало підставу як пану Косику, так і багатьом іншим націоналістичним авторам писати, що рух бандерівців в Україні був основним. Все це, звичайно, примітивна і безглузда політична спекуляція. І не більше. По-перще, гітлерівці прекрасно орієнтувалися в обстановці, яка склалася в Україні у час війни, бо мали широко розгалужену сітку агентури і не могли плутатися в трьох соснах. Ця агентура складалася з тих же «українців». По-друге, не відповідає