дійсності, що рух бандерівців в Україні «був основним». Як відомо, цей рух був локалізований в Галичині і частково на Волині. В центральних, а тим більше східних і південних землях України він був відсутній, за виключенням окремих та ізольованих одиниць, тобто членів «похідних груп», які туди були послані з тієї ж Галичини і в силу обставин там залишились. По-третє, інформаційні служби органів імперської безпеки і розвідки страждали тим, що інформувати про радянських партизанів й антифашистське підпілля, які важко було виявити, було надзвичайно важко. В той же час осередки українських націоналістів різних відтінків легко виявляються гітлерівцями завдяки розгалуженій сітці «коляборантів», які кружляли навколо окупаційних властей, як голодні собаки. Ці «коляборанти», звичайно, співробітничали з гітлерівцями, не пориваючи зв'язків із «своїми», тобто націоналістичними осередками. Тому гестапо і СД знали всі подробиці дій націоналістів, а тому щедро про них інформували.
Судячи з тексту, Косик бере чимало інформативно-документального матеріалу із націоналістичних «летючок»-листівок, які аж ніяк не можуть служити достовірними документами. «Німці зауважили, що Бандеру прославляють в листівках як мученика», — зауважував автор. Що правда, то правда. Якраз версія «мучеництва» Бандери в той період (на що й розрахували затійники акції ізоляції Бандери) перетворилась у справжній міф, легенду і мала, звичайно, для гітлерівців і бандерівців солідну морально-психологічну і політичну підставу для тогочасної тактики.
Пану Косику так хочеться передати пріоритет у творенні збройних формувань ОУН-бандерівців, а водночас очорнити, принизити її суперників, що він пише таке:
«Навесні 1942 р., одночасно зі створенням груп самооборони ОУН: Бандери, з'явилися збройні групи Тараса Бульби-Боровця. У серпні 1941 р. «Тарас Бульба» організував збройний загін української міліції. Дозволений і озброєний вермахтом його загін, що налічував, мабуть, з тисячі стрільців і називався «Поліська Січ», займався прочищенням болотистого і лісистого району північно-західної України (частково Білорусі) від залишків Червоної Арміїта від радянських партизанів. Проте 15 листопада 1941 року, мабуть, під тиском СД, але офіційно через брак спорядження, його загін було розпущено і роззброєно вермахтом. У травні й у червні 1942 року «Бульба»-Боровець зібрав частину членів розпущеного загону і створив партизанське формування». 269 (Виділено мною —
Косик тут же подав таку примітку:
«Т. Бульба твердив, що його міліція мала понад 10 тисяч бойовиків. Німецькі джерела цього не підтверджують. Дехто твердить, що його міліція, яку він назвав «Поліська Січ», мала назву «Українська повстанська армія», крім тверджень неприхильно поставлених до ОУН Бандери авторів, показів на це немає. І це не так важливе, бо важливішим є факт, що в 1941 р. Т. Бульба-Боровець зі своїм загоном міліції повстання проти німців не робив і не організовував».
Всі ці хитрування і маніпуляції, а подекуди і прямі інсинуації, пан Косик використовує для того, щоб піднести, посилити тогочасний вплив бандерівців серед частини населення. Однак, як би там не писалось в націоналістичних «летючках»-листівках, чи в книжці В. Косика, ОУН Бандери (віддаємо належне) ефективно використовувала в своїх цілях щире прагнення українського населення, особливо молоді, до нещадної боротьби з гітлерівцями.
Надзвичайно наївно і водночас самовикривально описана паном В. Косиком «Війна між українцями та радянськими партизанами». 270 Автор досить часто зазначає, що радянські партизани діяли провокаційно, викликали своїми акціями каральні операції гітлерівців проти мирного населення. «Так, наприклад, — пише він, — 23 вересня 1942 року гітлерівці знищили села Борки, Борисівку і Кортеліси. Замкнені в церкві та в інших будівлях, 2832 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї…».
Пан Косик тут повністю забрехався, бо жителям Волині добре відомо, що в складі поліцейського полку «охоронної» поліції СС, що тероризував селян Кортелісів та багатьох інших сiл Полісся, діяли підрозділи шуцманів з українськими прізвищами та місцеві поліцаї. Народні суди над ними відбувалися в 60–70-х роках (над частиною із них заочно, бо підсудні живуть за кордоном) і довели їх участь у злодіяннях. Правда, тут же пан Косик визнає, що «ці каральні операції (гітлерівців —
Те, що «українські» поліцаї не іноді, а в переважній більшості брали участь у каральних акціях гітлерівців проти радянських партизанів і мирних жителів, у винищенні єврейського і польського населення, не викликає сумнівів. Про це свідчать численні документи і достовірні свідчення багатьох очевидців цих страхітливих злочинів. При тому, тих поліцаїв ніхто особливо не примущував, а вони самі запопадливо бралися за всяку найчорнішу і найкривавішу «роботу», особливо там, де можна було пограбувати і поживитися. Пан Косик сміхотворно запевняє читача, що гітлерівці примушували «українських» поліцаїв копати ями для страчених. Це — страхітлива насмішка, пане Косик, над пам'яттю загиблих, бо завжди ями копали жертви, а не поліцаї! А заривали ями зігнані тими ж поліцаями люди, які часто і самі ставали жертвами садистської сваволі катів.
Ще наївніше звучить ваша, пане Косик, заява, що «поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у (каральних) акціях», а тому «німецькі органи влади зарядили в березні 1943 р. провести масовий перехід «українських» поліцаїв на Волині у ліси, до УПА. В Галичині ж подібна акція сталася дещо пізніше, наприкінці літа 1943 р., і то не масова, а поодинці чи групами.
Насправді ж, тут істина досить проста: зростання народної боротьби проти окупантів змусило гітлерівців прийти до рішення, що ефективніше тримати тих озброєних поліцаїв у лісах для боротьби проти радянських партизанів, ніж тримати їх на постоях в казармах. Тому і була проведена операція «втечі українських поліцаїв до УПА». Операція проводилась таємно. Гітлерівські окупаційні власті створювали видимість «непокори» і «втечі», а керівництво ОУН-бандерівців було задоволено тим, що «українські» поліцаї створили кістяк УПА, яка поповнилася «досвідченими» кадрами. Звільнені поліцейські місця були незабаром заповнені «новими кадровиками» в Галичині — українськими «продай-душами».
Чимало націоналістичних авторів пишуть про те, що «українські» поліцаї на Волині пішли в ліси до УПА раптово, «по сигналу» керівництва ОУН-бандерівців. Насправді ж, цей перехід поліцаїв «із зброєю та муніцією», як відомо, проходив у березні-квітні 1943 року протягом кількох тижнів. Як могли тривалому «переходу» не перешкодити такі гітлерівські органи, як гестапо і СД, на які опиралась окупаційна влада? Отже, версії про раптовість переходу («по сигналу») — звичайнісінька фальшивка, розрахована на необізнаних, а, головне, на «виправдання». Але перед ким намагались і намагаються і досі виправдатись провідники українського інтегрального націоналізму та їх нинішні апологети? Перед українським народом? Перед тими жертвами каральних акцій, перед якими завинили ті «українські» поліцаї? Пан Косик, зокрема, ніде в своїй книзі не пише про те, що та «українська» поліція обагрила свої злочинні руки невинною людською кров'ю і, отримавши такий «досвід», згодом стала основою формувань УПА. Якою ж «українською» була та «повстанська армія»? Та й проти кого вона «повставала»?
Власне, добре знаючи, що «у повідомленнях головного уряду безпеки райху» гітлерівці «не розрізняють радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців», пан Косик сам підбирав у архівах документи того «уряду безпеки райху», щоб примножити, збільшити баланс дій УПА за рахунок радянських партизанів. Так, з документа № 165 дістаємо таку інформацію поліції безпеки і СД:»… що стосується діяльності банд в особливо загрозливих районах Волині — Поділля і Житомира, то останнім часом передані такі цифри: бойові сутички: Волинь-Поділля — 47, Житомир — 29; напади на місцевості: Волинь- Поділля — 42, Житомир — 36; замахи на залізниці: Волинь-Поділля — 26, Житомир — 13». Документ датується: «Берлін, 22 січня 1943 року».
Мова тут, цілком зрозуміло, йде тільки про дії радянських партизанів, бо в районах Поділля і Житомирської області (східна Волинь) збройних формувань ОУН-УПА не було, за винятком окремих небоєздатних боївок. А, по-друге, йдеться тут про «замахи на залізниці», яких формування УПА абсолютно не
