Гітлерові два меморандуми…
Звичайно, плани німців аж ніяк не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але вони мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку співпрацюючи з німцями, з другого — самостійно шукала розв'язки проблеми української державності. Зрештою, 30 червня 1941 року, коли німці зайняли Львів, Ярослав Стецько, котрий репрезентував ОУН, проголосив, не повідомляючи про це німецьку владу, про відновлення крайового правління». 275
Це «проголошення» пан Гунчак називає «поворотним» пунктом в українській політиці. В чому стався цей «поворот»? «Поворот» у ставленні до нацистів»? Аж ніяк! ОУН співпрацювала з гітлерівцями ще далеко до війни, хоч перед населенням Галичини всіляко вдавала, що бореться проти гітлерівців, хоч цієї «боротьби» також не було видно. Принаймні, окремі інциденти протистоянь УПА (вірніше, окремих її підрозділів) розпочалися лише з весни 1943 р. і мали епізодичний характер, відбувалися на рівні непокірних низових організацій та підрозділів.
Тут же Гунчак ставить досить категоричне питання:
«Які ж узагалі політичні сили існували в Україні під час Другої світової війни? Їхню кількість можна було б звести до чотирьох, а саме: німецька окупаційна влада; комуністичний підпільний і партизанський рух; польський підпільний і партизанський рух. Характерно, що всі чотири сили виключали одна одну. Лише польське підпілля на Волині та комуністичний рух час від часу співпрацювали проти українського самостійницького підпілля, але робили це без взаємної довіри». 276
Пан Гунчак глибоко помиляється, коли видає Західну Україну за всю Україну. Чи насправді націоналістичний рух був рухом національним, рухом за незалежність і самостійність України? Так, він був «незалежним і самостійним», але незалежним від українського народу.
Мабуть, найбільший політичний камуфляж допускає пан Гунчак, коли пише про переговори керівництва СС з Степаном Бандерою. Гунчак: «Німці… всіма засобами намагалися зав'язати дійові відносини з УПА, обіцяючи українцям та іншим народам Східної Європи змінити політику відносно них…». 277
І далі:
«Iз цією метою шеф головного бюро СС генерал Г. Бергер мав 5 жовтня 1944 року розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору. «Бандера — це незручний, упертий і фанатичний слов'янин, — писав генерал у своєму рапорті. — Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля — небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців».
І тут же Гунчак додає, що спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними. Він як може фальсифікує факти. Добре відомо, що на зустрічі Бандери з шефом штабу СС генералом Г. Бергером йшлося не про УПА та співпрацю з нею, бо такі стосунки вже були остаточно налагоджені. Ще влітку 1944р., як свідчать численні документи, питання співпраці з УПА гітлерівцями були остаточно унормовані — збройні формування ОУН-УПА систематично отримували зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби зв'язку і зв'язківців, диверсійні засоби і підрозділи підготовлених диверсантів, яких постійно готував абвер спеціально для закидання в тил Червоної Армiї. Йшлося тут про те, хто очолить так званий Український національний комітет (УНК) та про підпорядкування його російському комітетові, який очолював відомий генерал А. Власов.
Ось як про це (також вкрай суперечливо і закамуфльовано) писав сам пан Гунчак у своїй книзі «У мундирах ворога»:
«Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів (йдеться про звільнення з концтабору Заксенгаузен С. Бандери, Я. Стецька та їх прибічників —
Тут автор явно фальсифікує суть цих переговорів, запевняючи необізнаного читача в тому, що гітлерівці хотіли «досягти деякого порозуміння з УПА». Такі особи, як Мельник, Скоропадський, «Тарас Бульба»-Боровець, Кубійович та Паньківський не мали жодного відношення до бандерівської УПА. Навпаки, ця бандерівська УПА, а особливо бандерівська служба безпеки ОУН ліквідовувала під корінь усіх людей з їх оточення. Це добре знали гітлерівці.
Однак далі пан Гунчак дещо прояснює суть переговорів:
«Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери (тобто лідери українських войовничих націоналістів —
Неспроможні досягнути взаєморозуміння ні з фракцією Бандери, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже недіючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету. Напевне, причиною рекомендації Шандрука на цю керівну посаду було те, що він стояв здаля від політики…». 279
Цю закамуфльовану паном Гунчаком ситуацію найкраще вияснює Кость Паньківський у своїх спогадах «Від комітету до державного центру». Йшлося тут, звичайно, не про УПА, як неоднаразово пише Гунчак, а про те, хто має очолити Український національний комітет, та про підпорядковування його діяльності російському комітетові генерала Власова.
Більш помірковано і розсудливо, ніж інші націоналістичні автори, розглядає проблему «Україна в Другій світовій війні» історик Орест Субтельний у книзі «Україна: історія». І хоч автор, як і інші націоналісти в Україні та поза нею, зводить поняття «Україна» й «українці» до поняття «українські націоналісти», все ж на багатьох сторінках його книги є чимало досить критичного і навіть обєктивного матеріалу в оцінках фактів, подій, суспільних явищ і процесів. В підрозділі «ОУН і нацистська Німеччина» О. Субтельний досить відверто зазначає:
«Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України (Гітлер передав маріонеткову державу «Підкарпатську Русь» хортистській Угорщині —
