перебували українці в Радянській Україні. Такі «заяви» були «несподівані» і тому, що вони були проголошені в час, коли в Західній Україні вже було знищене повністю єврейське населення, на Волині і в Галичині здійснювалась кривава акція масового винищення польського населення, бандерівські боївки очищували містечка і села від тих, хто мав зв'язки з радянськими партизанами й антифашистським підпіллям. «Декларація» ж заявляла про те, що українські войовничі націоналісти боряться «за повне право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну культуру; за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державних та громадських правах та обовязках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок». 294
Все це було звичайнісінькою облудною демагогією, бо «українсько-польська різанина» якраз у той час переносилась з Волині в Галичину, набирала ще страхітливіших форм і провід ОУН-бандерівців ставив завдання «повністю очистити терени від ляхів».
Ця облудна демагогія особливо яскраво визначалась у час проведення так званої 1-ої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії, проведеної ОУН у листопаді 1943 р. Таким же демагогічним і облудним був і лозунг, проголошений тут — «Свобода народам і людині!» На «конференцію» була притягнена група представників народів СРСР (в основному кавказьких народів, які співробітничали з гітлерівцями), які в силу обставин опинилися в рядах УПА, а з наближенням фронту негайно її покинули. Фарс цієї затії ОУН- бандерівців очевидний.
Продовжуючи цю досить важливу тему, слід зазначити, що, починаючи з ІІІ-го «надзвичайно великого» збору ОУН-бандерівців (на якому були присутні кілька десятків членів організації) у серпні 1943 р., відбулися (в силу об'єктивних і суб'єктивних причин) «протверезіння», «переоцінка цінностей», навіть «полівіння» в стані ОУН-бандерівців. Виникла «ревізіоністська течія» в керівництві організації. Її, як видно, очолили особи, які вели політично-пропагандистську і виховну роботу в УПА: Волошин Ростислав («Павленко»), Позичанюк Йосип («Шугай»), Дяків Осип («Горновий»), Полтава Петро («Волянський») та ряд інших. Про це, зокрема, пишуть у передмові до восьмого тому «Літопису УПА» так:
«… в 1943–1944 рр. в колах підпільних діячів велася широка дискусія про переоцінку політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших питань у програмі українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу її вислід — пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій». 295
Які причини спонукали виникненню такої «ревізіоністської течії»? Тут вирішальне значення мали три причини:
Після воєнної катастрофи гітлерівців під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. ОУН-УПА потрібно було негайно міняти тактику в умовах ускладненої ситуації і можливості дій в тилу радянських військ.
1. Досвід діяльності ОУН в 1941–1943 роках в східних і центральних областях України показав повну неприйнятність українським населенням політичних та соціальних позицій націоналістів із ОУН Бандери, тому і виникла потреба пристосування до реального життя.
2. В силу катастроф гітлерівців на Східному фронті і малоефективності та безперспективності дій УПА в умовах всезростаючої антифашистської всенародної боротьби в середині націоналістичних організацій і особливо в рядах УПА вже влітку 1943 року визріла і все зростала деморалізація й організаційний розлад, що примушувало провід ОУН-бандерівців піти на суттєві поступки й обіцянки в політичній і соціальній сферах (в чисто пропагандистських цілях) і таким чином намагатися втримати в своїй орбіті членів ОУН-УПА.
Тому-то влітку 1944 року ОУН-б намагається об'єднати всі націоналістичні сили, які протистояли одна одній, під своєю зверхністю в єдиному центрі під назвою «Українська головна визвольна рада» (УГВР). Перший «великий» збір УГВР, який відбувся 11–15 липня 1944 року, прийняв «універсал» і «плятформу». В «Плятформі УГВР» зазначено:
«4. УГВР приймає для об'єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД (Українську самостійну соборну державу) таку політичну соціяльну плятформу:
а) забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва;
б) забезпечення свободи думки, світогляду й віри;
в) забезпечення розвитку української національної культури;
г) забезпечення справедливого соціального ладу в українській державі без клясового визиску і гноблення;
д) забезпечення справжньої законности в українській державі і рівности всіх громадян перед законом;
е) забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні;
є) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;
ж) забезпечення у трудовій господарській діяльності для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації;
з) забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;
и) усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування хліборобським господарствам;
і) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним обєднанням легкої і харчової індустрії права широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;
ї) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах;
й) забезпечення вільного розвитку ремесла та права на творення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств;
к) забезпечення права на вільну працю для фізичних та розумових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством…» 296
Як показала практика, ніякого об'єднання «націоналістичних сил» (тобто різних партійних угруповань) із створенням УГВР не відбулося. Тим більше, бандерівці і не збиралися виконувати цю «плятформу УГВР».
На поставлене вище питання «Чи стала ОУН-бандерівців у роки війни демократичною?» пряму відповідь дає вже згадуваний історіософ Іван Лисяк-Рудницький у кількох своїх працях. Так, зокрема, у досить авторитетному есе «Напрями української політичної думки» І. Лисяк-Рудницький, розглядаючи доктрину українського інтегрального націоналізму та її перегляд на III-му зборі ОУН-бандерівців, зазначає:
«Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився в націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій (тобто ОУН — бандерівців та ОУН — мельниківців —
В іншій статті («Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові)» І. Лисяк-Рудницький давав пряму відповідь на це ж питання.
Прокоп Мирослав («Вировий») — відомий діяч ОУН. Народився в Перемишлі, у 1913 р. Вчився у Львівському, Берлінському i Мюнхенському університетах. Був редактором «Студентського вісника». Затим вояком спеціаль-батальйону Абверу «Нахтігаль», потім редактором органу ОУН-бандерівців «Ідея і чин», одним із керівників пропаганди проводу ОУН-б. Після війни — в Німеччині. Один із редакторів бандерівського журналу «Сучасність» і видавництва «Пролог». Автор публікацій «Україна й українська політика Москви» (1956, 1981 рр.), «Напередодні незалежної України» (1993 р.) та багатьох інших.
