М. Прокоп відстоював позицію, що ОУН-бандерівців після 1941 року перетворилась «з тоталітарної в демократичну». І. Лисяк-Рудницький виступив проти нього з серйозною критикою, суть якої визначена у даній статті.
На початку статті-відповіді М. Прокопові І. Лисяк-Рудницький застерігав свого опонента про те, що «інтегральний націоналізм — це фашизм», а природа ОУН «виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями».
Далі автор заперечує тезу М. Прокопа категорично, бо не можна, вказує він, при таких відповідальних оцінках обмежуватися «офіціальними документами декляративного характеру» (так він називає програмові документи ОУН-бандерівців, видані III-м збором ОУН-б —
Назвавши постанови III-го збору ОУН-бандерівців «документами декляративного характеру», які «не дають повного образу дійсності», І. Лисяк-Рудницький те ж саме відзначив і про документи створеної влітку 1944 року УГВР, бо її позапартійність, «проголошена пропагандивно… була фікцією».
Судячи з оцінок, автор вважає, що творці документів, виданих III-м збором ОУН-б та I-м збором УГВР, були «ревізіоністами», яких згодом та ж ОУН (тобто прибічники Бандери) категорично не визнала. Як відомо, в еміграції «ревізіоністи» утворили свою фракцію в ОУН під назвою ОУН-б або «двійкарі» чи «угаверівці». Загал ОУН-бандерівців продовжує стояти на націоналістичній ортодоксії 30-х років.
«Нова хвиля опору, — продовжував І. Лисяк-Рудницький, — що виникла в Україні в шістидесятих- семидесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльності та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміграції поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході». 298
Чи щось змінилося з початку 40-х років? — резонно постає питання. І І. Лисяк-Рудницький відповідає:
«Ставлення ОУН до інших українських течій, партій й центрів та всіх інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна навести чимало прикладів ще з довоєнного часу. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, причому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність й агресивність». 299
Те ж cаме, продовжував автор, проявилося і дещо пізніше. «Ця тенденція до монопартійної диктатури проявилася яскраво в «Акті проголошення Української держави з 30-го червня 1941 року», а в 1943 році «ОУН підпорядкувала собі УПА, насильно усунувши її первісне керівництво.
«Прокоп вважає, — продовжував автор, — що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух в цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє із цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаганда ОУН (р) знечев'я заговорила про «свободу народам, свободу людині» (мається тут на увазі лозунг так званої «конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії» в листопаді 1943 року —
Далі автор продовжував:
«…Нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих — сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію «з його духа печаттю». Донцов усім своїм авторитетом спрямував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію і шовінізм, зокрема щодо Росії, — не тільки російського імперіалізму, але саме російського народу і культури. При цьому він принципіально відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що «інтерес нації» — це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес також утотожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західноукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміграції…».
І тут І. Лисяк-Рудницький застерігав:
«Слід тямити, що ОУН-УПА, що діяла на західноукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася».
Далі ж автор подав ще один вагомий аргумент:
«Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія і поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, «українська» поліція).
Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелегальні конференції, проголошувала різні декларації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об'єктивної перешкоди, щоб ОУН(б) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?
…Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни — це тодішня польсько-українська різня… Вина падала на обидві сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу нелегко встановити, хто «перший почав». Польський політичний провід напевне спричинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній терйтори'та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежності галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не локальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія по «очищенню терену» від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН (б).
…Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам'ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями…» 301
Мало того, зауважує автор, націоналістичні автори намагаються це приховати, або фальсифікувати:
