С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

«.. В писаннях про ці речі еміграційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної міфотворчості та партійної апологетики, ніж об'єктивної, неприкрашеної історичної правди».

Як бачимо, всі ці писання самого І. Лисяка — Рудницького мають один суттєвий недолік — автору не вистачає сміливості сказати прямо і визначено: бандерівці брали активну участь у винищенні єврейського населення, а «українсько-польська різанина» була, власне, їх безпосередньою справою!

Врешті-решт в питанні так званої «демократизації» ОУН-бандерівців І. Лисяк-Руднйцький займав тверду позицію. В листі до В. Кубійовича від 8 січня 1968 р. він писав:

«Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Йдеться про те, чи наскільки «революційна» (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних часів на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943–1944 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті («Націоналізм» в «Ециклопедії українознавства»), що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб вважати, що ОУН (б) в тому часі прийняла концепцію політичної демократії». 302

Цілком інакше дивляться на «демократизацію» ОУН-бандерівців сучасні націоналістичні автори в Україні. Цікаву з цього приводу позицію займає Василь Іванишин у книзі «Нація. Державність. Націоналізм». Тут він і засуджує, і виправдовує тих «опозиціонерів» та «ревізіоністів», які задавали тон на III-му зборі ОУН-бандерівців у серпні 1943 р.

Автор вважає, що всі ці ревізіоністські ферменти появились не випадково, а як наслідок «формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденського, партійного і державницького». С. Бандера був лідером орденського типу мислення, А. Мельник — партійного. «Перший розкол» (мається на увазі і розкол в ОУН на початку 1940 р. на ОУН-м та ОУН-б — В. М.) — зауважує В. Іванишин, — не розв'язав проблеми «орден — партія», бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух». 303

Автор вважає, що той «опозиційний рух» стався на III-му зборі ОУН-бандерівців тому, що «провідник і чільні представники середовища були в концтаборах», а тому «явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН». І хто винен в тому, продовжує автор, що «наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилась система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутністно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, — усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу». 304

Захищаючи «орденські» (в дусі Донцова) принципи ОУН-бандерівців і, водночас, злегка нарікаючи на поведінку «опозиціонерів», які почали гратися в «демократію», В. Іванишин продовжує:

«ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність… Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа — ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша — держава, яка можлива поки-що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця…». 305

Автор, захищаючи бандерівщину від минулих і нинішніх «опозиціонерів», тут заявляє: «Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція — за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу». Така апологетика властива сьогодні не тільки Василю Іванишину.

Ще більш вражає розуміння автором лозунга «Україна для українців!»:

«До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Махновським лозунг ОУН «Україна для українців!» Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії — ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні…». 306

Автор тут, звичайно, лицемірить, бо, власне, всі націоналісти (опріч В. Іванишина) розуміють гасло «Україна для українців!», як ненависть до представників інших народів, які живуть в Україні. Одначе, він уперто твердить, що лозунг «Україна для українців!» з часу свого виникнення означав і означає одне: «Україна без окупантів!». Та на думку автора й сам націоналізм — це щось блаженненьке і милостиве, навіть благотворне для інших народів: «…Сутнісним в націоналізмі, — декларує він, — завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм — не шовінізм, не імперіалізм». 307

Схаменіться, пане Іванишин! Ви все ставите з ніг на голову!

І що ж в результаті? На основі цієї декларації про благодіяння націоналізму (як егоїзму нації) автор робить — безсоромний висновок: «Гасло «Україна для українців!» має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер»! (Тут і вище виділено мною — В. М.)

Дещо інакше трактує «демократизацію» ОУН-бандерівців О. Батан у брошурі «Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї)». В усякому «ревізіонізмі» та «опортунізмі» він звинувачує ОУН- Мельниківців в цілому. А перш за все, він ставить у вину, те, що «оточення А. Мельника відмовилося тоді від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всьогочасу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися». 308 (Автор має на увазі виступ заступника голови проводу ОУН-м П. Дорожинського проти Донцова на зборі ОУН у травні 1993 р. в Києві — В.М.).

На підставі своєї «орденської» концепції бандерівці і провели в квітні 1941 р. IІ-й «надзвичайний» і «великий» збір ОУН. «На зборі, — пише О. Баган, — рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії (злочинні проти кого? — В.М.)». Далі автор зазначає: «Великий збір 1941 р. затвердив новий герб ОУН, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУН». Така снобістська інформація з деякою затіненістю нам добре відома: нинішні націоналістичні автори як шанувальники бандерівщини намагаються показати, що ОУН-б в 1941 році, мовляв, визначала курс «на власні сили» і в той же час брала на озброєння, як символ і міф, чисто нацистську символіку — червоно-чорний прапор!

І що надзвичайно дивно (всупереч пам'яті мільйонів людей України!), автор пише про те, що не вкладалося і не вкладається в голові: «У цей час на Україні з'явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил». 309 Але ж це, пане Баган, чистісінька паранойя у вашій уяві! Ви пишете і про те, що, мовляв, сьогодні мельниківці еволюціонізувалися і перейшли на «демократично-ліберальну платформу». «Нині ОУН-м кінцево еволюціонізувала до ліберальної ідеології і офіційно визначає це, називаючи її «демократичним націоналізмом». 310

Саме це сьгодні заявляють і необандерівці. Але ж ви, пане Батан, просто по-людськи повинні