«До регулярних частин УНА мали входити:
— організована в Галичині заходами Українського центрального комітету (УЦК) в 1943 році одна піхотна дивізія «Галичина», що отримує назву — Перша дивізія УНА;
— всі наявні менші та більші українські добровільчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву — Українське визвольне військо;
— всі особи української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані і кацетники;
— всі добровольці української національності, що вже досі включені в ряди Російської визвольної армії (РВА) ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію;
— всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань».
Отака-то «регулярна» і «визвольна» УНА!
Отаман далі уточнював, що Группа «Б», якою йому доручено керувати, «була запланована в 5000 вояків, але потім штаб обмежив її силу до 1500 вояків».
І ще:
«На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250 тисяч воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті».
А далі, виявляється, і таке: «Перекинення першого батальйону Групи «Б», що вже в кінці 1944 року був готовий і з ним я мав намір відлітати з своїм штабом в «Україну, не відбулося, бо в німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального (!). Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом, на польсько-чеську територію, на що ми не дали згоди…». Так безвиглядно закінчилась вся затія УНА. Але отаман закінчував свою книжку спогадів «Армія без держави» на мажорній ноті, приводячи текст «Пісні про Поліську Січ УПА», де є такі слова: «Ми ще поставим жовтоблакитний На самім Кремлі!..»
Але повернемось до спогадів К. Паньківського «Від комітету до державного центру», де автор досить інтригуюче розповідав про подальшу долю 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», точніше про її драматичний кінець.
Після повного разгрому дивізії СС «Галичина» під Бродами в липні 1944 р. керівництво військ СС зробило все можливе, щоб сформувати її заново. Якщо ж, Гунчак досить ейфорично подає процес нового творення дивізії, то Паньківський сповнений песимізму і тривог:
«Зрозуміло, що тепер характер дивізії став зовсім інакший. Залишки першої дивізії були в стані глибокого духовного пригнічення і знеохочені; новобранці були в більшості насильно зведені з усіх боків залякані люди. При недостачі уніформ тих вояків ганяли на вправи в їх цивільних зношених убраннях і черевиках, без зброї. Вони навіть свою вояцьку присягу складали в такому стані. Корисно вибивалися на тлі дивізії старшини i підстаршини, які прийшли із шкіл. Трагедія вояцтва дивізії була в тому, що перший виступ на фронті закінчився величезною невдачею. Переможне військо набирає вітального розмаху, що помножує його сили; переможений вояк губить свою самовпевненість».
І далі:
«Недостача військових частин змусила німецьке командування перекинути дивізію, в стані незакінченої реорганізації, без одягу і без зброї, вже у вересні на Словаччину, на фронт проти повстанців. І тут в надзвичайно складних обставинах довелось дивізії одночасно доводити організацію до кінця, продовжувати вишкіл вояцтва і нести фронтову службу проти партизан…». 262
Паньківський тут же зазначав, що опріч непідготовленості дивізії і її оточення було бридким: «… головна біда була в якості тих формацій. Дивізії підпорядковувалась деякий час так звана бригада Дірлевангера, спеціальна карна формація зброї-СС, до складу якої входили вояки, покарані на всякі кримінальні вчинки і також здеградовані офіцери і підофіцери німецької армії. Кримінальні елементи тієї бригади робили злочини супроти словацького і жидівського населення і з бундючністю злочинця розпускали чутки, що все це роблять «чужинці» з української дивізії…».
Однак тут Паньківський натякає на те, що і в дивізії СС «Галичина» було чимало кримінального елементу: «Жага наживи і почуття безкарности за поведінку супроти місцевого населення штовхали німців на грабунки. Те все передавалося вояцтву дивізії…»
І ще:
«…Польові суди працювали без перебою… Смертні присуди, а за ними розстрілювання… ставали все частішими».
Панькіський:
«В другій половині січня 1945 року прийшов наказ головного німецького командування про переїзд нашої дивізії з фронту проти партизан у Словаччині до південної Стірії на кордон Словенії. Тут був подвійний фронт, проти Совєтської Армії і проти югославських партизан Тіта. Сюди прибувало чимало втікачів, ненімців і німців. Ще прибули нові вояки в чорних мундирах, вартові концентраційних таборів на терені східної Німеччини…».
«Поповнення», як бачимо, неабияке.
Творців дивізії, а затим Українського «національного» комітету і проголошення 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина» «1-ою українською дивізією УНА» тішила «поява генерала (тобто П. Шандрука —
Однак радіти не довелось: «Довідавшися про капітуляцію, генерал Шандрук, як командир УНА, дав наказ командирові дивізії ген. Фрайтагу стягнути дивізію з фронту на світанку 8 травня. Так зроблено. Таким чином 9 травня 1945 року, о годині 00.01, коли капітуляція почала діяти, дивізія… перейшла в район британських збройних сил…». 263
Минулі і нинішні шанувальники галицьких есесівців розглядають 14-ту гренадірен дівізіон СС «Галіцієн» тільки як «1-шу українську дивізію», чи як «1-шу дивізію української національної армії (УНА)». Якраз під цим гаслом у серпні 1993-го р. пройшла в Києві так звана «міжнародна наукова конференція», присвячена 50-річчю 1 — ої української дивізії УНА. Чому ж «міжнародна», коли міжнародний судовий процес над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі визначив фашизм та його злочинні організації (в тому числі і війська СС), як «злочин проти людства»? Чому «українська» і «національна», коли творці й учасники цього фашистського формування служили Гітлеру, виконували його фашистську волю, а не захищали інтереси української нації і народів України? Та тому, що нинішні націоналісти в Україні та поза нею (від націонал-«демократів» до націонал-фашистів) не виконували і не збираються виконувати міжнародних зобов'язань, заснованих на гуманізмі і демократизмі. Сьогодні вони, всупереч міжнародним принципам, нахабно заявляють, що їх «рідні есесівці» боролись за «незалежну Україну», а дивізія СС «Галичина» була «національним військом», а її підрозділи ніколи не брали участі в каральних акціях проти мирного населення. Факт, звичайно, безпрецедентний! Тому-то цi новоявлені «національно свідомі» і запросили на «свято»- збіговисько в якості «гостей» усіх колишніх есесівців. От і з'їхалися до Львова і Києва з усього світу ті, до яких і досі діє закон міжнародного трибуналу в Нюрнберзі «без строку давності».
Сьогодні серед шанувальників галицьких есесівців гуляє створений ними ж міф про «шанс України» при створенні дивізії СС «Галичина». В епіцентрі міфу лежать «виправдання» В. Кубійовича у «Вістях братства колишніх вояків 1-ої УД УНА» (Ч. 3–4 за 1954 рік) свойого «коляборанства» і «коляборанства» його наближених:
